Мені, якщо правду казати, ні ті, ні ці не до совісті.
— А хто ж?
— Та ніхто!
Ольшанов плюнув через усю кімнату, співчутливо за сміявся. Йому, видно, теж ніхто до совісті не прийшовся.
— Ти раніш мовби не так думав.
Михайло сказав з метою уразити Григорія, але той і знаку не подав, що сказане його дошкулило.
— І я, і ти — всі ми порізному думали*..
Іван Олексійович хотів, випроводивши Григорія, переказати Михайлові подробиці про свою подорож та бесіду З головою, але розмова почала його хвилювати. Завзято, під свіжим вражінням баченого й чутого в окрузі, він кинувся в суперечку:
161
б. Тихий Дій
с*: * < . (
— Тинам голову прийшов морочити, Григорію! Сам ти не знаєш, чого ти хочеш.
— Не знаю, — охоче погодився Григорій.
— Чим ти цю владу докорятимеш?
— А чого ти за неї розпинаєшся? Відколи це ти так почервонів ?
— Цього ми не торкатимемось. Який є тепер, з таким і балакай. Зрозумів? Владу теж не дуже займай, бо — я голова, і мені тут з тобою негоже сперечатись.
— То й киньмо ! Та мені і час уже. Це я. щодо обивательських зайшов. А влада твоя — як там хочеш — а погана влада. І ти хвалиш її, як мати: "Хоч сопливенький, та наш". Ти мені скажи прямо, і ми балачку кінчимо: що вона дає нам, козакам?
— Яким козакам ? Козаки теж різні.
-— Всім, які є"
— Волю, права... Та ти стривай!.. Стривай, ти чогось...
— Так сімнадцятого року казали, а тепер треба нове придумувати ! — перебив Григорій. — Землі дає ? Волі ? Зрівняє?. . Землі в нас — хоч подавись нею. Волі більш не треба, а то на вулицях один одного різатимуть. Отаманів самі обирали, а тепер садовлять. Хто його вибирав, який тебе ручкою зрадував г Козакам ця влада, крім розору, нічого не дає. Мужича влада, їм вона й потрібна. Але нам і генерали непотрібні. Чи комуністи, чи генерали — одно ярмо.
— Багатим козакам непотрібна, а іншим ? Дурна голова! Багатих на хуторі троє, а інші — бідні. А .робітників куди дінеш? Ні, ми так міркувати з тобою не можемо. Нехай багаті козаки від ситого рота відірвуть шматок та дадуть голодному. А не дадуть — з м‘ясом вирвемо ! Годі панувати! Загарбали землю...
— Не загарбали, а завоювали. Прадіди наші кров'ю її полили, тому може й родить наш чорнозем.
— Байдуже, а ділитись із нуждою треба. Рівняти — так рівняти! А ти на холостому ході робиш. Куди вітер,
туди й ти, як флюгерок на даху. їакі люди, як ти, життя каламутять!
— Чекай, ти не лайся! Я старої дружби ради прийшой погомоніти, сказати, що мені в грудях накипіло. Ти кажеш рівняти... Оцим темний народ більшовики й примануш. Посипали гарних слів, і попер чоловік, як риба на принаду ! А куди це рівняння поділось ? Червону армію візьми: ось ішли через хутір. Взводний у хромових чоботях, а "Баньок" в обмоточках. Комісара бачив, ввесь у шкіру заліз, і штани й тужурка, а іншому і на ботинки шкіри не вистачав. Та це ж рік їхньої влади вийшов, а зміцняться вони, — куди рівність подінеться?.. Казали на фронті: "Всі рівні будемо. Платня і командирам, і солдатам однакова". Ні, хрін собачий! Принада сама. Вже коли пан лихий, то з хама пан у сто разів гірший! Хоч і які погані офіцери були, а вже як з козуні вийде котрий в офіцери, — лягай та й помирай, гіршого від нього не знайдеш! Він такої ж освіти, як і козак: бикам хвости вчився крутити, а дивишся—виліз у люди і зробиться від влади п'яний і готов шкуру з іншого здерти, аби лиш усидіти на цій поличці.
