Так само й у випадку з цими матросами, котрі навряд чи врятувались, навряд чи можна сподіватися, що не всі вони загинули, — хіба що пропащих підібрав інший корабель з їхнього рейсу, проте це малоймовірно, бо свідчень цього я не знайшов.
Мені бракує слів, аби сказати, як при вигляді біди моя душа бажала промовити: "Хоча б одна-дві, ні – одна душа врятувалася, прибилася до мене, щоб у мене був товариш, одна людина, з якою я міг би говорити!". За весь час своєї самотності я ніколи так щиро й сильно не жадав людського товариства і так не побивався через його відсутність.
Є у знегодах якісь приховані спружини, які урухомлюються видимим або невидимим об'єктом, силою уяви, і стрімко поривають душу, нестримно ваблять в обійми того об'єкта, відсутність якого стає нестерпним. Так палко я бажав, щоб урятувалась хоч одна душа. Гадаю, разів із тисячу я повторив: "Хоча б одна!"; така сильна була жадоба, що я імпульсивно стискав руки, аж пальці впиналися в долоні, і якби в руках було щось крихке, то розчавилося б, а зуби так заціпило, що я їх довго не міг розчепити. Нехай натуралісти спробують пояснити як і чому це трапляється. А я можу тільки описати, а не подати причину цього дивного для мене факту; безумовно, це був наслідок палких бажань і яскравих уявлень у моїй голові про втіху, яку справила б мені розмова з таким же християнином, як і я. Та ба! То їм, чи мені вже так роковано, але до останнього року перебування на острові, я так і не дізнався, чи хтось із екіпажу врятувавсь, — тільки через кілька днів я з гіркотою побачив, як на берег, біля якого розбився корабель, викинуло хлопця-потопельника. З одягу на ньому були моряцька камізеля, полотняні панталони до коліна й блакитна полотняна сорочка, і ніщо не вказувало на його національність. У кишенях теж нічого, крім двох реалів[31] та люльки, що цінніша для мене була за гроші.
Настав штиль, і мені кортіло попливти своїм човном до розбитого корабля, не сумніваючись, що знайду на облавку щось корисне. Проте не стільки це мене спонукало, як можливість, що хтось там лишився живий, і я міг би не лише врятувати людину, але й собі здобути товариша; ця думка так мені припала до серця, що ні вдень, ні вночі я собі не знайду місця, якщо не попливу туди човном; покладаючись у решті на Боже провидіння, я вирішив не опиратися своєму бажання, бо це мене веде невидиме веління, і я ніколи собі не пробачу, якщо не попливу на корабель.
У цьому настрої я чимшвидше повернувся до свого замку, приготувався до подорожі, — взяв хліба, великий глек води, компас для орієнтування, пляшку рому (у мене його лишалося ще достатньо), кошик з родзинками, – завдав усе собі на плечі, пішов до човна, вичерпав із нього воду, зіштовхнув у море, склав у нього вантаж і ще повернувся додому по решту, тобто міх рису, парасоль, аби не пекло, ще один великий глек води, пару десятків невеличких хлібин, або, радше, ячних коржів, пляшку козячого молока, сиру і насилу доніс це до човна, а тоді ще помолився Богові, щоб він направляв мене, та повеслував на каное здовж берега до північно-східного краю острова. Звідси треба було йти в океан – пан або пропав; я поглянув на страшні прибережні бистроплини, що ген-де мчали з обох боків острова, і добре запали мені в пам'ять після давнішої пригоди, а тому й серце тепер тьохнуло, бо я знав, що, як затягне мене в бистроплин, то занесе геть у чисте море, і допливти до острова чи хоч побачити його буде неможливо, а що човен у мене маленький, я загину, якщо рушиться великий вітер.
Сумніви обсіли мене, і я ладен був покинути цю ідею: заплив у бухточку, вийшов з каное і сів збентежений в задумі на горбок, а в душі боролися страх і жадання подорожі; попри задуму, проте, я помітив приплив, який унеможливлював мою виправу на найближчі години. Тоді мені спало на думку знайти по змозі найвищу точку і звідти подивитись на розподіл припливних течій і з'ясувати, чи, якщо одна течія мене винесе в море, не зможу я так само швидко повернутись до берега з іншою течією. Цієї ж миті я запримітив горбок, з якого відкривався добрий огляд і видко було, як саме прямують обидві течії.
Я побачив, що відпливна течія формується біля південного рогу острова, а припливна прямує до північного берега, — тому при поверненні слід веслувати на північ, і все вийде.
Це спостереження заохотило мене рушати наступного ранку з першим відпливом: переночував у човні під бушлатом і поплив. Спершу я я недалеко відплив на північ, доки не відчув, що потужна течія несе мене на схід, хоча й не так швидко, як колись течія з південного боку острова, повністю заволодівши човном, — кермуючи веслом, я менше, ніж за дві години, дістався прямцем до корабля, що являв собою прикре видовище: збудований іспанцями, він застряг поміж двома скелями. Море розтрощило корму й шканці, а що бак втелющився поміж скелями, позносило і ґрот, і фок, а от бушприт уцілів – топ і ніс виглядали добре. Коли я підплив, на облавку з'явився пес, який побачив мене й почав скавуліти й скавчати, а коли я погукав його, він скочив у море й поплив до мене. Я витяг його в човен: через голод і спрагу він був тільки-що живий. Я дав йому корж, і він глитнув його, як ненажерний вовк, який протягом двох тижнів голодував у снігу; тоді я дав йому води попити, але зовсім трохи – аби не перепився відразу.
