Знічев'я, немов дописуючи останній рядок нудного письмового твору, я вивів на конверті ім'я Жільберти Сванн, яким раніше змережував свої зшитки, аби створити собі позірність листування з нею. Бо якщо колись це ім'я я писав сам, то нині призвичаєння доручило цю повинність одному з численних секретарів, яких воно взяло собі в помічники. І цей секретар міг цілком спокійно виписувати ім'я Жільберти — адже його зовсім недавно притокмило до мене призвичаєння, він зовсім недавно став до мене на службу, з Жільбертою він був незнайомий, він чув від мене і знав лише, що це панна, в яку я був закоханий, але ці слова нічого реального для нього не містили.
Я не міг оскаржити Жільберти в осхлості. Той, ким я був нині щодо неї, виступав "свідком", здатним найкраще зрозуміти, чим вона була для мене. Течка, агатова кулька просто знов набули для мене у моїх взаєминах з Альбертиною тієї самої ваги, яку вони мали для Жільберти, тієї, яку вони могли б мати для кожної істоти, яка не бачить їх у блиску свого внутрішнього полум'я. Але тепер у мені оселилася нова бентега, і ця нова бентега спотворювала й собі уявлення про достеменну вартість речей і слів. І коли
Альбертина, аби ще раз подякувати мені, скрикнула: "Я так люблю туркуси!" — я відповів: "Не дайте зблякнути цим самоцвітам!" — повіряючи їхній міцноті долю нашої дружби, хоча всяка розмова про майбуття була так само безсила збудити в мені почуття до Альбертини, як була безсила зберегти почуття, що колись приковувало мене до Жільберти.
У ту добу зайшло явище, яке заслуговує на згадку лише тому, що повторюється в усі значні історичні періоди. Коли я писав до Жільберти, дук Ґермантський, повернувшися з редути, ще в своєму шоломі, подумав про те, що завтра муситиме надіти жалобу, і поклав собі на тиждень раніше поїхати лікуватися на води. Повернувся він за три тижні (я забігаю наперед — адже я оце щойно дописав листа до Жільберти), аж це дукові приятелі, що знали, як він, на початку Дрейфусового процесу геть байдужий, пошився потім у запеклі антидрейфусари, отетеріли, почувши від нього (ніби промивання подіяло не тільки на сечовий міхур) таку тираду: "Ну що ж, справу буде переглянуто і його виправдають; як можна засудити людину, коли немає жадних доказів? Це ж треба бути таким недоумком, як Фробервіль! Офіцер готує французів до різанини, тобто до війни! Ну й доба!" Річ у тім, що на водах дук Ґермантський познайомився з трьома чарівними дамами (з італійською принцесою і двома її братовими). Почувши їхні відгуки про книжки, які вони читали, про п'єсу, яку ставили в Казино, дук миттю збагнув, що ці жінки тямовитіші за нього, що, як він сам казав, йому з ними не збігти. Ось чому його так потішило принцесине запрошення грати з ними в бридж. Проте як тільки він опинився у принцеси і в запалі свого несмачного антидрейфусарства бовкнув: "А з переглядом справи славленого Дрейфуса вже глухо", як, на превеликий свій подив, почув заперечення принцеси та її братових: "Навпаки, справа вже не за горами. Не можна ж тримати на каторзі зовсім не винну людину". — "Та що ви?" — розгублено витріщився дук, так наче довідався, що в цьому домі пришили якусь прикладку, насміхаючись над тим, кого він вважав досі за людину розумну. Але через кілька днів, подібно до того як ми з боягузтва і мавпування, не розуміючи, в чому сіль, репетуємо: "Гей, Жожоте!" — великому акторові, якого так назвали при нас у якомусь домі, дук, іще непевно, а все ж бубонів: "Справді, якщо там проти нього нічого нема..." Троє преслічних дам вважали, що він усе ще пасе задніх, і ледь поштурхували його: "Та, власне, жодна розумна людина і не думала, що там щось є". Щоразу, коли проти Дрейфуса висували щось "убивче" і дук, гадаючи навернути і рьох чарівних дам, повідомляв їм новину, вони дзвінко реготали і завиграшки, з надзвичайною діалектичною тонкістю доводили йому, що його доказ несерйозний, просто курам на сміх. Дук повернувся до Парижа затятим дрейфуса-ром. І, звичайно, ми не збираємося заперечувати, що в цьому разі посланцями істини виступили три чарівні дами. Але гідне уваги, що через кожні десять років відбувається таке: навіть якщо людина в чомусь глибоко переконана, з нею сходяться розумний чоловік і жінка чи бодай одна чарівна дама, і їхніми заходами за якихось кілька місяців ця людина повертається на сто вісімдесят градусів. Ба більше: чимало країн поводяться як ця щира людина, багато країн дихають лихим духом на якийсь народ, але минає півроку, і вони сповнюються до нього зовсім іншим почуттям і рвуть раніше укладені спілки.
