Він утихомирив розлютованих псів і чемно запросив лицаря ввійти, пояснивши свою відмову відімкнути двері острахом злодіїв і розбійників, які не почитають ні пресвяту Богородицю, ні святого Дунстана, а тому не щадять і святих самітників, які збавляють життя в молитвах.
— Однак, мій отче, — сказав лицар, розглядаючи вбогу обстановку хатини, де не було нічого, крім купи сухого листя, що служила постіллю, дерев'яного розп'яття, молитовника, грубо обтесаних стола та двох ослонів, — ви такі бідні, що могли б, здається, не боятися грабіжників; до того ж ваші собаки такі дужі, що, як на мене, можуть звалити й оленя, не те що людину.
— Це добрий лісничий привів мені собак, — сказав самітник, — щоб вони охороняли мою самітність доти, поки не прийдуть спокійніші часи.
Кажучи це, він застромив смолоскип у покручену смужку заліза, що заміняла свічник, поставив триногий дубовий стіл ближче до вогнища, підкинув на згасле вугілля кілька сухих полін, присунув лаву до стола й порухом руки запросив лицаря сідати навпроти.
Вони сіли і деякий час уважно дивилися один на одного. Кожен із них думав, що рідко йому траплялося зустрічати міцнішого й атлетичнішого чоловіка, ніж той, котрий у цю хвилину сидів перед ним.
— Преподобний самітнику, — сказав лицар, який довго й пильно вдивлявся на господаря, — дозвольте ще раз перервати ваші благочестиві міркування. Мені б хотілося запитати вашу святість про три речі: по-перше, куди мені поставити коня, по-друге, чим мені повечеряти й, по-третє, де я можу відпочити?
— Я тобі відповім жестом, — сказав самітник, — тому що я дотримуюся правила не вживати слів, коли можна порозумітися знаками. — Сказавши це, він указав на два протилежні кути хатини й додав: — Ось тобі стайня, а ось постіль, а ось і вечеря, — закінчив він, знявши з полиці дерев'яний таріль, на якому було жмені дві сушеного гороху, і поставив його на стіл.
Лицар, знизавши плечима, вийшов із хатини, ввів свого коня, якого перед тим прив'язав до дерева, дбайливо розсідлав його і покрив власним плащем.
На самітника, очевидячки, справило враження те, з якою турботою і спритністю незнайомець порався з конем. Промурмотівши щось із приводу корму, що залишився після коня лісничого, він витяг звідкись оберемок сіна й поклав його перед лицарським конем, потім приніс сухої папороті й кинув її в тім куті, де мав спати лицар. Лицар поштиво подякував йому за люб'язність. Скінчивши, обидва знову присіли до столу, на якому стояла тарілка з горохом. Самітник прочитав довгу молитву, від латинської мови якої залишилося лише кілька слів; потому він показав гостеві приклад, скромно поклавши собі в рот з білими й міцними зубами, схожими на кабанячі ікла, три чи чотири горошини — занадто жалюгідне мливо для такого великого й упорядженого млина.
Бажаючи наслідувати цей похвальний приклад, гість відклав убік шолом, зняв панцир і частину обладунків. Перед самітником постав ставний воїн із густим кучерявим русявим волоссям, орлиним носом, блакитними очима, що сяяли розумом і жвавістю, і красиво окресленим ротом, відтіненим вусами темнішими, ніж волосся; вся його постава викривала сміливу й вольову людину.
Самітник, ніби бажаючи відповісти довірою на довіру гостя, теж відкинув на спину каптур і відкрив круглу, мов куля, голову людини в самому соку. Голена маківка була обрамлена вінцем жорсткого чорного волосся, що надавало їй схожість із парафіяльною загородою для овець, обнесеною високим живоплотом. Риси його обличчя не викривали ані чернечої суворості, ані аскетичної помірності. Навпаки, у нього було відкрите ясне обличчя з густими чорними бровами, чорна кучерява борода, добре окреслене чоло й такі круглі яскраво-червоні щоки, які бувають у сурмачів. Обличчя й могутня статура самітника радше свідчили про споживані ним соковиті шматки м'яса й окости, ніж про горох і боби, і це відразу впало в око лицареві.
Лицар через силу прожував жменю сухого гороху й попросив благочестивого господаря дати йому запити цю їжу. Тоді самітник поставив перед ним великий кухоль найчистішої джерельної води.
— Це з купелі святого Дунстана, — сказав він. — В один день, від сходу до заходу сонця, він охрестив там п'ятсот язичників — данців і британців. Благословенне ім'я його!
Із цими словами він припав своєю чорною бородою до кухля й зробив маленький ковточок.
— Мені здається, преподобний отче, — сказав лицар, — що твоя вбога їжа й священна, але несмачна вода, якою ти вгамовуєш спрагу, чудово йдуть тобі на користь. Тобі куди більше б пасувало битися навкулачки або на кийках, аніж жити самотою, читати молитовник та харчуватися сухим горохом, запиваючи його холодною водою.
— Агов, сер лицар, — відповів самітник, — думки у вас, як і у всіх неосвічених мирян, крутяться навколо плоті. Матері нашій Богородиці й моєму святому заступникові завгодно було благословити мою вбогу їжу, як споконвіку благословенні були струмки й вода, якою харчувалися отроки Сидрах, Мисах і Авденаго[45], які не побажали смакувати вина і страви, що посилаються нам сарацинським царем.
— Святий отче, — сказав лицар, — воістину Бог творить чудеса над тобою, а тому дозволь грішному мирянинові довідатися твоє ім'я.