— Твої слова—контра!—холодно сказав Іван Олексійович, але очей на Григорія не звів. — Ти мене на свою борозну не звернеш, а я тебе й не хочу заламувати. Давно я тебе не бачив і не потаю, — чужий ти став. Ти радянській владі ворог !
— Не сподівавсь я від тебе... Якщо я думаю про власть, так я контра? Кадет?
Іван Олексійович взяв в Ольшанова кисет, уже м'якше сказав:
— Як я тебе можу переконати? Цього своїми мізками люди доходять. Серцем доходять. Я словами невправний з причини темноти сво$ї та малої грамотності. І я багато чого доходжу навпомацки.
— Кінчайте! — люто крикнув Михайло.
З виконкому вийшли разом. Григорій мовчав. Тяжачись мовчанкою, не виправдуючи чудного метання, бо далекий
був від нього і дивився,на життя з іншого бугра, Іван Олексійович на прощання сказав:
— Ти такі думки при собі держи. А то, хоч і знайомець ти мені, і Петро ваш клшом доводиться, а знайду я проти тебе засіб! Козаків нема чого хитати, вони й так хита-ють( я. І ти поперед дороги нам не ставай. Стопчемо!.. Прощай!
Григорій ішов, зазнаючи такого почуття, немов переступив поріг, і те, що здавалось неясним, несподівано повстало З якнайбільшою яскравістю. Він, по суті, тільки висловив похапцем те, про що думав ці дні, що громадилось у нім і шукало виходу.
І через те, що став він на грані в боротьбі двох начал, Заперечуючи обидва . їх, — народилось глухе невгавуще роздратовання.
Михайло з Іваном Олексійовичем ішли разом. Іван Олексійович почав було знов розповідати про зустріч з окружним головою, та коли почав говорити, здалось — барва й значність злиняли. Він намагався вернутись до старого настрою і не зміг: стояло щось на заваді, перешкоджало радісно жити, хапати легенями прісне проморожене повітря. Перешкода — Григорій, розмова з ним. Згадав, сказав з ненавистю:
— Такі, як Гришка, в бійці тільки під ногами плутаються. Паскуда ! До берега не прибиться і плавад, як кізяк в ополонці. Ще раз прийде — гнатиму в шию! А зачне агітацію пускати — ми йому сажалку знайдемо... Ну а ти, Михасю, що? Як справи?
Михась тільки вилаявсь у відповідь, думаючи про щось сво$.
Пройшли квартал, і Кошовий повернувсь до Івана Олексійовича, на повних, дівочих губах його блукала загублена усмішка.
— Ось, Олексійовичу, яка вона, політика, люта, чорт! Балакай про що хоч, а не будеш так кров псувати. А ось почалася з Грицьком розмова... ми ж з ним — корішки,
в шкоді разом вчились, до дівчат бігали, він мені — як брат..., а от почав верзти, і так я озлився, аж серце розпухло, як кавун у грудях зробилось. Труситься все в мені! Неначе віднімав він у мене щось, найжалкіше. Немов грабуз він мене 1 Так під розмову й зарізати можна. В ній, в оцій війні, сватів, братів немад. Начортився — і йди! — Голос Михася затремтів нестерпною образою. — Я на нього за жодну відбиту дівку так не сердився, як за ці балачки. Ось до чого забрало!
XXI
Сніг падав і танув на льоту. Ополудні в ярах стугонливо завалювались снігові обсуви. За Доном шумів ліс. Стовбури дубів відтанули, почорніли. З гілля зривались краплі, пронизуючи сніг до самісінької землі, пригрітої під загнилим покровом падалишного листу. Вже манило п'яним відлиж-ним запахом весни, в садах пахло вишняком. На Доні появились продуховини. Біля берегів лід відійшов, і ополонки Затопило зеленою та ясною водою закрайців.
