В його серце вкорінилася тільки вона одна; військова кар'єра, вищий світ, родина — до всього цього йому було не байдуже, але для нього воно нічого не важило проти найменшого дріб'язку, дотичного до його полюбовниці. Тільки вона його чарувала куди більше, ніж чарували Ґерманти і всі земні царі. Вагаюся сказати, чи він свідомо вважав її вищою істотою на крузі земнім, але думав він і дбав лише про неї. Ради неї він терпів муки, іноді блаженствував і міг піти на смертовбивство. Для нього справді цікаве, справді захопливе було лише те, що собі зичила і що робила його коханка, наскільки про це можна було здогадатися з її мінливого виразу, на вузенькому просторі її личка, під її думним чолом. Сен-Лу, гонористий у всьому, був не від того, щоб підшукати собі блискучу пару, аби тільки утримувати й надалі її і зберегти. Він так високо її цінував, що навряд чи знайшлася б сума, гідна її вартости. Від женіння його утримував практичний інстинкт, відчуття того, що як тільки до неї дійде, що чекати від нього більше нічого, вона одразу покине його або заживе на власну руку, отже, поки вона чекатиме завтра, вона його. Бо Сен-Лу припускав, що вона, може, зовсім його не кохає. Певна річ, уселюдська хвороба, звана коханням, іноді змушувала його, як усіх чоловіків, думати, що вона його кохає. Але досвід підказував йому, що кохання коханням, а живе вона з ним лише через його грошики і що того дня, коли їй не буде чого сподіватися від нього, вона порве з ним, хай і кохаючи його (як думав Сен-Лу, вважаючи її жертвою теорій її приятелів-літераторів).
— Я піднесу їй сьогодні, якщо вона буде мила, — сказав Робер, — подарунок, який її потішить. Ґердан із самоцвітів, який вона бачила у Бушрона. Правда, тридцять тисяч франків зараз для мене багатенько. Але життя у мого бідолашного вовченятка не таке вже й веселе. Зате якою радістю вона зрадіє! Вона нагадувала мені про це намисто і сказала, що знає когось, хто, може, його їй і подарує. Мені щось не дуже віриться, але про всяк випадок я домовився з Бушроном, нашим родинним постачальником, щоб він відклав кольє для мене. Я радий, що ти з нею познайомишся, бачиш, красунею її не назовеш (я бачив, що Робер думає інакше і що завів цю розмову лише на те, щоб мене дужче вразила її врода), але вона розумна як мало хто; при тобі вона, мабуть, буде маломовна, але я тішуся на саму думку про те, як вона хвалитиме тебе потім; знаєш, вона іноді скаже таке, що потім думаєш і додумуєшся до чогось дуже глибокого, просто пітійне пророкування.
Шлях до її хати йшов серед садків, і я несамохіть пристанув, — таким білим кипнем кипіли вишні та груші; порожні ще й незаселені вчора, вони, ніби незамешканий маєток, залюднилися нараз і приоздобилися завдяки малим прибульцям, чиї гарні білі суконьки світили крізь штахети у глибині алеї.
— Слухай-но, я бачу, тобі хочеться помилуватися на це все, пройнятися поезією, — сказав Робер. — Зачекай мене тут, моє "золотко мешкає близесенько, я по неї.
Чекаючи, я почав снувати туди-сюди між скромними садочками. Коли я зводив голову, то бачив подекуди у вікнах молодесеньких дівчаток, а під голим небом, поверхом вище, гнучкі і легесенькі, у свіжих лілових сукеньках, молоді кипашки безу висіли на гіллі й колисалися на вітрі, не зважаючи на переходня, який зводив очі на яруси їхньої зелені. Я впізнавав у них фіолетові пелотони, які шикувалися при вході до Сваннового парку за низеньким білим бар'єром теплими весняними днями і скидалися на чудовий килим провінційного виробу. Я рушив стежкою, яка вела на лужок. Стругав свіжий і різкий, якийсь комбрейський вітер, а на глеюватому, вогкому сільському ґрунті, як бережний, вівоннський ґрунт, стала переді мною у збіраниці цілого грона своїх посестер біла груша, вона похитувалася, усміхнена, і розвішувала на сонці, наче куртину з матеріялізованого й дотикального світла, торгані вітром, виглянсувані й посріблені сонячним промінням квіточки.
Нараз появився у супроводі коханки Сен-Лу, і в цій жінці, яка була для нього вселюбов'ю, всерадістю життя, у цій жінці, чия особа, таємно замкнена в її тілі, як у скинії заповіту, і була предметом, над яким невтомно працювала уява мого приятеля, що розумів усю марноту пізнати його і все допитував у себе: що ж усе-таки там, за покровом її поглядів і тіла, у цій жінці я одразу впізнав "Рахилю, ти від Бога", ту саму, яка кілька років тому — жінки на цім світі як міняють свою долю, то дуже швидко — казала бандурші: "Так ось, завтра ввечері, як я буду потрібна комусь, пошліть по мене".
