Старий був взірцевим джентльменом часів короля Едварда й думав, що між життям та всіма цими писаками нема нічого спільного. До Коні сквайр завжди ставився досить ґалантно; він вважав її привабливою скромною молодою жінкою, яка марнує життя з Кліфордом, і дуже жалкував, що вона не може народити спадкоємця для Реґбі. Сам він теж не мав спадкоємця.
Коні міркувала, що б він сказав, якби знав, що Кліфордів лісник мав з нею зв'язок і говорив їй: "Тра, щоб ти колись прийшла до мене додому". Він би нехтував нею й зневажав її, адже успіхи робітничого класу викликали в нього майже ненависть. Він би не заперечував, якби це був чоловік її власного класу, адже природа обдарувала Коні зовнішністю скромної покірливої жінки, і, мабуть, вона стала частиною її натури. Вінтер називав її "дороге дитя" й подарував, хоч вона й відмовлялася, гарненьку мініатюру з зображенням якоїсь дами вісімнадцятого століття.
Але Коні цілком поглинув роман з лісником. Зрештою, містер Вінтер, справжній джентльмен і чоловік світський, сприймав її як особистість і тонку індивідуальність; він не змішував її в одну купу з рештою жіноцтва, не казав їй "ти" і "тра".
Ні того, ні наступного, ні третього дня вона не пішла до лісу. Вона не йшла туди стільки днів, скільки відчувала, чи їй здавалося, ніби відчуває, що той чоловік чекає на неї, хоче її. Та на четвертий день вона почувалася жахливо роздратованою й стривоженою, їй усе ще не хотілося йти в ліс і оголювати своє тіло для того чоловіка. Вона думала про все, що можна було б зробити, — поїхати в Шефілд, побувати у знайомих, і думка про всі ці речі викликала огиду. Зрештою вона вирішила прогулятися, але не до лісу, а в протилежному напрямку; вона піде в Мергей через маленьку залізну хвірточку на іншому боці паркової огорожі.
Стояв тихий сірий, майже теплий весняний день. Вона йшла вперед неуважно, поглинута думками, яким не могла дати ради. Вона справді не помічала нічого навколо себе і раптом здригнулася від голосного гавкання з ферми Мергей. Ферма Мергей! Її пасовиська доходили до огорожі парку Реґбі, отже, вони сусіди, та Коні давно тут не була.
— Бел! — гукнула вона великому білому бультер'єрові. — Бел! Ти що, забув мене? Не впізнав? — Вона боялася собак, а Бел стояв і надривався, не дозволяючи їй пройти через двір на стежку, що вела повз кролячий садок.
З'явилася місіс Флінт. Це була жінка того ж віку, що й Констанс, шкільна вчителька, однак Коні підозрювала, що вона людина нещира.
— Годі, це леді Чатерлей! Годі! — Очі місіс Флінт спалахнули, і вона почервоніла, як дівчина. — Бел, Бел. Годі! Не гавкай на леді Чатерлей! Бел! Цить! — Вона замахнулася на пса білою шматиною, яку тримала в руках, тоді підійшла до леді Чатерлей.
— Раніше він знав мене, — сказала Коні, тиснучи їй руку.
Флінти були орендаторами Чатерлеїв.
— Звичайно, він знає вашу світлість! Він просто хизується, — сказала місіс Флінт, сяючи і з виразом сором'язливої ніяковості. — Але він так давно вас бачив. Я сподіваюся, ви почуваєтесь краще.
— Так, дякую, все гаразд.
— Ми не бачилися майже цілу зиму. Ви зайдете подивитися на дитину?
— Ну! — Коні вагалася. — Тільки на хвилину.
Місіс Флінт хутко кинулася наводити лад, а Коні повільно пішла за нею, завагалась у досить темній кухні, де на вогні кипів чайник. Місіс Флінт вернулася.
— Прошу вас, пробачте мені, — сказала вона. — Заходьте, будь ласка, сюди.
