В епосі Духа, яка відкриється для нас, ми побачимо реальність очима Духа, і кожна річ, окрім матеріального значення, стане символом.
Мельхіор мовчав; майстер дозволив йому на мить зібратися з думками.
— Що ж тоді, — спитав художник нарешті, — думати про літаючих дияволів, нічних стригах[22] та відьмах з їхніми мітлами?
Магістр підняв обидві руки:
— Дорогий мій друже Мельхіоре, я знаю, що ви розумна людина, інакше б ви так не малювали... Не кажіть про це своїм найкращим друзям, але скажіть мені, оскільки ви розпоряджаєтесь власним дорослим розумом, ви справді вірите, нібито існують відьми і літаючі дияволи?
Мельхіор кивнув.
— Мені важко повірити в щось інше... Вгорі рай, внизу пекло... Я завжди так малював.
Магістр легенько поплескав по долоням художника, що сплелись на столі.
— Саме ваші диявольські видіння, мій друже, є найочевиднішим доказом того, що пекло живе у вашому розумі, що воно діє в вас. Подумайте, скільки знесе і витерпить людина, коли буде лежати в гарячкових мареннях. Але є також гарячкові галюцинації душі, Мельхіоре, в яких можна бачити чудовиськ... Чи знаєте ви світ думок Отця Церкви Орігена[23]?
— Фальшивий отець, фальшиві, Церквою як єретичні відкинуті думки, — бурмотів Мельхіор, опускаючи очі.
Кауденберг зневажливо клацнув пальцями:
— Вирок Церкви також може бути скасований і націлений проти Церкви, — відповів він. — Можна сказати, що Оріген був єдиним справжнім батьком Церкви, такої, якою Церква повинна бути. Він навчив нас, Мельхіоре, що істота в хибно уявленій свободі відпала від ядра речей, у яких колись жила... Хіба це не пекло? Хіба не так створювалися біси й духи-мучителі? І хіба кошмари пекла і чудовиськ, або безодня і пекельні муки не є
тимчасовими, тому що відчуження між Богом і його створінням, як далі говорить Оріген, скоро буде скасовано у великому поверненні, в прийнятті створіння знову в Боже лоно? Ось напрямок, мій майстерний художнику, це лінія життя, до якої повинен прагнути ваш розум.
Мельхіор усе ще сидів непорушно. Магістр відкинувся на спинку крісла, як це було в Антверпені; і тепер він теж переплів кінчики пальців і дивився перед собою напівзаплющеними очима:
— Повертаюся до спокуси, Мельхіоре. Це спокуса вибору, міф про Геракла на роздоріжжі: будь-яка спокуса — це символіка роздоріжжя... Глядач повинен бачити, що тут є лінія розмежування, лінія вибору... Те, що лежить під цією лінією, є життям, витраченим на непотрібні задоволення; тут можете намалювати людей, які одночасно їдять і видаляють. Те, що вилуплюється в порожнечі, — це удаване життя, схоже на висмоктану порожню яєчну шкаралупу; те, що на перший погляд посаджено тут на деревах життя, в'яне на місці... Є й служба Божа, а як же! Але месу тут читають задом наперед, і проводять її не священики, а свині. Слід також показати Єву після гріхопадіння — не райську наречену юного Адама, а Єву осквернену: вона теж стала жертвою марнославства, шукає в дзеркалі своє захоплене відображення і непритомніє, коли диявол показує їй викривлену пику... Це фальшива Єва, майстер Мельхіор, яка заблукала й перейшла на темний бік роздоріжжя — принижена й занепала через первородний гріх подруга чоловіка, який не може знайти свого райського образу.
Мельхіор теж заплющив очі. Коли Кауденберг говорив, він побачив картину: яєчна шкаралупа на мертвих деревах, огидна меса, заблукала Єва — ці представлення більше не дивували його, вони були такими ж природними, як і промовистими.
— З занепалою Євою, — продовжував Кауденберг, — ми знову дійшли до джерела відчудження. Жінку принижували, роблячи її брудною посудиною чоловічої хтивості, про що священики, що не одружуються, так лицемірно говорять. Повір мені, Мельхіоре, за цю посудину, за цю cloaca maxima нічного світу вчиняється більше злочинів, ніж за володіння державами, золотом і світовою владою. Хто не знає сенсу Адамового весілля, той мчить з жінкою-твариною на свою погибель, це біг по лезу ножів і сокир — божевілля насолоди, схоже на божевілля онаністів, лесбіянок і чоловіків, які ганьблять хлопчаків — Содом і Гоморра!
Мельхіор уперше почув монотонному дотепер голосі Кауденберга гірку ненависть. Але він не був здивований; Магістр Вільних Духів і раніше дуже жорстко й рішуче висловлювався про тих, хто оскверняв ангельські весілля.
— Я бачу фальшивомонетників у тіні, Мельхіоре, але чітко, як тут, у цій країні, малюють фігури на тлі безсонячного неба. Я бачу їх між якоюсь зруйнованою церквою і місцем страти: жриці, які несуть у руках не священні дари, а статеві органи, їх супроводжують нечисті тварини: коти й жаби, вовки й щури; вони стоять по коліно в каламутних калюжах, бо куди вони ступлять, утворюється трясовина, навколо гинуть квіти й рослини. Ідуть і музиканти — ціла процесія, — бо ці ґвалтівники кажуть собі, що знайшли радість життя. Але їхні флейти — це пусті кістки, а сурмлять вони тими устами, якими задовольняють природні потреби, їхні арфи налаштовані на погану ноту сьогодення, на манер тих Окегамів і Жосквінів[24], які змовилися з Римом, щоб порвати нам вуха. Таким чином усі інструменти стають знаряддями тортур, а всі нечисті музиканти мають якусь тілесну ваду, розумієте?
