Вона вловила зміст, коли слова вже розтанули.
— Так! Так! — сказала вона, підвівши погляд. — Чудово.
Знову його налякав глибокий голубий туман її очей і м'яка непорушність її пози. Вона ніколи не була така м'яка і спокійна. Він був безпорадний проти її чарів, так наче його п'янив якийсь її запах. Отже, він продовжував своє безпорадне читання, і гортанні звуки французької мови звучали для неї, немов вітер у димарі. Від Расіна вона не почула ні слова.
Вона заглибилася у власний солодкий екстаз, немов у ліс, що зітхає невиразним радісним стогоном весни, яка розпускає свої пуп'янки. Вона відчувала, що у тому ж самому світі, в якому вона жила, мужчина, безіменний мужчина, рухався на прекрасних ногах, прекрасний у своїй фалічній таємничості.
І в собі, в кожній своїй жилці вона відчувала його та його дитину. Його дитина була в кожній її жилці, немов світло.
"Тому що в неї не було рук, ні очей, ні ніг, ні золотого багатства волосся…"
Вона була, немов ліс, немов темне плетиво дубового пралісу, який нечутно гудів міріадами бруньок. Тим часом птахи жадання спали в просторому химерному плетиві її тіла.
Але голос Кліфорда бубонів далі, клекочучи й булькаючи незвичайними звуками. Який химерний голос! Який химерний цей чоловік, який он там схилився над книжкою, чудний, хижий і культурний, з широкими плечима і, власне, без ніг! Яка дивна істота з гострою, холодною, незламною волею якогось птаха і без теплоти, без жодної теплоти! Одна з тих істот майбутнього, у яких замість душі тільки вкрай насторожена воля, холодна воля. Вона злегка здригнулася від страху перед ним. Але ж ніжне тепле полум'я життя виявилося сильнішим за нього, а істинні речі — сховані від нього.
Читання закінчилося. Вона здригнулася. Підвела погляд і дужче здригнулася, побачивши, що Кліфорд стежить за нею блідими, моторошними, немовби ненависними очима.
— Я так тобі вдячна! Ти справді читаєш Расіна чудово! — сказала вона лагідно.
— Майже так чудово, як ти слухаєш, — сказав він розлючено. — Що ти робиш?
— Я шию платтячко для дитини місіс Флінт.
Він одвернувся. Дитина! Дитина! Тільки цим вона одержима.
— Врешті, — промовив він урочистим голосом, — від Расіна можна отримати все, що бажаєш. Емоції упорядковані й сформовані важливіші за безладні емоції.
Вона стежила за ним широко розкритими, затуманеними очима.
— Так, я впевнена, що це саме так, — сказала вона.
— Сучасний світ тільки вульґаризував емоції людини, давши їй свободу. Ми потребуємо саме класичного контролю.
— Так, — повільно промовила вона, думаючи про його бездумне обличчя, коли він слухає сповнений ідіотських емоцій голос радіо. — Люди роблять вигляд, що мають емоції, а насправді не відчувають нічого. Мабуть, це означає романтичність.
— Саме так! — сказав він.
По суті, він утомився. Цей вечір утомив його. Краще було йому залишитися із своїми технічними книжками, чи з управляючим шахти, чи послухати радіо.
Зайшла місіс Болтон з двома чашками солодкого молока — для Кліфорда, аби він краще засинав, і для Коні — щоб вона знову набрала ваги. Чашка молока перед сном стала щоденним звичаєм, який місіс Болтон запровадила.
Випивши свою чашку, Коні була рада піти, вдячна, що їй не треба вкладати Кліфорда спати. Вона взяла його чашку, поклала на тацю, потім узяла тацю, щоб винести її з кімнати.
— На добраніч, Кліфорде! Спи міцно! Від Расіна хилить на сон. На добраніч!
Її наче понесло до дверей. Вона пішла, не поцілувавши його на ніч. Він стежив за нею колючими холодними очима. Отак! Вона навіть не поцілувала його на ніч, після того, як він цілий вечір читав їй. Скільки в ній черствості! Навіть якщо цей поцілунок просто формальність, саме на таких формальностях тримається життя. Вона справжня більшовичка. У неї більшовицькі інстинкти. Він холодно й люто глипнув на двері, в які вона вийшла. Лють!
І знову його охопив жах ночі. Він став клубком нервів, і коли не підбадьорював себе роботою, що сповнювала енергією, і коли не слухав радіо і ставав цілком нейтральним, тоді його переслідувала тривога і відчуття загрозливої порожнечі. Він боявся. І Коні, якби хотіла, могла відігнати від нього страх. Та цілком очевидно, вона не хотіла, не хотіла. Вона черства, холодна й черства до всього того, що він зробив для неї. Він віддав їй своє життя, а вона до нього черства. Вона хоче жити тільки для себе. "Пані любить свої бажання".
Тепер вона одержима дитиною. До того ж хоче, щоб це була її власна дитина, тільки її, а не його!
Кліфорд мав таким здоровий вигляд. Його обличчя виглядало таким виплеканим і рум'яним, плечі були широкі й міцні, груди дихали глибоко, він набрав ваги. Однак він боявся смерті. Здавалося, до нього підступала жахлива порожнеча, пустота, і в цій пустоті загине його енергія. Без енергії він часом почувався мертвим, справді мертвим.
