Мадмуазель Арманда взяла під руку шевальє, і вони вийшли, залишивши жінок теревенити про шлюбні справи. І тут у пані дю Бук'є розсіялись тисяча ілюзій щодо її одруження. Оскільки ж вона залишилась такою ж, як і була, пришелепуватою, то повірниці втішалися з її чарівливої наївності. Хоча фіктивний шлюб панни Кормон спершу насмішив усе місто, що вмить узнало цю новину, проте жіноцтво співчувало пані дю Бук'є. Коли мадмуазель Кормон іще безуспішно ганялася за женихами, кожне глузувало з неї; а коли стало відоме виняткове становище, в яке вона попала через суворість власних релігійних принципів, усе місто захоплювалося нею. "Бідолашна пані дю Бук'є опинилася у становищі доброї панни Кормон". Таким чином шевальє зумів на якийсь час поставити дю Бук'є в смішне становище, та з часом смішне згладилось, а коли язики вволю наплескалися, лихослів'я вляглось. Зрештою, багато хто вважав, що в п'ятдесят сім років прихований республіканець має право й спасувати. Ця подія так розпалила осоругу дю Бук'є до д'Егріньйонів, що він був немилосердний у своїй жадобі помсти. Пані дю Бук'є дістала наказ ніколи не переступати порога їхнього дому. Аби помститися за жарт, що його де Валуа утнув із ним, дю Бук'є, який щойно заснував газету "Вісник Оранського департаменту", помістив у ній таке оголошення:
"Особі, котра зможе довести існування пана де Помбретона до, під час і після Еміграції, буде видано чек на тисячу франків ренти".
Незважаючи на те, що, по суті, шлюб пані дю Бук'є був ущербний, вона вбачала в ньому й певні вигоди: набагато приємніше було піклуватися про найвизначнішу людину в місті, ніж жити самітно. Краще вже дю Бук'є, аніж собаки, коти й канарки, яких обожують старі дівки; та все-таки він ставився до дружини щиріше і не так розраховував на якісь вигоди, як слуги, сповідач та охочі до спадщини. Згодом вона стала вбачати в своєму чоловікові засіб Господнього гніву, бо визнала за безмірно гріховні всі свої прагнення вийти заміж; вона вважала, що заслужила цього покарання за горе, якого завдала пані Грансон, та за передчасну смерть дядечка. Покірна тій релігії, що велить цілувати лозину, котра карає, вона вихваляла свого чоловіка і на людях підтримувала всі його вчинки; але на сповіді або під час вечірньої молитви часто плакала, благаючи Бога простити відступництво чоловіка, який бажав загибелі аристократії й церкви — двом святиням Кормонового дому, який говорив одне, а думав зовсім інше. Навіть вважаючи, що її почуття потоптані й принесені в жертву, вона, дотримуючись обов'язку дбати про благо чоловіка, оберігала його від усього, що могло піти йому на шкоду, й була прив'язана до нього незбагненним почуттям, яке виникло, мабуть, із звички,— тим-то життя її стало повсякчасною суперечливістю. Побралась вона з людиною, чий спосіб дій і мислення був їй осоружний і про яку вона, однак, мусила піклуватися з усією належною ніжністю. Інколи вона почувалася на сьомому небі,— це траплялося, коли дю Бук'є ласував її варенням або хвалив смачний обід. Вона пильнувала, щоб виконувались усі його будь-які забаганки. Якщо він залишав на столі бандероль, зірвану з газети, пані дю Бук'є, не чіпаючи її, казала служникові: "Залишіть, Рене, недарма ж пан поклав її тут". Виїжджав він кудись — вона турбувалася про його плащ і білизну; вона дбала про його матеріальні потреби з найбільшою завбачливістю. Коли він вибирався до Пребоде, вона вже напередодні поглядала на барометр, чи буде сприятлива погода. Вона втуплювалася йому в очі, намагаючись угадати, чого йому хочеться,— так собака і вві сні бачить і чує свого господаря. Коли, бувало, окадькуватий дю Бук'є, скорений цією любов'ю, з почуття обов'язку обіймав дружину за талію й, цілуючи їй чоло, казав: "Хороша ти дружинонька!" — на очі цього нещасного створіння наверталися сльози радості. Певно, дю Бук'є вважав за свій обов'язок виявляти подібні свідчення прихильності, які забезпечували йому святобливу покору Рози Марії Вікторії,— адже навіть католицька добродійність не спонукає до такої міри приховувати свої погляди, як доводилось до цього вдаватися пані дю Бук'є. Та, бувало, ця свята жінка торопіла з жаху, почувши в себе в домі ненависні розмови людей, що переховувалися під виглядом монархістів-конституціоналістів. Вона вся тремтіла, передбачаючи погибель церкви, вряди-годи вона наважувалась підкинути якесь недоречне слівце чи зауваження, яке дю Бук'є обривав самим поглядом. Таке повне суперечливості життя призвело пані дю Бук'є до цілковитого отупіння, і вона вирішила, що простіше й достойніше приховати свої думки й не виявляти їх, животіти як тварина. Отож вона впала в рабську покірливість, гадаючи, що з Господньої волі вона мусить терпіти принизливе становище, в яке її поставив чоловік. Покірна чоловіковій волі, вона ніколи ні в чому не перечила йому й не ремствувала. Відтоді ця плохенька вівця пішла дорогою, що призначив їй пастир; вона не покидала лона церкви й найревніше пильнувала всіх церковних обрядів, не допускаючи й думки ні про диявола, ні про його спокуси, ні про підступництво його... Отже, вона поєднувала в собі найчистіші християнські чесноти, і дю Бук'є став, безперечно, одним із найщасливіших чоловіків королівства Франції і Наварри.