Ієронім Босх — Спокуса св. Антонія. Фрагмент центральної частини триптиху, 1500
Мельхіор мовчки кивнув. Він був здивований тим, що Кауденберг настільки відкрито висловив свою огиду до нової музики; він сам намалював диявольський псалтир з поліфонічною музикою на своїй першійСпокусі радше тому, що пам'ятав, як його старий учитель Білеам Панкрас ненавидів цю музику, найновіші мелізми якої прийшли з Італії.
— Але ж музиканти — справа побічна, чи не так? — за мить розсудив гість. — Вони лише показують нам, що все, чого ми не розуміємо за допомогою просвітленого зору чи слуху, схильне до недосконалості та поразки... Властива спокуса — це велика оргія, Мельхіоре, яку ми повинні розмістити в математичній середині — оргія, де єгипетський монстр впізнає своїх жінок і власних хлопців.
— Єгипетський? — запитав Мельхіор.
Магістр знову стишив голос, хоч той і залишався шорстким від злості.
— Запереченням спілкування ангелів, Мельхіоре, є спілкування болота, і ніде смердюча смерть болота не виявилася так ясно й огидно, як у обожнюванні жаби єгипетськими язичниками, мучителями євреїв. ... Чи можу я намалювати це для вас своїми словами? Чудовисько володіє знанням, але хибним знанням, воно володіє силою і розкішшю, але воно зловживає ними, щоб створити пекло; його свита — це гарем жінок зі зміями замість волосся, їхні животи — тріснуті гарбузи, що витрушують золоте насіння, або вони тримають на руках немовлят із нелюдськими рисами: коли вони вилупляться, вони стануть чортами, мавпами, котами та свинями, що щирять зуби... Жаба — вона великий розбещувач, Мельхіоре, її треба ненавидіти, як чуму, вона — чудовисько, яке влаштувало свій дім на суші та у воді, і завдяки своїй бісексуальності вона обіймає жіночість і мужність; з стегон її вилуплюються гадюки й повзуть до тернистого жіночого лона, а водночас похмурою піхвою заманює вона юнаків на свою жіночу гниль. Недовго проживуть юнаки, духи помсти вже таяться — один раз ужиті, їхні білі тіла падають, як забита худоба, на жертовний камінь, і біжать вони мов порожні бурдюки; кілька з них тікають і кидаються на худих шкапин — але марна їхня втеча з трясовини; вже болото затягує їх в трясовину, а хор кастратів навколо жаб'ячого болота голосніше знущається над ними...
Мельхіор прислухався до уїдливого, гнівно-різкого голосу, що зі злістю висікав слова, він бачив образи, які Магістр створював перед собою, він бачив не тільки наступаючі фігури в язичницькому пейзажі, він бачив також кольори: похмурий багрянець крові, що застигає й згортається, металево-блакитний колір диявольського шахрайства, сірчано-жовтий колір фальшивого кохання, білий і сірий колір смерті. Він був вражений мовчазною єдністю бачення, що пов'язувало його та його гостя, спільністю думок, яка хвилювала й запалювала його; вони мусили познайомитись, про випадковість не було й мови... Мельхіор вже малював у своїй свідомості картину тієї спокуси, і ця картина ставала ще повнішою, ще нещаднішою своїми потворами та сатанинськими хитрощами, бо до всіх нічних привидів, які викликав Магістр, до нього приєдналися десятки інших, викопаних із старих фантазій Мельхіора: він мав намір розсіяти їх по картині, як шабаш відьом. Він заспокоївся, коли господар Вільних Духів знову заговорив:
— Тепер, Мельхіоре, ми повинні нарешті подбати про те, що побачить наш достойний Антоній, про того Геракла на роздоріжжі... Я говорю про священне злягання.
На якусь мить він замовк.
— Мені б хотілося, друже художник, — продовжив він, — щоб ми зробили Антонія очевидцем посвячення, яке є долею просвітлених. У той момент, коли він усвідомлює своє майбутнє через бачення, він робить вибір. Болотна вакханалія залишається похмурою і безсонячною. Але над роздільною лінією, про яку я згадував, ми бачимо з нашим героєм сад, повний пальм і скель, вкритих квітами; на Горі Досконалості б'ють джерела світла й води: світло є символом відродженого чоловіка, вода — символом відродженої жінки. Але ми також можемо змалювати їх як бога та богиню. Його ведуть до весільного ложа молоді жриці, її — оголені жерці... Ця частина вашої картини має бути однорідною і гармонійною, сонячною і яскравою — найвищий тріумф тіла, якого можна досягти тут і зараз — звичайно, ще не остаточний рай, його ми намалюємо на правому крилі.
Він знову на мить замовк. Цікавість перемогла нетерпляче бажання Мельхіора негайно взятися до справи.
— Поговоримо про зображення пекла на лівому крилі Спокуси. Як вважаєте, мій друже Мельхіоре, чи не зобразити тут пекло скорботи? Муки відчуження, збірного місця деспотів, що йдуть і зігнулися під тягарем провини та покарання, які забули, що отримали свою владу від Бога заради блага народів, і тепер вони повинні горіти у власній фортеці; п'явки, які висмоктали життєдайне дихання у своїх побратимів, і тепер будуть задушені та повішені; вбивці, які зробили ідола з меча і тому керовані броньованими дияволами, повинні танцювати на лезах мечів, поки не впадуть без свідомості...