— Можеш називати мене, — відповів самітник, — паламарем із Коп-менгерста, тому що так мене прозвали в тутешньому краї. Щоправда, додають ще до цього імені "святий", але на цьому я не наполягаю, тому що не гідний такого титулу. Ну, а ти, доблесний лицарю, чи не скажеш, як мені називати мого поважного гостя?
— Бачиш, святий паламарю з Копменгерста, — сказав лицар, — у тутешньому краї мене кличуть Чорним Лицарем; багато хто додає до цього титул Ледар, але я теж не наполягаю на такому прізвиську.
Самітник ледь зміг приховати посмішку, почувши таку відповідь.
— Бачу, сер Ледачий Лицарю, що ти людина обачна і розумна, — мовив він, — і бачу, крім того, що моя бідна чернеча їжа тобі не до смаку; може, ти звик до розкошів придворного життя, розпещений міськими надмірностями… Пам'ятається мені, сер Ледар, що коли тутешній щедрий лісничий привів мені цих собак і склав у каплиці корм для свого коня, він начебто залишив тут якісь їстівні припаси. Позаяк вони для мене не придатні, то я мало не забув про них, обтяжений своїми молитвами.
— Готовий заприсягтися, що він залишив, — сказав лицар. — Із тієї хвилини, як ти відкинув свій каптур, святий паламарю, я переконався, що в тебе в келії водиться їжа, ліпша за горох. Здається мені, що твій лісничий — знаний сміхотун. Та й усякий, хто бачив, як твої міцні зуби гризуть цей горох, а горло ковтає таку прісну рідину, не міг би залишити тебе на цьому кінському кормі й захотів би постачити чим-небудь ситнішим. Ну ж бо, діставай хутчіш, що там приніс тобі лісничий.
Самітник уважно подивився на лицаря. Видно було, що він вагався, не знаючи, чи розважливо вести відверті розмови з гостем. Але в лицаря було відкрите й сміливе обличчя. Та й посміхнувся він так добродушно й комічно, що мимоволі вселив господареві довіру й симпатію.
Обмінявшись із ним мовчазними поглядами, самітник пішов у дальній кінець хатини й відчинив прикомірок, доступ до якого прихований був дуже ретельно й, сказати б, хитромудро. Із глибини темної скрині, що стояла усередині прикомірка, він витяг пиріг, запечений у величезнім олов'янім тарелі. Цю страву він поставив на стіл, і гість, не гаючи часу, своїм кинджалом розрізав скоринку, щоб ознайомитися з начинкою.
— Чи давно приходив сюди добрий лісничий? — запитав лицар у господаря, проковтнувши кілька шматків цієї страви.
— Місяці два тому, — відповів самітник, не подумавши.
— Клянуся істинним Богом, — сказав лицар, — у твоїй хатині раз по раз наштовхуєшся на дива! Я готовий заприсягтися, що тлустий олень, який править за начинку для цього пирога, ще днями бігав у лісі.
Самітник зніяковів; він сидів із пригніченим виглядом, дивлячись, як швидко зникає пиріг, на який гість накинувся з особливою старанністю. Після всього, що він наговорив про свою помірність, йому було ніяково поласувати пирогом разом із гостем, хоча він би теж охоче скуштував його.
— Я був у Палестині, сер паламар, — сказав лицар, враз припинивши їсти, — і пригадую, що, за тамтешніми звичаями, кожен господар, пригощаючи гостя, повинен сам брати участь у трапезі, щоб не подумали, що в їжі є отрута. Я, звісно, не хочу запідозрити святу людину у віроломстві, однак буду дуже вдячний, якщо ти дотримаєшся цього східного звичаю.
— Щоб розсіяти ваші недоречні побоювання, сер лицар, я згодний цього разу відступити від своїх правил, — відповів самітник, а позаякуті часи ще не користувалися виделкою, він негайно занурив пальці у нутро пирога.
Коли в такий спосіб лід був зламаний і церемонії відкинуті убік, гість і господар почали змагатися в тому, хто з них виявиться кращим їдцем; але хоч гість, імовірно, постився довше, самітник з'їв набагато більше за нього.
— Святий паламарю, — сказав лицар, угамувавши голод, — я готовий закласти свого коня проти цехіна, що той чесний лісничий, котрому ми зобов'язані цією відмінною дичиною, залишив тут і сулію з вином, або барило канарського, або що-небудь таке, щоб запити цей пречудовий пиріг. Звісно, це така дрібниця, що не могла втриматися в пам'яті суворого самітника. Але я гадаю, що якщо ти гарненько пошукаєш у тій норі, то переконаєшся, що я не помиляюся.
Замість відповіді самітник лише посміхнувся й витяг зі своєї скрині шкіряну сулію місткістю з піввідра. Потім він приніс два великі келихи з буйволового рогу в срібній оправі; думаючи, що тепер уже можна не соромитися, він налив їх по вінця і, сказавши за звичаєм саксів: "Твоє здоров'я, сер Ледачий Лицар", — одним духом перехилив свій келих.
— Твоє здоров'я, святий паламарю з Копменгерста, — відповів лицар і також осушив свій келих.
— А чи знаєш, святий паламарю, — вів далі прибулець, — я ніяк не можу второпати, чому це такий здоровенний хлоп'яга і майстер попоїсти, як ти, вирішив жити сам-один у цій глушині. Як на мене, тобі куди більше пасувало б жити в замку, їсти масно, пити міцно, а не харчуватися стручками та запивати їх водою, або жити з милості якогось там лісничого… На твоєму місці я б знайшов собі і забаву, і їжу, полюючи на королівську дичину.