Я б і сам не проти так надійно сховати всі свої вади! Прощавай, чесний чоловіче! Я тобі ще віддячу!
І принц, мовби остерігаючись нових заперечень з боку зброяра, поквапно ввійшов до палацу.
Генрі Гоу стояв, приголомшений тим, що сталося. Він уже передчував, чим йому загрожує це доручення: з одного боку, він міг ускочити в небезпечну халепу, а з другого — накликати на себе пересуди. А те й те вкупі, коли зважити на теперішні його взаємини з Катаріною та ще повсякчасну готовність устряти в бійку, могло, як він бачив, неабияк зашкодити здійсненню його заповітної мрії. Але й покинути це безборонне створіння на волю галвіджіанців розперезаних посіпак Дугласа,— такого відважний Сміт не міг припустити в думці ні на мить.
1 Галвіджіанці (або галловейці) — жителі Галловея, південно-західної окраїни Шотландії, підвладної Дугласам.
З роздумів його вивів ченців голос. Розтягуючи слова з тою байдужістю, яку святі отці виявляють — чи вдають, що виявляють,— до всього земного, брат Кіпріан попросив обох іти за ним. Зітхнувши так, що те зітхання нагадало скоріше стогін, Сміт рушив услід за братом Кіпріаном, намагаючись іти ніби сам по собі, незалежно від ченця. Вони ступили в монастир і вийшли звідти крізь потаємні двері, які їхній проводир, тільки один раз оглянувшись через плече, лишив за собою непричине-ними. Луїза йшла за Генрі. Вона хутко підхопила кошика, гукнула свого чотириногого товариша й радісно вирушила в дорогу, що обіцяла їй порятунок від небезпеки, яка ще кілька хвилин тому здавалася такою ірізною й неминучою.
РОЗДІЛ XII
Встав стара — і навпростець: — Якби таке поганство Вчинить насміливсь твій отець, То тут йому й пропасти! *
•Трамбул щасливець"
Усі троє пройшли потайним ходом і опинилися в церкві. її зовнішні двері, звичайно незамкнені, виявились на замку — їх зачинили через недавню сутичку в дворі, коли забіяки обох сторін почали добиватися всередину і то зовсім не для того, щоб помолитися. Далі перетнули похмурий боковий вівтар, де луна під склепінням гучно озивалася на важкі кроки зброяра, але мовчала під ступою взутого в сандалі ченця та легкою ходою бідолашної Луїзи; дівчина тремтіла всім тілом і не стільки від холоду, скільки від страху. Вона бачила, що обидва^ її проводирі — і духовний, і світський — поглядають на неї неприязно. Отець Кіпріан був чоловік суворий; вже виразом обличчя він, здавалося, прагнув нагнати на нещасну блукалицю жах і заразом показати свою зневагу до неї. А зброяр, хоч і був, як ми знаємо, чи не найдобрішою людиною на світі, тепер напустив на себе статечного, майже суворого вигляду. Сміта, власне, дуже дратувала думка про те, що йому накинули цей неприємний обов'язок, навіть не давши можливості, як він знічено усвідомлював, від нього відмовитись.
Його невдоволення цим дорученням переходило й на безневинну дівчину, яку він мав захистити, і Генрі, зневажливо позираючи на неї, подумки казав собі: "І оце я, добропорядний громадянин Перта, покажуся на вулицях міста зі справжньою королевою старчих?! За цією вирядженою як пава дівкою ходить, либонь, така сама слава, як і за рештою її посестер, і якщо
5 "Бібліотечна книга"
129
чутка про те, нібито я став її лицарем, долетить до Катаріни, я пропав. Краще б уже я кого-небудь убив, хай навіть першого чоловіка в Перті! Ні, присягаю молотом і ковадлом, легше було б і справді порішити чоловіка, якби він сам довів мене до цього, ніж тягати за собою по місту таку волоцюжку!"
