Ніхто не озивався, ніхто не ворушився. Лише потріскували дрова в каміні, наче для того, щоб люди, які сиділи біля каміна, могли збагнути всю глибину мертвої тиші. Дзиґарі в Монтреї видзвонили годину. В цю мить нагорі почулися легкі кроки. Маркіз та його дочка, впевнені, що замкнули вбивцю пана де Моні на ключ, подумали, що то ходить котрась із служниць і не стривожилися, коли в сусідній кімнаті двічі скрипнули двері. Аж раптом у вітальні з'явився душогуб. Розгубленість маркіза, жвава цікавість його дружини і здивування дочки дозволили йому безперешкодно дійти майже до середини зали, і він сказав генералові спокійним, на диво приємним голосом:
— Шановний пане, дві години скоро збіжать.
— Це ви! — вигукнув генерал. — Яким чудом ви тут опинилися?
І він грізним і запитливим поглядом подивився на дружину й дітей. Елена густо зашарілась.
— Ви, ви серед нас! — провадив генерал схвильованим голосом. — Душогуб, заляпаний кров'ю, — тут! Ви оскверняєте цю кімнату. Геть звідси, геть! — з люттю вигукнув він.
При слові "душогуб" маркіза перелякано зойкнула. Обличчя ж Елени — а це слово, мабуть, вирішило її долю — не виразило найменшого подиву. Так ніби вона давно чекала цього чоловіка. Все, про що вона так багато думала, раптом набуло змісту. Кара небесна, що судилася їй за її провини, вдарила. Вона вважала себе не менш злочинною, ніж цей незнайомець, і дивилася на нього ясним поглядом. Вона його подруга, його сестра. В усьому цьому вона вбачала волю господню. Якби вона була на кілька років старшою, тверезий розум переборов би докори сумління, але зараз вони опанували її цілком, заглушили в ній усі інші почуття. Незнайомець стояв нерухомо і був незворушний. Зневажлива посмішка ковзнула по його обличчю, скривила повні червоні губи.
— Я поводився у вас шляхетно, але ви цього не цінуєте, — спокійно промовив він. — Я умисне не торкнувся рукою до склянки, з якої пив, коли мене мучила спрага. Я навіть не схотів обмити свої закривавлені руки під вашим дахом, і я піду звідси, залишивши від мого "злочину" (на це слово губи його стислися) один невиразний спогад, бо я намагався пройти так, щоб тут від нього не лишилося й сліду. І нарешті, я не допустив, щоб ваша дочка…
— Моя дочка! — вигукнув генерал, з жахом глянувши на Елену. — Геть звідси, негіднику, а то я вб'ю тебе!
— Дві години ще не минули. Ви не можете ні вбити мене, ні вигнати, не втративши пошани до самого себе… і моєї пошани.
Почувши останні слова, приголомшений генерал спробував зміряти злочинця поглядом; але йому довелося опустити очі, він відчував, що неспроможний витримати погляд незнайомця, нестерпно блискучий погляд, який удруге за сьогодні вніс сум'яття у його душу. Він усвідомлював, що його воля слабне і побоявся знову розчулитись.
— Вбити старого! А в нього ж родина — ви хоч уявляєте собі, що це таке? — сказав хазяїн дому, з батьківською ніжністю глянувши на дружину й дітей.
— Так, він уже був старий, — підтвердив незнайомець, нахмуривши брови.
— Забирайтеся геть! — гримнув генерал, не осмілюючись підвести очі на непроханого гостя. — Нашу угоду порушено. Хоча я не вб'ю вас, не зраджу. Я ніколи не постачатиму жертви на ешафот. Але йдіть звідси, ви нам огидні.
