Тоді ми прибрали білий прапор, бо нам не відповідали, і підняли червоний, а потім знову вистрілили в них вже картеччю. Але і це не подіяло; вони продовжували тіснити нас і підійшли вже на відстань, коли ми могли говорити до них у рупій, – ми попросили їх триматися подалі.
Дарма: вони не зупинялись і спробували зайти з корми, щоб взяти нас на абордаж; зрозумівши їхній намір і зваживши на підкріплення, що наближалось, я звелів розвернути корабель до них бортом, і ми відразу пальнули в них з п'ятьох гармат, при чому одним ядром знесло корму останнього баркасу і там матросам довелося спустити вітрила й перебратися на ніс, аби човен не затонув, – їм про бій вже не йшлося. Проте перший човен лаштувався до бою, і ми вирішили зосередити на ньому вогонь. Тим часом три баркаси підпливли до підбитого човна й почали знімати з нього людей. Ми знову звернулися через рупій до першого баркасу й запропонували мирові перемовини, щоб з'ясувати, що вони хочуть, однак відповідь не надійшла, а сам баркас підійшов під корму. Тоді наш меткий гармаш садонув у нього з трьох кормових гармат, але не влучив, і матроси в баркасі почали кричати, вимахувати картузами й приготувались до абордажу. Гармаш швидко зарядив гармати вдруге й вистрілив: одне ядро трапило не в корпус човна, а в матросів, завдавши нападникам великих втрат. Ми знову розвернулися на чверть румба і вистрілили, достоту розтрощивши баркас – стерно і частину корми просто знесло, а матроси поспускали вітрила й у них почалася паніка. На довершення гармаш зробив по них ще два постріли: важко сказати, куди він влучив, але човен почав тонути й деякі матроси вже бовтались у воді; тоді я наказав спустити півбаркас і врятувати, кого вдасться, та підняти негайно на борт, бо на підході вже були інші баркаси. Наші матроси виконали наказ і підібрали трьох осіб, що один з них вже тонув, і ми заледве врятували його. Щойно вони ступили на борт, ми розпустили всі вітрила й пішли далі в море, а човни переслідників, наблизившись до знищеного баркасу, вирішили відмовитися від погоні.
Позбувшись таким чином небезпеки, що була, попри моє нерозуміння її причин, більшою, ніж спочатку гадалося, я вирішив, що слід змінити курс, аби ніхто не здогадався, куди ми йдемо, і ми попрямували у відкрите море на схід, подалі від звичайного маршруту європейських суден, які прямують до Китаю чи взагалі цього реґіону за контрактом європейських держав. Вже у відкритому морі ми стали на мову з двома моряками, аби з'ясувати причини нападу, і голландець підтвердив гармашеві історію про те, що продавець був звичайним злодієм, який викрав судно і втік на ньому, що капітана (він сказав, але я забув його ім'я) і ще трьох його підлеглих підступно вбили тубільці на малаккському березі, про те як цей голландець іще з чотирма моряками блукали довший час у лісі, доки не вдалося йому втекти й допливти до голландського судна, котре йшло з Китаю й котрому довелося стати на якір неподалік від берега; з корабля послали шлюп на берег по прісну воду, але голландець не наважився вийти до човна у цьому місці, але коли той відплив трохи далі, аби набрати води, голландець поплив йому назустріч і його підібрали.
Далі він розповів нам, як він дістався до Батавії й зустрів там двох матросів з цього самого корабля; вони відділилися від своїх товаришів, покинувши їх у дорозі, і тепер повідомили, що ланець, який втік з кораблем, продав його в Бенгалії зграї піратів, які тепер розбійничають на ньому і захопили вже один англійський і два голландських корабля з багатим вантажем.
Ми зрозуміли, що остання частина розповіді безпосередньо стосується нас, хоча ми знали, що це неправда. Як слушно сказав мій партнер, якби ми таки потрапили їм до рук і вони за нас узялися, ми б себе не оборонили і годі було сподіватися тоді на гарний кінець, тим більше, що наші звинувачувані – це й наші судді, а розгнівані судді ладні на все. Тому, на його думку, нам слід зараз же повернутися до Бенгалії, у той самий порт, звідки ми вийшли, нікуди дорогою не заходячи, бо маємо повну можливість довести, що нас не було на кораблі, коли він прийшов у Бенгальську затоку, – і де ми купили його, і в кого. А якщо дійде до суду, то має відбутися справедливий процес, а не так, що нас повісять, а потім розбиратимуться.
Я спочатку погоджувався з ним, але після глибшого роздуму сказав йому, що, на мою гадку, нам надто ризиковано вертатися до Бенгалії, тому що ми перебували на протилежному боці Молуккської протоки і, якщо про нас усіх сповіщено, можна очікувати перехоплення судна, – тоді нас як утікачів ніщо не врятує. Я поцікавився також думкою англійського моряка: він сказав, що дотримується такого самого погляду й вважає, що нас схоплять.
Мій партнер і решта команди перелякались, і ми вирішили прямувати на Тонкін, а звідти – до Китаю, та при нагоді спекатися судна й повернутися на якомусь іншому судні. Цей вибір здався усім найліпшим з погляду безпеки, і ми взяли курс на норд-норд-ост, тримаючись на відстані 50 ліґ від звичайних морських шляхів на схід. Проте були в цьому й свої незручності: по-перше, коли ми віддалилися від берега, вітер став постійно супротивним, – це, власне, пасатні вітри, які дмуть або зі сходу або з ост-норд-осту, як у нас кажуть, ; це затягувало подорож, а запасів харчів у нас було небагато. Існувала також небезпека, що англійські й голландські кораблі, що їхні човни нас переслідували, випередять наше судно або повідомлять інформацію на інше судно, яке йтиме на Китай, і воно приєднається до переслідування.