І як по неї справді "посилали" і вона залишалася в покої сама з цим "кимось", то так добре знала, чого від неї жадають, що, замкнувшись на ключ з обачністю жінки досвідченої, як стій ритуальними рухами починала розбиратися, як роздягаються у лікаря для авскультації, і зупинялася напівдорозі лише, як "хтось", хто не любив голизни, казав їй, що вона може сорочки не скидати, — так медики, наділені тонким слухом, з боязні застудити хворого, слухають його легені і серце крізь білизну. Ця жінка з усім її життям, з усіма її думками, з усім її минулим, з усіма, кому вона належала, така мені байдужа, що, якби вона розповідала мені про себе, я слухав би її лише для годиться, через верх, ця жінка, за якою Сен-Лу так упадав, так страждав і яку так кохав, вона, на кого я дивився як на механічну іграшку, зрештою стала для нього об'єктом постійних катушів, тією, за кого він наклав би головою. Побачивши ці два розщеплені елементи (бо "Рахилю, ти від Бога" я спіткав у домі розпусти), я зрозумів, що багато жінок, ради яких чоловіки живуть, мучаться, вкорочують собі віку, можуть бути самі собою або для інших тим, чим була для мене Рахиль. Думка, що її життя може викликати болісну цікавість, здавалася мені безглуздою. Я міг би розповісти Ро-берові про її любовне жирування, яке мене зовсім не обходило. Але якого великого жалю воно б йому завдало! І чого б він не дав, аби про нього довідатися, хоча нічого б не розкопав!
Я розумів, як щедро людська уява може наділити невелику частину людського обличчя, бодай обличчя цієї жінки, якщо уява познайомиться з нею перша; і навпаки, на які жалюгідні ма-теріяльні складники, геть-то безвартісні, знецінені, може розпастися те, що було метою її марень, якщо знайомство відбулося інакше, по-сороміцькому. Я розумів, що та, що мені здавалася не вартою і двадцяти франків (не вартою тому, що вона була для мене лише жінкою, котрій хотілося заробити двадцять франків), може бути вартою понад мільйон, може бути дорожчою за родину, дорожчою за все золото світу, якщо спершу вона постала перед нашою уявою істотою таємничою, незвичайною, невловною, неуярмленою. Звісно, і Робер, і я бачили те саме щупле личко. Але прийшли ми до нього різними шляхами, які ніколи не зійдуться, і вроду цієї жінки кожен бачитиме по-своєму. Це личко з його поглядами, усмішками, порухами уст я пізнав зовні як личко будь-якої жінки, готової за двадцять франків годити мені в усьому що мені заманеться. Отож-бо її погляди, усмішки, порухи уст здавалися мені лише знаками якихось спільних виявів, позбавлених чогось індивідуального, а шукати під цими знаками особистосте було мені нецікаво. Але те, що мені пропонувалося на почин, це на все згодне личко, для Робера було кінцевою метою, до якої він поривався через стільки надій, вагань, підозр, снінь! Так, він давав понад мільйон, щоб мати, аби воно не дісталося іншим, те, що мені, як і всім іншим, пропонували за двадцять франків. Чому він не дістав цього за таку ціну, це могло залежати од випадкової хвилі, хвилі, коли та, що нібито була вже ладна віддатися, випручається, бо вона призначила побачення іншому або ж вона сьогодні не така доступна. Якщо такого штабу жінка має справи до чоловіка вразливої вдачі, то — навіть як вона цього не помічає, а надто ж як помітила — починається страшлива гра. Не в силі зазнати такого розчарування, зректися цієї жінки, чоловік вразливої вдачі вганяє за нею, вона від нього тікає, і ось чому усмішка, на яку він уже не смів сподіватися, коштує йому в тисячу разів дорожче від того, в що б йому влетіла повна облада нею. За таких обставин навіть буває — це як з поєднання наївносте уявлень з побоюванням муки виникає шалена хіть учинити з дівки неприступне божество, — що цієї повної облади і навіть першого поцілунку він так і не допнеться, він не зважиться писнути про них, щоб не завдати брехні своїм запевненням, що він любить її платонічно. І які це душевні тортури — померти, так і не звідавши, що таке поцілунок жінки, яку ти кохав над усе. Сен-Лу, до речі, добувся у Рахилі до всіх ласк. Певна річ, якби він знав нині, що їх пропоновано цілому світові за луїдор, то йому б страшенно боліло, а проте він оддав би мільйон, аби вона вщедряла й далі його своєю ласкою, бо все, що він дізнався б, не могло б змусити його — це над людську силу і стається лише проти нашої волі — звернути з дороги, на якій він опинився і звідки кохане личко видно лише крізь його марення. Нерухомість цього щуплого личка, подібно до чвертки паперу, підданого колосальному тискові двох атмосфер, ввижалася мені рівновагою двох нескінченностей, які сходилися на ній, не стикаючися, бо вона їх поділяла. І справді, дивлячись на неї, Робер і я, кожен з нас, бачили різні сторони таємниці.
Я і за людину "Рахилю, ти від Бога" не мав. Зате мене вразили сила людської уяви, омана, яка тільки збільшує муки кохання. Робер бачив, що я схвильований. Я перевів погляд на груші й вишні в саду напроти, щоб він подумав, ніби мене зворушила їхня краса. А їхня краса зворушувала мене десь так само, вона теж показувала мені щось таке, що не тільки бачиш очима, а й відчуваєш серцем. Беручи ці дерева в саду за чужоземних богів, чи ж нб ошукувався і я, наче Магдалина, коли в іншому саду, того дня, річниця якого заходила, вона узріла людську постать і "гадала, що то садівник"? Охоронці спогадів про золотий вік, поручителі обітниці, що дійсність не така, як ми її собі уявляємо, що в ній можуть лишати і пишнота поезії, і чудородне сяйво невинности, лишати і бути нагородою, якої ми намагаємося заслужити, великі білі істоти, прегарно похилені над тінню, сприятливою для відпочинку, для риболовлі, для читання, — чи не були вони радше ангелами? Я перекинувся кількома словами з Роберовою коханкою.