— Я знаю, що в усій Франції не знайдеться клаптя землі, де я знайшов би для себе безпечний притулок, — смиренно відповів злочинець. — Та якби правосуддя, подібно до Бога, судило кожного за його діяння, якби воно завдавало собі клопоту розслідувати, хто страховище — вбивця чи його жертва, я міг би з гордістю лишитися серед людей. Невже ви не здогадуєтеся, які страшні злочини на совісті у того, кого я щойно зарубав? Я став суддею і катом, я замінив собою безпорадне людське правосуддя. Ось у чому мій злочин. Прощайте, пане. Хоч ви й зіпсували мені враження про вашу гостинність, я її не забуду. Я збережу в душі почуття вдячності до однієї-однісінької людини на світі, і ця людина — ви… Але мені хотілося б, щоб ви проявили більше великодушності.
Він рушив до дверей. У цю мить Елена нахилилась до матері й прошепотіла їй щось на вухо.
— Та ти що?..
Почувши цей крик, який вихопився в маркізи, генерал здригнувся так, ніби побачив, що Моїна вмерла. Елена підвелася, і вбивця мимохіть обернувся; з виразу його обличчя було видно, що він тривожиться за цю родину.
— Що з вами, люба? — спитав маркіз.
— Елена хоче піти з ним, — сказала його дружина.
Вбивця почервонів.
— Мати неправильно зрозуміла слова, які вихопились у мене, — тихо сказала Елена. — Ну що ж, я вволю її потаємне бажання.
Окинувши всіх гордовитим, майже озлобленим поглядом, дівчина опустила очі й завмерла в позі, що виражала скромність і сором'язливість.
— Елено, — спитав генерал, — ви ходили нагору, в кімнату, куди я помістив…
— Ходила, тату.
— Елено, — провадив батько, і його голос змінився від внутрішнього тремтіння, — ви сьогодні вперше побачили цього чоловіка?
— Уперше, тату.
— В такому разі ваш намір просто безглуздий…
— Хай безглуздий, але я зважилася, тату.
— Ох, дочко! — промовила маркіза неголосно, але так, щоб чоловік її чув. — Елено, ви чините всупереч правилам честі, скромності, добропристойності, в яких я намагалася вас виховати. Якщо до цієї фатальної години ви лише обманювали нас, то ви не варті навіть жалю. Що ж вас так привабило в цьому незнайомцеві? Не його ж моральні чесноти? Може, та сила, яка штовхає людину на злочин? Я надто шаную вас, щоб припустити…
— О, припускайте все, що вам завгодно, — холодно відказала дівчина.
Та, незважаючи на твердість духу, яку Елена виявила в ці хвилини, полум'ю, що палахкотіло в її погляді, було нелегко висушити сльози — а вони уже заблищали в її очах. Побачивши, що дівчина плаче, незнайомець збагнув, який зміст крився в словах її матері; він спрямував на маркізу свій орлиний погляд, і якась неподоланна сила змусила її глянути на страшного спокусника. Та коли її очі зустрілися з ясними і блискучими очима незнайомця, усе в неї похололо в душі, й вона здригнулась — так здригаємося ми, побачивши змію або торкнувшись лейденської банки.
— Друже мій, — крикнула вона чоловікові, — це демон! Він усе вгадує!
Генерал простяг руку до шворки дзвінка.
— Він вас погубить, — сказала Елена вбивці.
Незнайомець посміхнувся, ступив крок уперед, відвів руку маркіза, втупив у нього погляд, від якого всі ціпеніли, і маркіз втратив волю до опору.
— Я відплачу вам за гостинність, — сказав він, — і ми будемо квити. Я сам віддамся в руки закону — і врятую вас від ганьби. Зрештою, навіщо мені тепер жити?
— Ви ще зможете покаятися, — відповіла Елена, глянувши на нього з тією надією, яка світиться лише в очах молодих дівчат.
— Каятися я ніколи не стану, — мовив убивця гучним голосом, гордо піднісши голову.
— Його руки в крові, — сказав Елені батько.
— Я їх обітру, — відповіла вона.
— Але ж ви навіть не знаєте, потрібні ви йому чи ні, — мовив генерал, не осмілившись показати на незнайомця.