Обоз, що віз до Дінця партію набоїв, в Татарському мав змінити підводи. Червоноармійці-супровідники були хлопці завзяті. Старший зоставсь караулити Івана Олексійовича, він так йому і заявив: "Посиджу з тобою, щоб ти, бува, не втік!" — а інших вирядив добувати підводи. Треба було вистачити сорок сім парокінних підвід. Омелян добрався й до Мелехових.
— Запрягайте, до Боківської набої везти?
Петро й вусом не ворухнув, буркнув:
— Коні в ножній, а на кобилі вчора я ранених одвозив у. Вешенську.
Омелян, не кажучи й слова — в конюшню. Петро вискочив за ним без шапки, окликнув:
— Чу§ш ?.. Пострівай... Може облишиш ?
— Може кинеш дурня клеїти ? — Омелян дуже серйозно оглянув Петра, додав — Охоту маю поглянути ваших коней, яца твкк ножна в цих? Вц не молотком бува ненавмисне,
З наміром сустави побили? Ти мені не замилюй очі. Я коней стільки на віку бачив, скільки ти кінського гною. Запрягай. Коні або бики — все одно.
З підводою поїхав Григорій. Перед тим, як виїхати, він ускочив у кухню, цілуючи дітлахів, похапцем кщав:
— Гостиница привезу? а ви тут не дурійте, матір слухайте. — І до Петра: — Ви про мене не турбуйтесь. Я далеко не поїду. Якщо поженуть далі Боківської — кину бики й повернусь. Тільки я на хутір не прийду. Пересиджу на Сінгіному, у тітки... А ти, Петре, надбіжи провідати... Щось страшнувато тут ждати, — і усміхнувся. — Ну, бувайте здорові. Наташко, не скучай.
Біля мохівської крамниці, занятої під харчовий склад, перевантажили скриньки з набоями, рушили.
"Вони воюють, щоб їм краще жити, а ми за своз гарне життя воювали, — все про те ж думав Григорій під мірну погойдливу ступу биків, напівлежачи в санях, кутаючи сіряком голову. — Одної правди нема в житті. Видко, хто кого подолаз, той того й пожре... А я дурну правду шукав. Душею болів, сюди-туди хитався... В старовину, кажуть, татари Дін обижали, йшли відбирати землю, поневолювати. Тепер — Русь. Ні. Не помирюся. Чужі вони мені, та й усім козакам. Козаки тепер прочуняють... Кинули фронт, а тепер кожен, як і я: ах! — та пізно".
Поблизу бур'яни над дорогою, горбуваті хвилі, щетинясті виярки напливали у стріть, а далі снігові поля кружка ішли на південь нарівні з саньми. Дорога розмотувалась нескінченно, гнітила нудом, на сон клонила.
Григорій ліниво погукував на воли, дрімав, ворочався обік ув'язаних ящиків. Покуривши, уткнувся обличчям у сіно, пропахле сухим буркуном та солодким куривом червневих днів, непомітно заснув. Уві сні він ходив з Оксаною високими шарудливими житами. Оксана на руках бережно несла дитину, збоку зиркала на Григорія стереж-ким поглядом. А Григорій чув биїтя свого серця, співуче
шарудіння колосків, бачив казкові узори трав на межі,
<
щемучу блакить неба. В ньому цвіло, шумувало почуття, він кохав Оксану колишнім виснажливим коханням, він відчував це всім тілом, кожним поштовхом серця і в той же час був свідомий, що не яв, що мертве ЗЯЗ перед його очима, що це сон. І радів снові, і приймав його, як життя. Оксана була така самісінька, як і п'ять років тому, але пройнята стриманістю, торкнута холодком. Григорій З такою сліпучою яскравістю, як ніколи в дійсності, бачив пухнасті кільця її волосся на шиї (ними бавився вітер), ріжки білої косинки... Він прокинувсь від поштовху, протверезів від голосів.
Назустріч, обминаючи їх, посувались численні підводи.
— Що везете, земляки? — хрипко крикнув Бодовськов, що їхав поперед Григорія.
Рипіли полози, з хруском чавили сніг ратиці волів. На стрічних підводах довго мовчали.