Вони зайшли у вітальню, де на грубому килимку коло каміна сиділа, дитина, а стіл був похапцем накритий для чаю. Сором'язлива й незграбна молода служниця позадкувала в коридор.
Дитя, жвавий малюк десь віком з рік, мало руде, як і батько, волосся та зухвалі світло-блакитні очі. Це була дівчинка, і не з лякливих. Вона сиділа між подушками, з сучасною надмірністю оточена матерчаними ляльками та іншими іграшками.
— Ой яке миле дитя! — сказала Коні. — І як вона виросла! Велика дівчинка! Велика дівчинка!
Коли вона народилася, Коні подарувала їй хустку, а на Різдво — целулоїдні качечки.
— Дивись, Жозефін! Хто до нас прийшов? Хто це, Жозефін? Леді Чатерлей… ти знаєш леді Чатерлей, правда?
Дівча дивилося на Коні зухвало. Всі леді були для неї однаковими.
— Іди! Підеш до мене? — звернулася Коні до дитини.
Іти чи не йти дитині було байдуже, тому Коні підняла її й посадила до себе на коліна. Як добре й приємно тримати на колінах дитину: і м'якенькі ручки, і безвладні пустотливі ніжки.
— Я саме збиралася випити чашку міцного чаю, зовсім сама. Лук поїхав на базар, тому я п'ю чай, коли захочу. Ви не відмовитеся від чашечки, леді Чатерлей? Мабуть, це не те, до чого ви звикли, та якщо ви не проти…
Коні була не проти, хоч вона не хотіла, щоб їй нагадували, до чого вона звикла. За мить стіл мав зовсім інший вигляд, внесли найкращі чашки і найкращий чайник.
— Прошу вас так не турбуватися, — сказала Коні.
Та якби місіс Флінт не турбувалася, то не мала б ніякого задоволення! Отож Коні бавилася з дитиною, потішалася з її жіночої безстрашності й одержувала глибоку любострасну насолоду від її м'якого молодого тепла. Молоде життя. І таке безстрашне! Таке безстрашне, тому що таке беззахисне. Старші люди так підвладні страхові.
Вона випила чашку чаю, який виявився досить міцний, з'їла дуже смачного хліба з маслом і консервованими сливами. Місіс Флінт розпашілась, сяяла і пишалась від захоплення, так ніби Коні була якимсь славетним лицарем. І вони вели справжню жіночу розмову, й обом це подобалося.
— Даруйте, що чай поганенький, — сказала місіс Флінт.
— Значно смачніший, ніж у мене вдома, — щиро мовила Коні.
— О-о! — сказала місіс Флінт, хоч, звичайно, не повірила.
Та нарешті Коні підвелася.
— Мені пора йти, — сказала вона. — Мій чоловік не має жодного уявлення, де я. Навигадує всякого.
— Він ніколи не подумає, що ви тут, — збуджено засміялася місіс Флінт. — Він би послав сюди гінця.
— До побачення, Жозефін, — сказала Коні, поцілувавши дитину, й покуйовдила її руде тоненьке волоссячко.
Місіс Флінт наполягала на тому, щоб відчинити замкнуті на ключ і на засув парадні двері. Коні вийшла у палісадник, відгороджений від ферми живоплотом з вовчих ягід. Вздовж стежки двома рядами росли примули, оксамитні й дуже пишні.
— Гарні примули, — сказала Коні.
— Безтурботні, каже Лук, — засміялася місіс Флінт. — Я вам нарву їх.
І вона радо почала рвати оксамитні, блідо-жовті квітки.
— Досить! Досить! — сказала Коні. Вони підійшли до садової хвірточки.
— Кудою ви хотіли пройти? — запитала місіс Флінт.
— Повз кролячий садок.
— Хвилинку, я подумаю! О, так, корови вже в загоні. Та ще там, унизу. Але хвіртка зачинена, вам доведеться перелазити.
— Я можу перелізти.
— Мабуть, я піду з вами до огорожі загону. І вони пішли вниз по бідному, погризеному кролями пасовиську. В дикій вечірній нестямі співали в лісі птахи. Якийсь чоловік гнав нагору останніх корів, які повільно тяглися по стоптаному пасовиську.