— Вона так і залишиться нікчемою до останнього свого подиху! — жорстоко сказав колишній чиновник опікунської ради, який, однак, обідав у пані дю Бук'є двічі на тиждень.
Наша повість видалася б якоюсь дивно неповною, коли б ми не згадали про те, що смерть шевальє де Валуа збіглася зі смертю Сюзанниної матері. Помер він разом із монархією в серпні 1830 року. Шевальє поїхав до Нонанкура і там приєднався до почту короля Карла X84, побожно супроводив його до Шербура разом зі всіма Труавілями, Катеранами, д'Егріньйонами, Вернеями та іншими монархістами. Старий дворянин узяв із собою п'ятдесят тисяч франків, суму, яку становили всі його заощадження і вартість ренти; він дав ці гроші одному з вірних друзів своїх володарів для передачі королеві, посилаючись на свою близьку смерть і на те, що ця сума дісталась йому з ласки Його Величності й, нарешті, на те, що гроші останнього де Валуа належать Короні. Важко сказати, чи здолав він своєю запопадливістю неприступність Бурбона, котрий покидав Францію, своє чудове королівство, не прихопивши ні одного ліара, і котрого мала б розчулити щира відданість шевальє; зате напевно відомо, що Цезаріні, єдиній законній спадкоємиці пана де Валуа, навряд чи дісталося шістсот франків ренти. Шевальє повернувся до Алансона, страшно пригнічений горем та виснаженням, і віддав Богові душу, коли Карл X ступив на чужу землю.
Пані Валь-Нобль та її ласкавець, який на той час боявся помсти ліберальної партії, раді були скористатися приводом, щоб виїхати на село, де померла Сюзаннина мати. Коли, відразу ж по смерті шевальє де Валуа, розпродували його майно, Сюзанна, бажаючи купити на спомин про свого першого й доброго друга його тютюнницю, набила на неї надмірно велику ціну — тисячу франків. Та й портрет княгині Горіци сам-один коштував таких грошей. Через два роки якийсь молодий франт, що колекціонував тютюннички минулого століття, випросив у Сюзанни тютюнницю покійного шевальє, понадившись на її чудове оздоблення. Таким чином, коштовна витребенька, повірниця найщирішого в світі кохання, втіха всієї старості шевальє, сьогодні виставлена напоказ у своєрідному приватному музєї. Знали б мертві, що діється по їхній смерті, то в шевальє почервонів би й лівий бік голови.
Якби ця історія досягла тільки однієї мети — навіяла володарям цих побожно шанованих реліквій святобливий страх і закликала їх робити приписку до заповіту, щоб з певністю визначити долю отих коштовних сувенірів проминулого щастя, передаючи їх в дружні руки,— вона б і тим зробила велику послугу лицарській і закоханій частині людей, а в ній же міститься мораль, куди величніша. Чи не свідчить вона про необхідність нової системи виховання? Чи не закликає вона до освіченого сприяння міністрів народної освіти, що мусили б створити кафедри антропології, науки, в якій Німеччина випереджує нас? Сучасні міфи ми розуміємо ще менше, ніж стародавні міфи, незважаючи на те, що вони даються нам взнаки. Міфи тиснуть на нас звідусіль, вони заміняють усе. Якщо вони, згідно з тлумаченням гуманітарної школи,— світочі історії, то вони врятують імперії від будь-якої революції за однієї умови, що професори доведуть роз'яснення цих міфів до широких мас французької провінції. Якби мадмуазель Кормон була освічена, якби був в Орнському департаменті професор антропології, нарешті, якби вона прочитала Аріосто85, то хіба скоїлись би страшні біди її шлюбного життя? Вона, мабуть, збагнула б, чому італійський поет змусив Анжеліку віддати перевагу Медорові, тому ж білявому шевальє де Валуа, перед Роландом, що втратив бойового коня та тільки й знав, що впадати в шалену лють. Чи не обернувся б Медор на міфічну постать царедворця жіночої держави, а Роланд не став символом безладних, жорстоких, безсилих революцій, які, все руйнуючи, нічого не створюють? Така думка одного з учнів пана Балланша, і ми, посилаючись на нього, складаємо з себе всяку відповідальність.
До нас не дійшло жодних відомостей про сережки в формі діамантових голівок негренят. Ви можете сьогодні бачити пані дю Валь-Нобль в Опері. Завдяки першому наставництву з боку шевальє де Валуа вона скидається на світську жінку, будучи лише пристойною жінкою.
Пані дю Бук'є ще жива,— чи не означає це, що вона страждає й досі? Досягши шістдесятилітнього віку, тієї пори, коли жінки можуть дозволити собі певну відвертість, вона по секрету призналася пані дю Кудре, чоловік якої в серпні 1830 року знову посів свою посаду, що їй нестерпна думка вмерти незайманою дівчиною.
Париж, жовтень 1836 р.
===========================
Примітки
склала Олена Алексєєнко
Повість вперше була опублікована в жовтні-листопаді 1836 р. в газеті "Ла Пресс". 1837 р. вона друкувалася в третьому томі "Сцен провінційного життя". 1844 р. Бальзак включив "Стару панну" до "Людської комедії", до 3-го тому "Сцен провінційного життя".
Сучасна письменникові критика сприйняла повість досить стримано. В ній вбачали лише новий зразок т.