Якийсь час я не бачився з Альбертиною, але не переставав одвідувати не дукиню Германську, яка вже не промовляла до моєї уяви, а інших ворожок та їхні домівки, невід'ємні від них так само, як перлова чи емалева скойка від молюска, який змайстрував її й заховався в ній, або зубчаста вежичка від мушлі. Я не зумів би класифікувати цих дам, оскільки труднощі проблеми полягали не лише в безцільності й неможливості її розв'язання — навіть поставити її було непросто. Перш ніж підступитися до дами, треба було підступитися до її чародійського палацу. Отож одна з них приймала влітку завжди після сніданку: їдучи до неї, доводилося піднімати буду дрожок — так пряжило сонце, і спогад про його пекуче проміння мимоволі поєднувався потім із загальним враженням. Я думав, що їду всього лише на Кур-ла-Рен, проте, ще не добравшись до збіговиська, з якого людина твереза, мабуть, покепкувала б, я, наче мандрівник по Італії, був ув осліпі, я зазнавав раювання, невіддільного вже в моїй пам'яті від палацу. Окрім того, через спеку в цю добу року і в цю пору, дама наглухо зачиняла віконниці у просторих прямо'кутних вітальнях бельетажу, де вона приймала. Я спершу ледве впізнавав господиню та її гостей, навіть дукиню Ґермантську, яка хрипким голосом запрошувала мене сісти біля неї в крісло бове, на якому було удано "Викрадення Европи". Відтак у мої очі впадали великі гобелени XVIII віку з зображеннями кораблів, чиї щогли були оздоблені штокрозами, і, сидячи під цими кораблями, мені марилося, ніби я не в замку на березі Сени, а в палаці Нептуна на березі океану, а дукиня Ґермантська перекидалася богинею вод. Перераховувати решту салонів я міг би без кінця-краю. Наведений приклад добре показує, що мої судження про світ спиралися на щиро поетичні враження, яких я ніколи не брав у рахубу підсумовуючи, отож-бо, коли я визначав переваги того чи іншого салону, рахунок виходив неправильний.
Звісно, я помилявся і з інших причин, але перед виїздом до Бальбека (куди, на моє нещастя, я вибрався вдруге і вже востаннє) я не маю часу для виведення образу світського товариства — його ви знайдете уже десь згодом. Скажу лише, що до першої фальшивої рації листа до Жільберти (моє легковажне життя-бут-тя, що дозволяє робити висновки про мою світськість) і повернення до Сваннів, яке цей лист немовби звістував, Одетта могла б додати ще й іншу, таку саму фальшиву. Різні лики, якими світ повертається до однієї й тієї самої людини, я уявляв собі досі, просто гадаючи, що світ не змінюється, що котрась дама, яка ні з ким не зналася, починає раптом учащати до всіх або що іншу даму, справжню душу товариства, всі нараз зацурали; ми схильні вбачати в таких злетах і падіннях чисто особисті випадки, на кшталт тих, коли внаслідок гри на біржі в тому самому колі той, поглянути, зруйнувався дощенту, а той несподівано забагатів. Одначе річ не тільки в цьому. Почасти світські події — явища нижчого рівня, ніж мистецькі напрямки, ніж політичні кризи, ніж захоплення то театром ідей, то імпресіоністичним малярством, то складною німецькою музикою, то простою російською музикою, то соціальними проблемами, ідеями справедливости, релігійною реакцією, нижчого рівня, ніж приплив патріотизму, — становлять собою їхнє далеке відбиття, заломлене, невиразне, каламутне, плинне. Отже, і салони годі зобразити в стані нерухомосте — нерухомість ще давала змогу розбирати характери, але нині характери теж мають включатися в перебіг нібито історії. Потяг до новини змушує світовців, які з більшою чи меншою щирістю прагнуть прилучитися до розвою ідей, ходять туди, де їм зручніше за ним стежити, зазвичай обирати ще незнану, але великонадійну хазяйку дому, бо хтось побачив у неї світлу голову, — надії вона подає ледь-ледь розквітлі, тоді як надії на інших жінок, володарок дум, зів'яли, всохли: ці жінки нічого не дають уяві одвідувачів салонів, "бо одвідувачі знають і їхні сильні, і слабкі сторони. Отак кожна доба втілюється в нових жінках, у нових групах жінок, тісно пов'язаних із новими віяннями, жінках, таких оце нібито пишних у своїх туалетах, буцімто незнане плем'я, породжене останнім потопом — буцімто невідпорні красуні будь-якого нового Консулату, будь-якої нової Директорії. Проте зчаста ці нові господині дому уподібнюються до того державного мужа, який нарешті здобув міністерський портфель, але який протягом сорока років даремно стукав у всі двері, — це жінки, яких не знали в світі, але які вже дуже давно влаштовували прийняття, за браком кращого, "лише для найближчих". Звичайно, раз на раз не випадає. Коли, в пору тріумфальних виступів російського балету, у пору, коли він відкрив одного по одному Бакста, Ніжинського, Бенуа і геніального Стравинського, з'явилася княгиня Юрбелетьєва, юна хрещена мати всіх цих нових великих людей, з величезною тріпотливою егреткою на голові, яку парижанки бачили вперше і якою їм захотілося прикрасити і себе, можна було подумати, ніби цю прояву привезли з собою у своєму незліченному багажі, як найкош-товніший скарб, російські танцівники; але коли обік неї в літерній ложі на всіх виставах "росіян" ми побачимо пані Вер-дюрен, цю правдиву чарівницю, досі великому панству незнану, то світовцям, готовим легко повірити, ніби пані Вердюрен допіро прибула з трупою Дягилева, ми розтлумачимо, що ця дама суща вже давно, що вона не раз перевтілювалася і що це її перевтілення відрізняється від попередніх лише тим, що вона вперше осягла успіх, успіх цього разу міцний і лавиноподібний, до якого довго й марно рвалася Принципалка. А от новина, що її уособлювала собою пані Сванн, не мала такого гуртового характеру.