Лише з віком чи на підставі гіркого досвіду приходить розуміння, що це доля всіх юних шибайголів; і я не виняток – так уроїлась мені ця вада, що я не міг задовольнитися своїм становищем і постійно міркував, як би мені звідси видістатися, але, перш ніж потішити читача рештою своє оповіді, вважав би за потрібне викласти перші свої уявлення про цей дурний задум втечі, а також що та як я задля цього робив.
Оце ж повернувсь я нібито до свого замку після плавання до решток корабля – припнув і закітвичив своє суденце і заспокоївся; тепер і статків у мене більше, але однаково багатшим я не став, бо моїм скарбам нема застосування, як і скарбам перуанських індійців перед приходом іспанців.
Якось увечері, у дощову березневу пору, на двадцять четвертому році життя у пущі, я просто лежав собі в гамаку — здоровий, нічого не боліло, ніякої гризоти, ніде нічого не муляє і в думках все як щодня, — але повіки склепити, себто заснути, не міг; і потім цілу ніч отак думка думкою пошибала. У голові промайнуло все моє життя до прибуття на острів і потім. Міркуючи про свій стан, відколи ступив на берег острова, я порівнював безтурботність перших років життя з пізнішими роками неспокою, страху й турбот через побачений на піску слід. Дикуни могли й раніше з'являтися на острові, навіть цілими сотнями, але я того не знав і не відчував; все було чудово, хоча небезпека існувала, але вона не тьмарила мого щастя, бо я про неї не відав. Ця думка потягла за собою багато корисних міркувань, але особливо таке: наскільки нескінченна доброта Провидіння, що влаштовує такі вузькі рамця для нашого зору й знання, аби серед тисяч життєвих небезпек, що їхній вигляд здатний вкинути людину в тугу, приховує від нас події й загрози довкола, щоб дати змогу зберегти рівновагу й спокій.
Отак я думав-гадав, а тоді зосередився на реальній небезпеці, що стільки років загрожувала мені на острові, а собі спокійнісінько походжав, навіть коли тільки прискалок, крислате дерево чи ранні сутінки відокремлювали мене від загину – від рук людожерів і дикунів, які спожили б мене, як я – козу або черепаху, так само не вважаючи убивство і пожирання за злочин, як я – голуба чи кулика. Я зганьбив би себе, якби не сказав, що щиро дякував своєму великому Спасу, який зглянувся на мене й захистив у злагодах, бо не було б мені ощадку в руках ворога.
Відтак я замислився над природою цих жахливих істот, тобто дикунів, і як сталось, що верховний Вершитель віддає свої створіння на поталу, що більша за брутальність – на пожертя собі подібними, проте наразі ні до якого путнього висновку я не дійшов, і тоді мене зацікавило, в якій частині світу живе ця гидота? чого вони припливають у таку далечінь? які в них човни? чому б мені не приладнатися таким чином, аби відвідати їхню землю таким же чином, як вони відвідують мій острів?
Мені й на гадку не спливало, що мені там робити або що станеться, коли вони візьмуть мене у бран, або як тікати від їхнього нападу, — ба більше, хтозна як туди пливти, як не потрапити їм до рук без вороття, а як вони мене не схоплять, то чим харчуватися, куди прямувати, цебто про все це я й не думав, а от просто конозило плисти до тієї землі дикунів і годі. Загруз я тут по саму зав'язку так, що лише смерть може бути гірша, а на далекому березі дикунів, може, можна врятуватися, чи пройти, як я робив в Африці, понад берегом до якогось рятівного краю чи ще дорогою мене підбере якийсь християнський корабель, а як судилося мені загинути, то смерть водночас покладе край моєму лихові. Отакі думки, коли нема спокою й клопітно на душі через усі турботи й розчарування, коли на рештках корабля гадав зустріти когось, із ким можна поговорити про те, де я перебуваю та як звідси вибратися. Мене поглинули ці думки, порушили спокій віри у Провидіння, і тільки засіла в голові, як цвяшок, думка про подорож до землі дикунів, і вже опиратися цій думці я не міг.
Взяли мене думки та гадки, й за дві години кров мені заграла, пульс почастішав, як у лихоманку, — і все через розумове збудження, й тоді Природа, котрій усі ті розмисли уїлися до живого, просто мене приспала. Здавалося б, що й снити я маю про те саме, але ні – привиділося, ніби я своїм звичаєм вийшов уранці зі свого укріплення, побачив у березі два каное й одинадцять дикунів, готових до висадки, що привезли з собою дванадцятого, щоб убити й з'їсти, аж раптом приречений дикун вихопився з каное й щодуху побіг, як мені ввижалося вві сні, аби сховатися в гайку перед укріпленням, а я ж ото ніби бачу його, а переслідників – ні, й вийшов навстріч та усміхнувся підбадьорливо, тоді втікач уклякнув, наче благаючи про допомогу, у відповідь я показав на драбину, змусив вилізти по ній нагору й завів його до своєї печери, після чого він став мені слугою, а я ще подумав, що з ним я напевно попливу до берега дикунів, бо він зможе бути стерничим і казатиме, що робити, де брати провізію, а куди не йти, тому що з'їдять, і в які місця ліпше не заходити. З цією думкою я прокинувся, і мене настільки виповнювала невимовна радість втечі уві сні, що пов'язане з прокиданням розчарування й розуміння, що все це тільки сон, вкинули мене у прострацію.
