Про це взагалі й мови немає, і якщо хтось каже "Німеччина!" й заявляє, що ця назва пов'язана з ним, то йому не треба нічого доводити, бо ніхто його не спитає— навіть він сам не спитає себе, — скільки ж, власне, німецької сутності він втілює в особистому, тобто якісному значенні і наскільки він придатний служити утвердженню німецької форми життя у світі. Ось що я зву номіналізмом, чи, краще сказати, фетишизацією назви, а це, на мою думку, ідеологічне ідолопоклонство.
— Добре, Губмаєре, — озвався Дойчлін, — усе, що ти кажеш, — цілковита правда, і, звичайно, я визнаю, що ти своєю критикою ближче підвів нас до проблеми. Я заперечував Матеусові Арцту, бо мене не влаштовує панування принципу корисності в економічному просторі; але я цілком згоден із ним, що теономічна концепція як така, тобто релігійна взагалі, має в собі щось формалістське й безпредметне, яке потребує, щоб його наповнили емпірично-земним, чи застосували на практиці, чи підтвердили ділом реального послуху Богові. Арцт вибрав для цього соціалізм, а Карл Тойтлебен — народність. Ось дві концепції, між якими нам доводиться вибирати. Я не згоден, що ми маємо надмір ідеологій, відколи ніякий дурень не клює вже на волелюбні фрази. Насправді є тільки ці дві можливості релігійного послуху й перетворення в життя релігійних ідеалів: соціальна й національна. Та лихо в тому, що обидві вони викликають сумніви й побоювання, особливо перша. Про повсюдну номіналістську беззмістовність ідеї народності, позбавленої субстанції особистого, дуже влучно сказав Губмаєр, до цього, для узагальнення, треба було б тільки додати, що ми не стаємо на бік об'єктивації, хоч їй властиво підносити життя, оскільки вона не має ніякого значення для формування особистості й буває тільки в урочистих випадках, до яких я зараховую навіть фанатичне принесення себе в жертву. Для справжньої жертовності потрібна стабільна цінність і тривала якість обох: справи, для якої складають жертву, і самої жертви… Але траплялися випадки, коли субстанція особистого, скажімо, німецької сутності, була дуже велика й мимоволі об'єктивізувалась як жертовність, тим часом як визнання концепції народності не тільки не існувало, а й її запекло відкидали, тож трагізм жертовності саме й полягав у суперечності між дійсністю й визнанням… Та годі на сьогодні розмов про національну концепцію. А що стосується соціальної, то з нею не все просто: навіть якщо в економічному просторі все буде якнайкраще відрегульоване, питання про наповнення буття змістом і про гідний спосіб життя так само лишиться відкритим, як і тепер. Даймо, що на землі одного дня буде організоване загальне управління економікою і досягнута цілковита перемога колективізму, — добре, внаслідок цього зникне відносна непевність людського буття, яка все ще існує за капіталістичної системи з її соціальними катастрофами, тобто зникне остання згадка про загрозу людському життю, а разом із нею і вся духовна проблематика. Постає питання, для чого ж тоді жити?..
— То ти хотів би зберегти капіталістичну систему, Дойчліне, щоб не зникла згадка про загрозу людському життю? — спитав Арцт.
— Ні, Арцте, цього я не хотів би, — сердито відповів Дойчлін. — Має ж людина право нагадати про трагічні антиномії, яких повно в нашому житті.
— Про них не треба нагадувати, — зітхнув Дунгерсгайм. — їх така сила, що релігійна людина мимоволі питає себе, чи всемилостивий Господь справді створив світ сам, чи з кимось у спілці, не хочу казати з ким.
— Хотів би я знати, — озвався фон Тойтлебен, — чи молодь інших країн теж лежить отак на соломі й мордує себе проблемами й антиноміями.
— Навряд, — зневажливо сказав Дойчлін. — У них усіх з духовними проблемами набагато простіше й спокійніше.
— За винятком російської революційної молоді,— зауважив Арцт. — У них там, якщо я не помиляюся, точаться безперервні суперечки, сповнені величезного діалектичного напруження.
— У росіян є глибина, але немає форми, — сентенційно мовив Дойчлін. — У західної молоді є форма, але немає глибини. Тільки ми, німці, маємо і те, й те.
— Ну, це вже націоналістична концепція! — засміявся Губмаєр.
— Це лише концепція ідеї,— відповів Дойчлін. — Я кажу про те, що від нас вимагає час. Наше завдання виняткове, воно аж ніяк не відповідає тому обсягові, який ми вже виконали. Те, що є, і те, що має бути, розділені в нас ширшою прірвою, ніж в інших народів, бо саме те, що має бути, в нас дуже велике.
— Мабуть, не варто пов'язувати все це з національним, краще пов'язати цю проблематику з існуванням сучасної людини взагалі,— застеріг його Дунгерсгайм. — Відколи в людях зникла безпосередня довіра до буття, яка в давні часи була наслідком вростання в даний цілісний лад, — я маю на увазі лад, просякнутий сакральним духом, спрямований певним чином до істини через одкровення, — відколи цей лад зруйнувався й виникло сучасне суспільство, наше ставлення до людей і речей безмежно опосереднилось і ускладнилось, все стало проблематичним і непевним, тож пошуки істини можуть скінчитися зневірою і відчаєм. Спроби перейти від розпаду до закладання основ нового ладу видно всюди, і коли навіть припустити, що в нас, німців, ці спроби особливо щирі й наполегливі і що інші народи не так страждають від своєї історичної долі, чи тому, що вони сильніші за нас, чи тому, що тупіші…
— Тупіші,— вирішив фон Тойтлебен.