Отож його трохи випуклі бліді очі мали дивний погляд, потайний і трохи жорстокий, холодний і водночас майже зухвалий. Це був дуже дивний погляд, цей погляд зухвалості, так наче він торжествує над життям, попри саме життя. "Хто спізнав таємниці волі… адже вона може перемагати навіть ангелів…"
Але жахом для нього стали ночі, коли він не міг заснути. Тоді було справді моторошно, коли з усіх боків на нього тиснула руйнація. Тоді існувати, не маючи жодного життя, ставало дико: існування вночі, без життя.
Але тепер він міг дзвіночком викликати місіс Болтон. І вона завжди приходила. Це неймовірно заспокоювало. Вона приходила в халаті, волосся заплетене в косу, дивовижно схожа на дівчину, хоча коричнева коса переплетена сірим. Вона готувала йому каву чи ромашковий чай і грала з ним партію в шахи чи в пікет. Вона володіла дивовижною жіночою здатністю доволі добре грати в шахи, навіть коли на три чверті дрімала, досить добре, щоб у неї було приємно вигравати. Так у тихій інтимності ночі вони сиділи, або вона сиділа, а він лежав на ліжку, під самотнім світлом настільної лампи, вона майже повита сном, він майже повитий якимось страхом, і вони грали, грали разом, по тому випивали разом по чашці кави з печивом, майже не розмовляючи, в тиші ночі, однак заспокоюючи одне одного.
А цієї ночі вона гадала про те, хто є коханець леді Чатерлей. І вона думала про свого власного Теда, який давно загинув, однак так і не помер для неї. І коли вона думала про про нього, давня, давня відраза до світу піднімалася в ній, особливо до господарів, які вбили його. Насправді вони його не вбивали. Однак для неї, в емоційному розумінні, вони це зробили. Тому десь дуже глибоко в душі вона почувалася нігілісткою, справжньою анархісткою.
У напівсні думки про Теда й думки про невідомого коханця леді Чатерлей перемішувалися, й тоді вона відчувала, що поділяє з цією жінкою велику відразу до сера Кліфорда і до всього, що за ним стоїть. Водночас вона грала з ним у пікет, і вони ставили на шестипенсовики. І грати в пікет з баронетом і навіть програвати йому шестипенсовики ставало джерелом задоволення.
Вони завжди грали в карти на гроші. Так він забувався. І, як правило, вигравав. І цієї ночі він вигравав. Тому не збирався спати до перших зблисків світанку. На щастя, світати починало десь о пів на п'яту чи коло того.
Коні була в ліжку і весь цей час міцно спала. А от лісник так само не міг знайти спочинку. Він замкнув кліті і зробив лісовий обхід, тоді вернувся додому й повечеряв. Та спати не ліг. Натомість сів коло вогню й замислився.
Він думав про своє юнацтво в Тевершелі, про п'ять чи шість років свого подружнього життя. Він думав про свою дружину і, як завжди, з гіркотою. Вона здавалася йому такою бридкою. Але тепер він не бачився з нею з 1915 року, з тієї весни, коли вступив до армії. Однак вона жила тут, за якихось три милі від нього, і стала ще бридкішою, ніж раніше. Він сподівався, що ніколи більше не зустріне її до кінця своїх днів.
Він думав про своє життя за кордоном, у солдатах. Індія, Єгипет, потім знову Індія — сліпе, бездумне життя коло коней, полковник, який любив його і якого він також любив; декілька років офіцером, лейтенантом з великими шансами дослужитися до капітана. Тоді — смерть полковника від запалення легенів, і він сам ледве порятувався від смерті; його підірване здоров'я; його глибокий неспокій; його прощання з армією і повернення назад до Англії, щоб знову стати робочою людиною.
Він намагався пристосуватися до життя. Вирішив, що в цьому лісі почуватиметься безпечно, принаймні якийсь час. Тут не треба стріляти, можна просто вирощувати фазанів. Йому не доведеться послуговуватися рушницями. Він буде сам і далеко від життя, а це все, чого він прагне. Йому треба триматися якогось коріння. А це його рідні місця. Тут навіть живе його мати, хоча в його житті вона ніколи не значила багато. І так він міг жити, існувати від одного дня до другого, без сенсу й без надії. Адже він не знав, що з собою робити.
Він не знав, що з собою робити. Декілька років він служив офіцером, терся між інших офіцерів і державних чиновників з їхніми дружинами та сім'ями, а тому втратив усі бажання до "просування". Яка тупість, яка дивовижна твердолоба тупість і мертвотність у цих середніх і вищих класів, і це залишило його холодним і відмінним від них.
Отже, він повернувся назад у середовище свого власного класу. Аби знайти там те, що забулося за багаторічну відсутність — обмеженість, і вкрай відразливу вульґарність манер. Нарешті він збагнув, як багато важать манери. Він так само збагнув, як важливо навіть удавати, ніби ти не дбаєш про якісь копійки й дрібниці життя. Та прості люди не вдають нічого. Коли бекон дорожчає чи дешевшає на один пенс, це для них важливіше, ніж зміна євангельської заповіді. Він не міг цього витримати.
І знову суперечки щодо платні. Поживши серед класу власників, він розумів усю марність сподівань, ніби суперечки щодо платні можуть вирішитися. Вирішити їх не може ніщо, за винятком смерті. Єдине, що лишається, це — не зважати, не зважати на платню.
Однак, якщо ти бідний і нещасний, доводиться зважати. Отож це ставало єдиним, на що вони справді зважають. Турбота про гроші, немов смертоносний рак, пожирала людей усіх класів. Він не хоче зважати на гроші.
І що тоді? Що пропонувало життя, окрім думок за гроші? Нічого.
І все ж він міг жити на самоті, відчувати хворобливе задоволення від своєї самотності, вирощувати фазанів, яких потім постріляють гладкі чоловіки після сніданку.