Душогуб наблизився до Елени; її прекрасне обличчя, сором'язливе й замислене, було ніби осяяне внутрішнім світлом, відблиски якого опромінювали і виділяли кожну рисочку і найтонші лінії. Кинувши на чарівну дівчину ніжний погляд, вогонь якого досі вселяв жах, він сказав схвильованим голосом:
— Я відмовляюся від вашої самопожертви — з щирої прихильності до вас і з бажання віддячити вашому батькові за дві години життя, що їх він подарував мені.
— І ви відштовхуєте мене! — скрикнула Елена голосом, що розривав серце. — Прощайте ж усі, я помру.
— Що все це означає? — в один голос вигукнули батько й мати.
Дівчина промовчала і, глянувши на маркізу промовистим поглядом, опустила очі. Від тієї хвилини, коли генерал та його дружина спробували вчинити опір словами і діями дивному вторгненню незнайомця в їхню родину і з тієї миті, коли він спрямував на них свій гострий, палахкотючий погляд, обоє вони запали в незбагненне заціпеніння, і їхній отупілий розум не міг змагатися з надприродною владою, яка підкорила їх. Їм забракло повітря, вони задихалися, але не могли прямо звинуватити того, хто так подавив їхню волю, хоча внутрішній голос підказував обом, що саме в цій людині, в цьому чаклунові криється причина їхньої безпорадності. Почуваючи себе духовно надламаним, генерал усе-таки зрозумів, що повинен докласти всіх зусиль і спробувати напоумити дочку. Він обняв її за стан і відійшов з нею до вікна, якнайдалі від душогуба.
— Люба моя дитино, — впівголоса мовив він, — навіть якщо в твоєму серці несподівано зродилося незвичайне кохання, то все твоє невинне життя, твоя чиста й побожна душа дають мені достатні підстави сподіватися, що характер у тебе сильний і ти здатна опертися безумній, скороминущій забаганці. Отже, твоя поведінка приховує якусь таємницю. Повір, моє серце сповнене батьківської поблажливості, й ти можеш йому довіритись; навіть якщо ти глибоко раниш його, дитино, я зумію погамувати біль і нікому не розповім про твою сповідь. Може, ти ревнуєш нас до своїх братів, до малої сестрички? Чи кохання збентежило твою душу, чи ти нещаслива з нами? Скажи, які причини змушують тебе покинути свою родину, позбавити нас найдорожчого, що спонукає тебе розлучитися з матір'ю, братами, сестричкою?
— Тату, — відповіла Елена, — я ні до кого не ревную і ні в кого не закохана, навіть у вашого друга, пана де Ванденеса.
Маркіза зблідла, і дочка, що стежила за нею, замовкла.
— Однаково ж рано чи пізно мені доведеться покинути вас і жити під опікою свого чоловіка.
— Це правда.
— Чи дуже знаємо ми тих, кому вручаємо свою долю? — провадила Елена. — А в цього чоловіка я вірю.
— Дитино, — сказав генерал, підвищуючи голос, — ти не уявляєш собі, які страждання тебе чекають.
— Я думаю про його страждання.
— Яке життя судилося тобі!
— Життя жінки, — прошепотіла дочка.
— Звідки у вас така обізнаність? — вигукнула маркіза, віднайшовши дар слова.
— Ваше запитання, пані, підказує мені відповідь. Якщо вам так хочеться, я можу висловитись і ясніше.
— Кажіть усю правду, дочко, я ж ваша мати.
Тут Елена подивилася на маркізу, і цей погляд змусив матір замовкнути.
— Елено, я стерплю ваші докори, якщо ви маєте в чому докоряти мені, тільки б не бачити, як ви підете за чоловіком, від якого усі з жахом сахаються.
— Невже ви не розумієте, пані, що без мене він буде зовсім самотній?
— Годі! — крикнув генерал. — Віднині в нас тільки одна дочка.
Він подивився на сонну Моїну.
— Я замкну вас у монастир, — сказав він, обертаючись до Елени.
— Воля ваша, тату, — відповіла дівчина з розпачливим спокоєм. — Тоді я помру.