Луїза, певно, здогадалася, що тривожить душу її проводиреві, бо, глянувши на нього, несміливо, затинаючись, почала:
— Шановний пане, чи не ліпше мені зайти на хвилину до цієї каплички і вдягти там накидку?
— Авжеж, голубко, це ти непогано придумала! — відказав зброяр.
Але втрутився чернець — він підніс палець на знак заборони.
— Каплиця святого Медокса — не вбиральня, де можуть перевдягатись усякі мандрівні штукарі та мартопляси. Зараз я покажу тобі одну комірчину, там краще місце, для таких, як ти.
Бідна дівчина покірно схилила голову й, глибоко пригнічена своїм принизливим становищем, відійшла від дверей каплиці, поріг якої щойно хотіла була переступити. Маленький спанієль, здавалося, з вигляду й поведінки своєї господині зрозумів, що в цьому святому місці обоє вони непрохані, безправні гості; поопускавши вуха, волочачи по камінних плитах хвоста, песик нишком тюпав услід за Луїзою.
Чернець, не спиняючись, вів їх далі. Вони спустилися широкими сходами вниз і пішли лабіринтом тьмяно освітлених підземних переходів. Минаючи невисокі склепінчасті двері, чернець обернувся і тим самим суворим, що й раніше, голосом сказав до Луїзи:
— Ось, дочко глупоти, оце твоя перевдягальня. Тут уже багато грішників до тебе наскладали свою одіж.
Слухняно й боязко підкорившись легкому помаху руки, Луїза штовхнула двері, але тут-таки злякано сахнулася назад. То був склеп, наполовину закиданий висхлими черепами та кістьми.
— Мені страшно там перевдягатися... самій... Та якщо ви наказуєте, отче, я виконаю вашу волю.
— Знай, дитя марноти: останки, які ти бачиш,— лише тлінне одіння тих, хто за живота шукав земних утіх а чи розкошував ними. Те саме буде й з тобою, хоч скільки притупуй та витанцьовуй, бренчи на струнах та виспівуй! З тобою і всіма твоїми слугами грішної розпусти! Всі ви станете, мов" оці нещасні кості, на які тобі з твоєю марною вередливістю навіть жаско, бридко дивитися!
— Ні, це не марна вередливість, велебний отче,— відказала мандрівна співачка.— Бог свідок, я шаную спокій цих нещасних побілілих мощей, і якби я могла розпростертися на них, не ско*
ївши гріха обернутись на такий самий прах, я віддала б цій купі останків перевагу перед найрозкішнішим, найм'якшим ложем у Шотландії і обрала б її місцем свого вічного спочинку.
— Терпи і йди далі,— промовив чернець уже не так суворо.— Жнець не повинен кидати серпа, поки сонце не схилиться додолу й не дасть знати, що денний труд завершено.
Вони рушили далі. У кінці довгої галереї брат Кіпріан відчинив двері невеличкої кімнати чи, може, каплиці — її прикрашало розп'яття, перед яким горіли чотири лампади. Всі троє схилили голови й перехрестилися. Потім чернець, показуючи на розп'яття, спитав у Луїзи:
— Що означає цей симвод?
— Що Всевишній закликає підійти праведника й грішника.
— Це правда, якщо грішник спокутував свій гріх,— промовив чернець, і голос його пролунав вочевидь лагідніше.— Тут ти можеш переодягнутися в дорогу.
Луїза пробула в каплиці кілька хвилин і вийшла, щільно загорнувшись у сіру накидку з грубої матерії. Дещо зі свого строкатого вбрання вона встигла скинути й покласти до кошика, в якому досі лежала її щоденна одежа.
Відразу по тому чернець відімкнув двері, що вели на волю. Всі троє ступили в сад, який оточував домініканський монастир.
— Південні ворота тільки на засуві, вийдете крізь них — вас там ніхто не побачить,— сказав чернець.— Благословляю тебе, сину мій! Благословляю і тебе, нещасне дитя! Хай згадка про місце, де ти скинула свою одіж, остереже тебе, коли ти знов намислиш її вдягти!