Мушу визнати, мені було непереливки, і, беручи на увагу втечу від баркасів, я вважав, що перебуваю в такій небезпечній скруті, якої мені ще досі не випадало, бо хоч і влізав я в клопітне діло, мене ж ніхто не переслідував як злодія, ніколи я не вчиняв ні одного ганебного вчинку, тим паче злодійства. Якщо й були в мене вороги, то це передусім я сам, а тут така лиха година: мою невинність неможливо довести, і якщо мене схоплять, то обтяжать найбільшою провиною. Усе це й наштовхувало мене на думку про втечу, хоча куди, в який порт тікати, я не знав. Мій партнер увесь час намагався підбадьорити мене й постійно розповідав то про той порт, то про інший, – про Кохинхіну, Тонкінську затоку, з подальшим курсом на Макао, де осіло багато європейських родин, особливо ченців-місіонерів, які зупинялись там на шляху до Китаю.
Отуди ми й подалися: шлях був довгий і тяжкий, харчів обмаль, але якось рано вранці ми побачили берег; зважаючи на наші останні злигоди, ми вирішили увійти в гирло маленької річки, котра була, однак, достатньо глибока, та розвідати суходолом чи на пинасі, які ще були кораблі в поблизьких портах. Цей крок нас врятував: відразу ми не побачили європейських кораблів у Тонкінській затоці, але наступного ранку зайшло два голландських судна, а третє, без розпізнавального прапора, – ми гадали, що воно теж було голландським, – пройшло лише у двох ліґах від нас, прямуючи до берегів Китаю, у тому ж напрямі проти вечора пропливло два англійських кораблі; у такий спосіб ми побачили, що скрізь довкола нас – вороги.
Місцевість, де ми наразі знаходилися, була дика, варварська, населення займалося крадіжками; ми від них ні на що не розраховували, хіба що купили харчі, а решта нас не обходила, хоча інколи ми ледве втримувалися, аби не дати їм відкоша.
Ми стояли на річечці за кілька ліґ від північної межі краю, човном добиралися на північний схід до берега Тонкінської затоки. Під час цих плавань ми й виявили наших ворогів: люди прибережжя вирізнялися особливим варварством серед місцевого населення. У них була така звичка: якщо біля їхнього берега розбивалося судно, вони команду й пасажирів брали в полон або обертали на рабів. Незабаром нам випала нагода переконатися, що таке їхня гостинність. Ось як це сталося.
Я вже згадував, що в морі в нашого судна з'явилася теча, й ми не могли її знайти, і сталось так, що несподівано вона припинилася напередодні погоні за нами голландських та англійських кораблів у Сіамської бухті. А що судно все-таки виявилося не дуже надійним, то, маючи час, вирішили витягти його на берег, почистити дно й пошукати течу. Для цього ми все, що можна було, включно з гарматами, перенесли на один бік, аби нахилити судно й подивитись на дно, проте трохи ще подумали й вирішили на сухе не витягати, бо й місця підходящого не було.
Розділ ХІІ. Спритність теслі
Тубільці ніколи нічого подібного не бачили й повиходили на берег подивитися на дивогляд; побачивши перехилене судно, що зближувалося до берега, і не помітивши нашу команду, яка працювала на піднімних площинках і на човнах з протилежного від глядачів боку, виснували, що покинуте судно викинуло на мілизну. Прийшовши до такого висновку, вони за дві-три години припливли на 10-12 великих човнах по 8-10 душ у човні, намагаючись видертися на судно й програбувати його, а якби ще й нас там знайшли, то забрали б у рабство.
Коли вони підпливли й почали веслувати довкола, то побачила, що ми всі працюємо з протилежного боку, аби полагодити дно й борт, вичистити й вишарудити обшивку, як це зазвичай роблять моряки. Вони стояли й дивились на нас, а ми, трохи здивовані, не могли збагнути, що їм треба, але про всяк випадок дехто з нас видряпався на судно, аби подати решті зброю й набої, щоб боронитися у разі нападу. Так воно й сталося: тубільці порадилися з чверть години й нібито виснували, що корабель і справді розбився, а ми намагаємося його врятувати й самі рятуємось на човнах, а роздавання зброї вони потрактували, як вивантаження товарів. На цій підставі вони вирішили, що ми належимо їм, і наскочили на нашу команду зі зброєю в руках.
Наші всі перелякались, бо позиція для бою була невигідна, й почали гукати до нас і питати, що робити. Я скомандував нашим людям відразу опустити площинки й видертися на борт по обшивці, а тим, що були на човнах, обійти навкруги і також зійти на борт. Матроси на облавку докладали тим часом усіх зусиль, аби вирівняти корабель, але не встигли вони виконати наказ, як кохинхінці наздогнали наш баркас, узяли його на абордаж та почали хапати й забирати в полон матросів.
Першим вони вхопили англійського матроса; цей здоровега мав мушкет, проте він не стріляв, а, наче дурень, поклав його на дно човна.