"Сванн звів тебе з Берґоттом! Чудове знайомство, гарні стосунки! — вигукнув іронічно батько. — Ще цього нам бракувало!" На жаль, я необачно втулив, що Берґотт дихає лихим духом на маркіза де Норпуа.
— Ще б пак! — підхопив батько. — Ще один доказ, яка він облесна і злостива душа. Бідолашне моє дитятко, у тебе й так небагато олії в голові, а тепер я ще потерпаю, що ти попав у таке товариство, що тобі доїде кінця!
Саме вже те, що я буваю у Сваннів, псувало моїм батькам гумор. Знайомство з Берґоттом здавалося їм згубним, проте неминучим наслідком першого промаху, тієї слабкосте, яку вони виявили і яку дід охрестив би "недоглядом". Я відчував, що міг би додати гарту, бовкнувши, що цей ледащо, не прихильний до маркіза де Норпуа, вважав мене за неабиякого розумника. Справді, коли батько гадав, що хтось (приміром, мій колега) ходить кривими дорогами — як оце я — і коли його підносить той, кого батько не шанував, то ця висока думка ставала в його очах підтвердженням слушности його негативного діагнозу. Зло тоді йому здавалося тим очевиднішим. Я вже чув його вигук: "Обоє рябое!" — і ця його репліка жахала мене невгадністю незліченних реформ, неминуче впровадження яких до мого тихого життя вона, здається, обіцяла. Та що справлене на батьків враження, як на мене, не затерлося б, навіть якби я не переповів Берґоттової думки про мене, то не матиме жодного значення, якщо те враження буде трохи гірше. Зрештою, на мою думку, батьки були такі несправедливі, так глибоко помилялися, що я не мав не лише надії, а навіть охоти обстоювати правду. А проте я відчував — коли вже до них озвався, — як нажахають батьків мої слова про те, що я сподобався людині, яка вважає розумних людей за ослів, яку зневажають чесні люди і чия похвала, раз вона така жадана для мене, підбиватиме мене на все злеє: тож останню козирну свою фразу я зронив стиха і дещо присоромлено: "Він сказав Сваннам, що я неабиякий розумник". Як отруєний пес інстинктово кидається до єдино помічного зілля, зілля-протиотрути, так я, сам про це не здогадуючись, вимовив єдині слова, здатні подолати упередження батьків до Берґотта, упередження, проти якого найпереконливіші мої спростування, найпалкіша похвала на його адресу були б даремні. За одну мить ситуація геть змінилася.
— О!.. Він сказав, що та розумник? — запитала мати. — Це мене тішить, бо ця людина талановита.
— Як? Він так і сказав? — озвався батько. — Я не відкидаю його заслуг перед літературою, його заслуги визнають усі, тільки шкода, що живе він не вельми чеснотливим життям, на це бив і маркіз де Норпуа, — додав батько, навіть не помічаючи того, що, скоряючись невідпорній силі щойно вимовлених мною чарівних слів, він не таврує з належною затятістю моральної Берґоттової зіпсутости, ані облудности його судження.
— Ох, друже мій! — урвала його мати. — Адже ніяких доказів немає! Мало що там говорять! Зрештою маркіз де Норпуа людина дуже мила, але не завжди зичлива, надто до тих, хто не з його гурту.
— Це правда, я теж це зауважив, — підхопив батько.
— Урешті-решт Берґоттові можна багато чого дарувати за те, що він відзначив мого хлопця, — додала мати, гладячи мене по голівці і вперши в мене довгий мрійливий погляд.
А втім, мама не чекала Берґоттового вердикту, щоб дати мені дозвіл запросити Жільберту, коли у мене зійдуться друзі. Але я не смів кликати її з двох причин. По-перше, у Жільберти обносили тільки чаєм. А мама вважала, що треба частувати ще й шоколадом. Я боявся, що Жільберті це здасться чимось банальним, і вона почне копилити губи. По-друге, були нездоланні труднощі, пов'язані з етикетом. Коли я приходив до пані Сванн, вона питала:
— Як ся має ваша матуся?
Я не раз допитувався у мами, чи поставить вона таке запитання Жільберті: це було для мене куди важливіше, ніж для двораків — як величати Людовіка XIV. Але мама й чути не хотіла про це.
— Ба ні, з пані Сванн я незнайома!
— Таж вона з тобою теж незнайома!
— А я й не кажу, що знайома, але ми не повинні повторювати одна одну. Пані Сванн вітає тебе по-своєму, а я вітатиму Жільберту по-своєму.
Мене це не переконало, і тепер я волів за краще не запрошувати Жільберти.
Попрощавшися з батьками, я пішов перебиратись. Спорожнюючи кишені, зненацька знайшов конверт, який мені вручив Сваннів камердинер на порозі до салону. Я був тепер сам. Я розірвав конверт, у ньому була картка із вказівкою, якій дамі я мав подати руку, аби провести її до столу.