З цього я виснував, що єдиний спосіб видістатися звідси – це захопити дикуна, і ліпше бранця, якого засудили на з'їдання і доправили сюди, щоб вбити. Проте складність задуму полягала в тому, що для цього треба було б напасти на весь загін і знищити його; але ця затія і відчайдушна, і ризикована, і з погляду закону сумнівна, — серце не лежало до такого мордування, хоча і йшлося про моє визволення. Не повторюватиму всі аргументи проти, бо вже їх згадував; і хоча мене нібито виправдовувало те, що ці люди зазіхають на моє життя, що вони при нагоді з'їли б мене, що йдеться передусім про самозбереження, визволення з лабет смерті, самозахист, як при справжньому нападі тощо, — страшно було й подумати про ту кількість крові, яку треба було свідомо пролити. Однак після тривало внутрішньої боротьби й нерішучості (а усі ж ці думки вирували мені в голові) переважило жадання волі, і я зважився будь-що прибрати їх усіх до рук. Тепер треба було придумати, як це зробити, попри всі ускладнення, але оскільки нічого не спадало на гадку, я вирішив простежити за ними під час висадки на острові, а тоді – діяти за обставинами.
На цьому й став: навіть стомився від того, що часто ходив у розвідку – понад півтора року це тривало; здебільшого я ходив на західний берег, а також майже щодня на південно-західний, виглядаючи каное, та ба. Ця прикрість дуже мене турбувала, але – на відміну від попереднього випадку – не знеохотила, — навпаки, що довше це тривало, то охочі ший я ставав, і як раніше я обачно намагався не трапляти дикунам на очі, так нині хотів узятися за них. Я собі уявляв, що зможу впоратися з одним, двома, навіть трьома дикунами, уярмивши їх, командуючи ними й попереджаючи будь-який заколот проти мене. Так я собі подумки пишався, а дійсність була далека від того, змарнувалися всі мої мрії та плани, бо дикуни як здиміли.
Так чекав я півтора року (вже здавалося, що задум зійшов нанівець), аж ось дивлюсь одного ранку: на моєму боці острова десь п'ять каное, а дикунів вже й не видно. Така їхня кількість не входила в мої плани: стільки каное, а в кожному зазвичай буває 4-6 і більше душ, то хто й зна, як атакувати самому двадцять-тридцять індіанців; занепокоєний і уражений, я принишк у своєму замку. Однак, як і планував, я приготувався нападати при першій нагоді. Чекав, чекав, прислухався до кожного шуму, а тоді – через нетерплячку – залишив рушниці біля драбини, а сам виліз у два прийоми, як завжди, на вершину горба, але не висовувався, щоб мене не помітили. У прозорну трубу я порахував, що дикунів душ тридцять: вони розгнітили багаття й готували м'ясо. Чиє м'ясо і як саме його готували, я не бачив, — видко тільки, що усі погнались у варварський танець довкола вогню, вигинаючись і жестикулюючи на свій манір.
Спостерігаючи з горба, я зауважив, як двох сарак витягли з човна й поволокли на забій. Один упав одразу – йому вгатили по голові дубцем чи дерев'яним мечем, як вони це роблять, і двоє-троє дикунів заходились патрати його для подальшого приготування, а другий приречений чекав поруч, коли візьмуться за нього. І раптом сарака відчув, що він не зв'язаний і вільний, і що сама Природа дає йому шанс вижити: дикун щодуху помчав по піску до мене, тобто в напрямку мого житла. Щиро кажу, я жахнувся, побачивши, що він біжить до мене, особливо, коли мені здалось, ніби весь гурт побіг навздогін за ним; так справджувалась частина мого сну про втечу дикуна до мого гаю, але сон сном, а як переслідники схоплять його у гаї? Я тим часом з місця не рушав і навіть підбадьорився, бо за втікачем побігло лише троє, причому втікач виявився набагато прудкішим і дедалі більше відривався від переслідників, і якщо він так протримається ще півгодини, то справді втече.
Між ними і замком була бухточка, про яку я згадував на початку оповіді й де я вивантажував речі з розбитого корабля, — або втікач її перепливе, або його схоплять; сарака підбіг і, попри приплив, пірнув і замахів за тридцять переплив її, вийшов на берег і побіг ще хуткіше. Коли надбігло троє переслідників, виявилось, що тільки двоє вміли плавати, а третій потупцяв на березі, подивився на товаришів і завернув назад, і це, як потім виявилось, пішло йому на користь.
Я помітив, що обидва пливці удвічі дужчі за втікача. І в мене з'явилося тепле й невідпорне відчуття, що саме зараз я можу здобути собі слугу, а може, й товариша та помічника, бо це Провидіння спонукує мене врятувати життя сіромі. Умить я гайнув драбинами униз, ухопив рушниці, що стояли поруч із ними, і поквапився знову нагору, а там, згори, навпростець — і опинився між переслідниками й утікачем, і коли я гукнув до нього, він, бідака, ще й мене перелякався; тоді я повабив його до себе, а сам пішов поволі назустріч переслідникам і вже першого ж поклав ударом приклада, бо побоювався, що постріл почують інші дикуни, хоча на такій відстані вони й пострілу не розрізнять, і диму не побачать. Побачивши, що його впав спинився, другий дикун з переляку зупинився, і я наблизився до нього, а вже зблизька помітив, як він лаштується стріляти в мене з лука, отож і довелось мені покласти його першим же пострілом з рушниці.