Після цього я видістався на облавок і перше, що побачив, — двох потопельників на камбузі або на баку, які лежали, обійнявшись. Я виснував, що, коли корабель заклинило у шторм, на нього звалювалися й звалювалися гори хвиль, і люди не витримували цього, захлинаючись, наче під водою. Живих, крім собаки, на облавку не було, а увесь товар підмок. У відплив у нижньому трюмі я побачив барила зі спиртним – вином чи бренді, але я не подужав би зсунути їх з місця. Знайшов кілька матроських скринь, що дві з них, не відкриваючи, перевантажив на човен. Якби корма лишилась, а бак відвалився, то моя подорож була б більш плідна, бо на підставі знайденого в обох скринях можна було припускати, що на кораблі були великі багатства, а, судячи за курсом, ішов він із Буенос-Айреса або Ріо-де-ла-Плати в Південній Америці, повз Бразилію — до Гавани в Мексиканській затоці, а далі – до Іспанії. Звичайно, багатства на ньому були великі, але користі з них ні для кого не було, та й невідомо, що сталося з екіпажем.
Крім скринь, я знайшов ще барильце ґалонів на двадцять зі спиртним, котре заледве доправив у човен. У каюті знайшлося кілька мушкетів і порошниця з чотирма фунтами пороху; мушкети мені вже не були потрібні, а порошницю я забрав. А ще взяв такі мені потрібні вугляну лопат та кліщі, два мосяжні казанки, мідяну шоколадницю й жарівницю; з усім цим і з собакою я сів у каное, бо починався приплив, і напровечір, за годину до темряви, вкрай виснажений дістався до острова.
Ночував я в човні, а вранці вирішив усе перенести до нової печери, щоб не нести до своєї фортеці. Тож я підживився, переніс вантаж у берег і взявся докладно його оглядати. Спиртне в барильці виявилось ромом, але зовсім не таким, як у нас у Бразилії, тобто поганеньким, а от у скринях я знайшов кілька корисних речей, наприклад, гарний погребець з набором незвичайних пляшок із приємним запашним трунком; всі пляшки трипінтові й зі срібними заткалками. Знайшлися також два горнятка цукатів, що їхня щільна покришка не пропустила морську воду, а в інших двох банках цукати були зіпсуті водою. Пощастило відшукати кілька добрих сорочок, півтузіня носовичків з білого полотна і кольорових нашийних хусток; носовичків мені особливо бракувало, аби витирати обличчя у спеку. Натомість у хованці в скрині було три торби з реалами разом тисяча сто монет, а в одній з них лежали загорнуті в папір шість золотих дублонів та кілька невеличких зливків золота, загальною вагою десь на фунт. В іншій скрині було трохи приношеного одягу, що належав, либонь, помічникові гармаша, а ще було три натруски[32] з двома фунтами дрібного склистого чорного пороху для принагідного використання у мисливських рушницях на птахів. Назагал, я цього разу мало придатного для себе знайшов, та й гроші мені на острові без потреби; вони мені – як порох під ногами, і я радо віддав би їх за три-чотири пари англійських черевиків та панчіх, вже багато років у мене не було цих необхідних речей. Щоправда, я розжився двома парами черевиків з потопельників на кораблі, а ще дві вдалося знайти в якійсь скрині, але за зручністю й добротністю вони нашим англійським не рівня, та й це радше мешти для балу, а не черевики. У цій же скрині я знайшов ще п'ятдесят реалів, точніше східних ріалів — не золотих, — мабуть, ця скриня належала бідному матросові, а не офіцерові, як попередня. У кожному разі усю цю грошву я доправив додому – хай полежать, як і ті, що я забрав з нашого корабля; шкода тільки, що решту корабля я не зміг оглянути, бо там і грошей було б більше, а коли пощастило б мені дістатися до Англії, я міг би по цей скарб повернутись.
Розділ XIV. Сон справджується
Отож доправив я речі на берег, поховав усе, повернувся до човна і повеслував попід берегом до старої гавані; там витяг його з води й подався навпрошки до старої домівки, де все було так, як я залишив. Тут я дав собі трохи перепочити й повернувся до старого трибу життя, порався по господарству, тобто усе ніби налаштувалось – лишень слід бути обачнішим, не так часто виходити поза укріплення, а якщо й рушав кудись надовше, то на схід, куди дикуни доти не потрапляли та де не треба було ходити сторожко з такою кількістю зброї та амуніції, як звичайно.
Так минуло ще два роки, але весь цей час у голові, – а в цій макітрі, схоже, щось завжди варилося мені на біду, – зринали всілякі плани можливої втечі з острова, бо іноді доводилось плавати до розбитого корабля, хоча я розумів, що там не могло залишитись нічого, через що варто було б ризикувати: часом придумував один маршрут, часом – інший, і, щиро кажучи, якби мені той човен, що був у Сале, я майнув би, куди очі світять.
Моя доля — повчальний приклад для тих, кого спіткала загальнолюдська пошесть, з якої випливає половина всіх нещасть: невдоволення станом, рокованим нам Бога і Природою, — тут і нехитрий мій побут, і непослух мій до чудової батькової поради, той мій первісний гріх, котрий породив низку помилок, що й призвели до жалюгідних нинішніх умов, бо якби я вчинив за волею Провидіння, котре зробило з мене щасливого бразильського плантатора, і посувався б уперед поволі, я міг зараз, на час свого поневіряння на острові, стати … далебі, якщо ще врахувати всі ті вдосконалення, що я робив, живучи там, мав би я статків не менше, ніж на сотню тисяч муїдорів[33] … а тоді я стабільне своє майно, упоряджену квітучу плантацію поставив на якогось суперкарго, що йшов у Ґвінею по негрів, тоді як звичайна терплячість дозволила б надбати чималі статки, й ми вдома купували б скільки завгодно негрів у професійних торговців, і нехай би доводилось платити дорожче, але натомість лиха ми зазнали б набагато менше.