Десь під той час Блок перевернув мій світогляд і відкрив мені нові шляхи до щастя (які згодом, зрештою, стали шляхами до муки), переконавши мене, що всупереч тому, що я думав під час прогулянок на Мезеглізьку сторону, жінки, навпаки, тільки й ждуть, щоб кинутися в обійми. Він зробив мені ще одну послугу, яку я оцінив набагато пізніше: запровадив мене до веселого дому, де я ніколи не бував. Сказав мені також, що гарних і приступних жінок на світі чимало. Але вони уявлялися мені вельми туманно, і тільки будинки розпусти надали їм індивідуальних рис. Словом, я міг бути вдячним Блокові за "благу вість" про те, що щастя посідання красою не є чимось недосяжним і що нам не треба цього зрікатися, достоту як можна бути вдячним лікареві чи філософу-оптимістові, які вселяють у нас надію на довгий вік на цьому світі й на неповну розлуку з ним на тому світі; а отже, будинки розпусти, де я почав бувати на кілька років пізніше, де показували мені зразки щастя і де я мав змогу доповнювати жіночу гожість тим, що годі вигадати, що є не лиш узагальненим образом баченої раніше вроди, а й справді божистим даром, єдиним даром, якого ми не можемо дістати від самих себе, перед яким гаснуть усі логічні побудови нашого розуму і якого ми можемо жадати лише від дійсности, чаром індивідуальности, — ті будинки заслуговували на те, аби я вмістив їх в один ряд з недавно відкритими не менш корисними доброчинцями (до знайомства з якими ми можемо лише гадати, за асоціацією з іншими малярами, з іншими музиками, з іншими містами, які чарівні Мантенья[106], Ваґнер, Сієна): в один ряд з ілюстрованими виданнями з історії малярства, симфонічних концертів і розвідок про "міста — пам'ятки минулого". Але заклад, куди мене водив Блок і де зрештою давно не був сам, був закладом найгіршого штабу з персоналом нічогеньким, майже не оновлюваним, і не міг ні вдовольнити давню мою цікавість, ні розбудити нову. Бандурша не знала жодної з жінок, яких вимагали клієнти, і завше пропонувала тих, що нікого не обходили. Мені вона надто захвалювала одну і з багатонадійним усміхом (ніби йшлося про таку вже дивовижу, про таку лакомину) приказувала: "Жидівочка, га? Що ви на це?" (Певно, тому вона називала її Рахіллю.) І з дурненькою, фальшивою екзальтацією, як їй здавалося, заразливою, завершувала ярливим хрипом: "Подумай, хлопчику, жидівка, темперамент! Ррра!" Цю Рахіль[107] я, стоячи за завісою, бачив: це була чорнявка, негарна, але на око розумна; облизуючи губи кінчиком язика, вона задерикувато посміхалася до гостя, з яким її знайомлено, і я чув, як між ними зав'язувалася розмова. її худорляве вузьке личко отінювали чорні кучерики, падаючи нерівними, ніби намальованими тушшю рисками. Я щоразу обіцяв бандурші (вона нав'язувала мені Рахіль, вихваляючи її великий розум і освіченість) прийти якось із тим, щоб запізнатися з Рахіллю, яку я прозвав "Рахілю, ти від Бога". Першого вечора я почув, як ця Рахіль, ідучи, сказала бандурші:
— Отже, умовилися: взавтра я вільна, якщо хтось прийде, не забудьте послати по мене.
Після цього я не міг дивитися на неї як на особистість, бо одразу поставив її між тих жінок, які щовечора вчащають сюди, сподіваючись заробити один-два луїдори. От лише висловлювалася вона інакше: "Якщо я вам буду потрібна" або "Якщо вам хтось буде потрібний".
Про оперу Галеві бандурша нічого не знала і тому не могла второпати, чому я весь час приказую "Рахілю, ти від Бога". Та незрозумілість жартів не перешкоджала їй вважати їх напрочуд дотепними, і вона щоразу щиро сміялася, мовлячи: "Виходить, сьогодні ще нема рації зводити вас із "Рахілю, ти від Бога"? Ви ж саме так її звете: "Рахілю, ти від Бога?" Дуже дотепно! Ось я вас попарую. Побачиш, хлопчику, що буде, не пошкодуєш". Одного разу я мало не наважився, але Рахіль саме була "під пресом", а то потрапила була до "стрижія", старого пана, який обмежувався тим, що лив олію на розпущені коси жінкам, а потім їх чесав. Зрештою мені набридло чекати, хоч якісь убогі дівчата, так звані модистки, тільки що без голок, принесли мені ігристе й зняли зі мною довгу річ, якій — попри поважність предмета розмови — трохи прикрита чи свята голизна моїх співрозмовниць надавала смаковитої простоти. А потім я перестав ходити до того закладу, бо на знак симпатії до особи, яка його утримувала й потребувала меблів, подарував їй дещо з обстави, успадкованої по тітці Леонії, зокрема велику канапу. Я ніколи доти не бачив тітчиних меблів; у нас усього було невпрогорт — і мої родичі звалили їх гамузом у повітці. Та коли я вгледів у закладі, як ними послуговуються ці дівки, мені здалося, ніби всі чесноти, якими дихали комбрейські покої у тітки, мучаться від лапання і що то саме я віддав їх без ніякого на поталу! Якби я допустився ґвалту вмерлої — і то б я так не страждав. До цієї звідниці я більше не вернувся, бо мені здавалося, ніби речі тітки Леонії живі й молять мене зглянутися, немов неживі на позір предмети з перської казки, в яких замкнуто душі, взяті на муки і благащі, аби я їх визволив. А втім, пам'ять підказує нам спогади не в хронологічному порядку, а у вигляді перекиненого дзеркального відбиття, і може, тому я тільки значно пізніше згадав, що на цій самій канапі перед кількома роками я вперше дізнав любовних утіх із кузинкою, яка, щоб не монятися, не шукати, де б нам притаковитись, зухвало підказала мені скористатися часом, поки тітка Леонія, вставши з ліжка, чепуриться.
Усю решту обстави, а надто чудове старе срібло тітки Леонії я, незважаючи на спротив батька-матері, поспродував, щоб мати більше грошей і посилати більше квітів пані Сванн, яка, отримуючи великі коші орхідей, казала: "Бувши вашим батьком, я б учинила над вами опіку".