— Ох, отче! — зітхнула Луїза.— Якби бідна чужоземка могла прогодувати себе якимось пристойнішим чином, то навряд чи їй захотілося б знов братись за своє негідне ремесло. Але...
Але чернець уже зник, та й самі двері, крізь які співачка щойно вийшла на волю, теж ніби щезли, так дивовижно вони були сховані під навислим контрфорсом серед багатих оздоб готичної архітектури.
"Отже, дівчину випустили крізь потайні двері! — подумав Генрі.— Не доведи господи, щоб крізь них добрі відлюдники ще й впускали жінок! А це, видко, зручненьке місце для таких ігрищ у піжмурки... Та що мені робити далі? Треба якомога скоріше знайти для співачки безпечний притулок і спекатися її. Хай там що у неї в душі, але на вигляд вона досить скромна — особливо тепер, коли перевдяглася в пристойну одіж,— і навряд чи заслуговує ставлення, яке до неї виявили б дикуни з Галло-вея або отой чортів легіон із Лідделла!"
Луїза стояла й ніби чекала, куди її поведе зброяр. Собачка, вибравшись нарешті з темного підземелля на свіже повітря, ша-
5*
131
лено ганяв підстрибом по алеях, наскакував на господиню і навіть крутився, хоч і трохи боязко, в ногах у Сміта, намагаючись показати йому свою радість і запобігти його прихильності.
— Ану сядь, Шарло," сядь! — гримнула дівчина.— Раденький, що вибрався на світ божий? Та де ми з тобою ночуватимемо, бідний мій Шарло?
— А тепер, панночко,— промовив зброяр — не грубо, бо це було не в його натурі, однак досить різко, як людина, що прагне скоріше покінчити з прикрою справою,— куди веде ваш шлях?
Луїза втупила очі в землю й мовчала. Коли Сміт запитав удруге, куди її вести, дівчина знов опустила погляд і сказала, що й сама не знає.
— Ну гаразд,— мовив Генрі,.— я все розумію... Сам колись був добрий шибайголова... Гуляка був хоч куди!.. Але давай побалакаємо відверто. Щодо мене, то я вже багато-багато місяців живу зовсім іншим життям. Отож, рибонько, нам з тобою ліпше розійтися в різні боки раніше, ніж така, як ти, спритна красуня сама відпускає від себе... гожого хлопця!..
Луїза мовчки, не підводячи голови, плакала, як плачуть* коли відчувають образу і не мають права поскаржитись. Нарешті, побачивши, що її проводир втрачає терпець, дівчина невпевнено почала:
— Благородний пане...
— "Паном" узивають рицаря,— сердито урвав її Сміт.— А "благородним"— барона. Я ж — Генрі з Вінда, чесний ремісник, до того ж, не залежний від свого цеху.
— Тоді ласкавий майстре,— промовила дівчина-менестрель.— Ви судите про мене суворо і не без видимої причини. Я б одразу звільнила вас від свого товариства, яке, може, доброї слави порядному чоловікові й не додає, коли б знала, куди мені йти.
— Звісно, 'куди — на сусідній ярмарок чи на храм,— різко кинув Генрі, не маючи сумніву, що дівчина тільки вдає таку нещасну, а насправді хоче нав'язатися йому на шию. А може, він і сам побоювався спокуси.— Скажімо, в Охтерадер, на храм святого Медокса. Я певний, що дорогу туди ти знайдеш досить легко.
— Овтер... Охтер...— спробувала повторити уродженка півдня, марно силкуючись упоратися з кельтською вимовою.— Мені казали, що ближче до тих страшних гір люди не розумітимуть моїх нещасних пісеньок.
— То ти хочеш зостатися в Перті?!
— Але ж де я заночую? — промовила блукалиця.
— А де ти ночувала цю ніч? — спитав у свою чергу коваль.— Ти ж бо знаєш, звідки прийшла, от тільки, видно, ще не вирішила, куди підеш,
— Ночувала я в притулку для прочан у монастирі.