— Це ти так вважаєш, Тойтлебене. Але ж зараховувати до своїх національних переваг гостроту сприймання і усвідомлення історично-психологічної проблематики й ототожнювати прагнення до нового цілісного ладу з сутністю німецької нації означає накидати собі міф, у якому навряд чи багато правди, але напевне багато пихи, а саме міф про народ із романтичним культом вояка, суто поганським, тільки прикрашеним християнською фразеологією, за якою й Христос — "володар небесного воїнства". Це небезпечна позиція, відкрита демонічним впливам.
Ну то й що? — спитав Дойчлін. — Демонічні сили присутні в кожному живому русі поряд із носіями ладу.
— Називаймо речі своїми іменами, — поставив вимогу Шапелер чи, може, Губмаєр. — Демонічне — це те саме, що інстинкти. А якраз інстинкти в наш час використовують навіть для пропаганди всіляких теорій об'єднання. Психологією інстинктів намагаються оздобити й старий ідеалізм, щоб надати йому звабливого вигляду більшої насиченості реальним життям. Тому ці теорії можуть бути ошуканством…
Тут я можу тільки сказати "і так далі", бо час уже скінчити відтворення цієї розмови, або, правильніше, такої розмови. Насправді вона не мала кінця чи принаймні тривала ще довго, до пізньої ночі, зі своїми "двополюсними позиціями" і "свідомо-історичним аналізом", з "понадчасовими властивостями", "онтичною природністю", "логічною діалектикою" і "реальною діалектикою", вчена, старанна й безкрая, щоб потім піти в пісок, тобто в сон, до якого нас закликав староста Баворинський, бо вранці — а втім, був уже майже ранок — ми хотіли вчасно встати й вирушити в дорогу. Велику ласку робила нам добра природа, тримаючи напоготові сон, щоб увібрати в нього нашу розмову й розчинити в забутті, і Адріан, що вже давно не озивався, зручніше вмощуючись на своїй солом'яній постелі, відзначив це кількома словами:
— Ну, на добраніч. Щастя, що можна це сказати. Дискусії завжди треба проводити перед сном, щоб було куди від них утекти. Як прикро було б після розмови на високі теми ходити, не склепивши ока, й щось робити!
— Це ж позиція дезертира! — буркнув ще хтось.
Потім у нашій клуні почулося хропіння, перше заспокійливе свідчення переходу у вегетативне існування, кількох годин якого цим симпатичним юнакам було досить, щоб знов мати силу вдячно вбирати в себе барви й запахи природи і провадити неодмінні теолого-філософські дебати, які майже ніколи не припинялися й під час яких вони опонували й імпонували один одному, повчали й заохочували один одного. Як гарно було десь у червні, коли з ярів, що поорали лісисті пагорби в Тюрінгзькій улоговині, хвилями котилися густі пахощі жасмину й черемшини, мандрувати цим майже не зачепленим промисловістю, лагідно-зичливим, родючим краєм із привітними селами, де збилися докупи однакові старовинні будиночки. Після цієї хліборобської місцевості починалася височина, де переважало тваринництво. Ми йшли легендарною гірською стежкою по гребені, порослому ялинами й буками, так званим Ренштайгом, з якого відкривалися краєвиди на долину річки Верри і який вів від Франконського лісу в напрямку Айзенаха. Гори ставали дедалі кращі, величніші, романтичніші, тож Адріанові слова про байдужість молоді до природи й про те, що диспути на високі теми бажано вести тільки перед сном, здавалося, втрачали будь-який сенс, і для нього самого, мабуть, також, бо тільки мігрень робила його мовчазним, а коли голова не боліла, він брав жваву участь у цілоденних розмовах, і хоч природа й не викликала в нього захоплених вигуків, хоч він дивився на неї стримано й задумливо, я все-таки не сумніваюся, що її картини, ритми, піднесені мелодії западали в його душу глибше, ніж у душі його товаришів, і багато музичних образів чистої, прозорої краси, що пізніше виникали в його пронизаних духовністю творах, нагадували мені про ті наші спільні враження.
Так, то були сповнені життя і вражень години, дні, тижні. Вдосталь надихавшись чистим гірським повітрям, натхнені красою чудових краєвидів та історичних місць, ті юнаки високо літали думкою, надто складною і експериментальною, як і личить у студентські часи, думкою, що пізніше, в сухому фаховому житті, в стані міщанства, — хай навіть духовного міщанства, — уже їм ні на що не згодиться. Я часто спостерігав за ними під час їхніх теолого-філософських дебатів і мені уявлялося, що багатьом із них згодом час, проведений у спілці "Вінфрід", здаватиметься найкращим у їхньому житті. Я спостерігав за ними й спостерігав за Адріаном, і серце мені підказувало, що йому він напевне таким не здаватиметься. Якщо я, не теолог, був серед них гостем, то він, хоч і теолог, був ним тим більше. Чому? Я відчував — і це відчуття не тішило мене, — яка прірва відділяє долю цієї молоді з її високими пориваннями від його долі, розумів різницю між життєвою стежкою добротної, навіть прекрасної посередності, якій призначено після всіх мандрів і спокус студентського буття невдовзі увійти в колію міщанського існування, і тим, хто позначений невидимим тавром, хто не має права звернути з дороги духу та його проблематики, яка заведе хтозна-куди.