— Сьогодні пізно доять, — суворо сказала місіс Флінт. — Знають, що Лук не вернеться до смерку.
Вони підійшли до паркану, за яким тьмяно щетинився ялиновий ліс. Тут була маленька хвірточка, та вона була замкнута. На траві по той бік паркану стояла порожня пляшка.
— Це лісник поставив порожню пляшку на молоко, — пояснила місіс Флінт. — Ми приносимо йому молоко аж сюди, а далі він забирає його сам.
— Коли? — запитала Коні.
— О, будь-коли. Часто зранку. Ну, до побачення, леді Чатерлей! Приходьте ще. Так приємно було з вами побачитися.
Коні перелізла через паркан і опинилася на вузькій стежці між густих, колючих молодих ялин. Місіс Флінт побігла назад угору по пасовиську, на ній був капелюшок від сонця, як у справжньої шкільної вчительки. Констанс не подобався цей темний лісовий молодняк, такий ґротескний і задушливий. Вона поспішила вперед, опустивши голову, й думала про дитину Флінтів. Мила крихітка, але, мабуть, буде трошки клишонога, як батько. Це вже видно, але, можливо, вона переросте цю ваду. Яке тепло і вдоволення дає дитина, і як місіс Флінт цим пишається! Однак вона мала те, чого не мала й, очевидно, не зможе мати Коні. Так, місіс Флінт пишалася своїм материнством. І Коні було трішечки, зовсім трішечки заздрісно. Вона нічого не могла з собою вдіяти.
Вона відірвалася від своїх роздумів і тихо скрикнула від страху. Попереду стояв чоловік.
Це був лісник, він стояв на стежці, як Валаамів осел, перегородивши дорогу.
— Що таке? — сказав він здивовано.
— Звідки ви взялися? — задихано озвалася вона.
— А ви? Ви були в хатині?
— Ні! Ні! Я ходила в Мергей.
Він подивився на неї уважно, доскіпливо, і вона трохи винувато опустила голову.
— А тепер ви ішли до хатини? — запитав він строго.
— Ні! Я не можу. Я була в Мергеї. Ніхто не знає, де я. Я запізнююся. Мені треба бігти.
— Тікаєш від мене, га? — сказав він з легкою іронічною посмішкою.
— Ні! Ні, не так. Тільки…
— Ні, а що? — запитав він. І ступив крок до неї й обняв її. Вона відчула його жахливо близьке і живе тіло.
— О, не зараз, не зараз! — вигукнула вона, намагаючись відштовхнути його геть.
— Чому ні? Тільки шоста година. У тебе ще є півгодини. Не! Нє! Я хочу тебе.
Він рвучко притис її до себе, і вона відчула його настирливість. Її давній інстинкт вимагав боротися за свою свободу. Та щось інше в ній виявилося дивним, інертним, важким. Його тіло вимагало її, і серце не могло більше чинити опір.
Він озирнувся навколо.
— Іди… іди сюди! Пролазь тут, — сказав він, пильно оглядаючи темні ялини, молоді й приземлисті.
Він озирнувся на неї. Вона побачила його очі — напружені й блискучі, жорсткі, без сліду кохання. Та воля покинула її. В членах з'явилася дивна важкість. Вона здавалася. Здавалася.
Він провів її через стіну колючих дерев, крізь які важко було пробиратися, на невеличку галяву з купою сухого галуззя. Він кинув на землю одну чи дві галузки, поклав на них свій плащ і жилет, і їй, мов звірові, довелося лягти там, прямо під гілками дерева, а він чекав, стояв поряд у сорочці й штанях, стежачи за нею пильним поглядом. Та все ж він був обачний — зручно, зручно вклав її. Однак порвав стрічку її білизни, адже вона не допомагала йому, а тільки лежала непорушно.
Він також роздягся, й вона відчула на собі його голу плоть, коли він занурювався в неї. На якусь мить він завмер у ній, тугий і тремтливий.