У відповідь на таке зухвальство я не міг вийти з дива й запитав матроса, хто дав йому цей наказ, а він відповів – стерничий у шлюпі.
Я зараз же розшукав представника фрахтувальника, повідомив йому про це і сказав, що сподівався на заколот, а тому попросив його негайно вирушити шлюпом на корабель і розповісти про все капітанові. Але це виявилося зайвим, бо в той час, коли я розмовляв з ним на березі, справа була вирішена на кораблі: щойно я поплив на берег, боцман, гармаш і тесля, одним словом, всі найважливіші чини команди прийшли на шканці й побажали переговорити з капітаном. Боцман виголосив довгу промову, повторивши сказане мені, і оголосив капітану, що своєї добровільною поїздкою на берег я рятував їх від необхідності вчинити наді мною насильство, але що вони вдалися б до насильства, щоб змусити мене покинути корабель, якби я не зробив цього сам. Тому вони вважають за потрібне заявити, що вони й надалі зобов'язуються вірно служити на кораблі під його командою, як вони умовлялися, але, якщо я не залишу корабля або капітан не погодиться висадити мене на берег, вони самі зараз же покинуть його. На цьому слові він подивився на ґрот, що було погодженим з командою сигналом, і матроси хором заволали: "Всі як один! Всі як один!".
Мій небіж, капітан, не стратив духу і, попри своє здивування, спокійно відповів їм, що розгляне справу, але передусім має обговорити усе зі мною. Він марно намагався довести їм недоречність і незаконність такого вчинку, – вони один одному присягались і вимахували руками йому перед лицем, змушуючи його вибирати між ними і мною.
Перед небожем постала складна проблема: він знав про свої обовзки переді мною й не знав, як я до цього поставлюсь. Тож спробував знову стати з ними на розмову, пояснюючи, що зі мною як співвласником судна треба рахуватися, що їм це дорого коштуватиме після повернення до Англії, що судно моє і висадити мене він не має права, що він радше втратить судно і зневажить контракт, ніж порушить мої права і тому хай самі чинять на власний розсуд. А проте він попливе на берег сам, аби поговорити зі мною, може ще й з боцманом, щоб остаточно залагодити справу. Проте матроси одностайно заявили, що більше не бажають знатися зі мною, і якщо я зійду на борт, вони підуть з судна. "Гаразд, – сказав капітан, – як ви так вважаєте, дозвольте мені зійти на берег і поговорити з ним". Отож незабаром після того, як сповістив мені новину стерничий шлюпу, приплив небіж зі своєю оповіддю.
Я щиро йому зрадів, бо побоювався, що бунтівники його захоплять, налаштують вітрила і попливуть геть, залишивши мене в чужому краї без жодних засобів, – тобто наразі мені було гірше, ніж тоді, коли я сам опинився на острові. Але, на щастя для мене, вони не зважились на останній засіб, і коли небіж переповів мені про їхні слова, присягання і здіймання рук на знак спільної думки про те, що ладні зійти на берег, якщо я зійду на борт, я відповів, аби він не турбувався за мене, бо я таки залишуся на березі. Я лише побажав, аби під його наглядом мені доправили мої речі на берег та дали кошти, щоб я міг без зайвих клопотів повернутися до Англії. Небожеві важко було це слухати, але йому лишалося тільки пристати на мою пропозицію; тож незабаром він повернувся на борт і сказав, що дядько пристає на їхні вимоги і хоче тільки, аби йому доправили його речі на берег; таким чином, справу було залагоджено за кілька годин, – команда повернулася до виконання своїх обов'язків, а я замислився над тим, що мені тепер робити.
Я був тепер один на кінці світу, майже на три тисячі морських ліґ від Англії, тобто далі, ніж я був на своєму острові. Щоправда, звідси я міг дістатися суходолом через країну Великих Моголів до Сурату, потім – кораблем через Перську й далі до Басори[4] і відтам караванним шляхом через Аравійську пустелю – до Алеппо та Скандерунського порту[5], там знову морем до Італії та суходолом до Франції. Можна також було дочекатися на англійське судно рейсом до Бенгалії з з султанату Атшех на острові Суматра, а тоді на ньому повернутися до Англії. Але зв'язків з англійською Ост-Індською компанією в мене не було, а без її дозволу на борт не візьмуть, – хіба що вдалося б домовитися з котримось капітаном або торговим агентом компанії, проте я нікого з них не знав особисто.
Тим часом я з гіркотою побачив, як корабель рушив у дорогу без мене. Щоправда, небіж залишив мені двох слуг, тобто компаньйона й слугу, що з них перший був клерком корабельного економа і тепер мав супроводжувати мене, а другий – слугою капітана. Я винайняв гарне мешкання в будинкові якоїсь англійки, де оселилося ще кілька крамарів – французи, двоє італійців чи радше євреїв, один англієць.
Тут я прожив понад дев'ять місяців, розмірковуючи, що робити. У мене було трохи дорогого англійського краму й чимала сума залишених небожем грошей: тисяча іспанських доларів та акредитив на суму, яка мені може знадобитися, аби за всіх обставин я не відчував жодної притуги. Крам я швидко й вигідно випродав і, як і раніше намірявся, накупив гарних діамантів, що якнайліпше відповідало моєму нинішньому станові, бо усі свої статки я міг відтепер завжди носити з собою.
Під час перебування там мені робили багато пропозицій щодо варіантів повернення до Англії, але найкращою була – від англійського крамаря, який жив у тому ж домі та з яким ми дуже подружилися. Якось уранці він приходить до мене й каже: "Земляче, я хочу поділитися з вами одним планом, бо мені він подобається і, може й вас зацікавить, коли ви його обміркуєте. Ми з вами опинилися так далеко від рідного дому випадково, як ви, або з власного вибору, як я; але саме в такій країні такі, як ми з вами, люди, що добре знаються на торгівлі й бізнесі, можуть заробити купу грошей. Якщо ви докладете тисячу фунтів до моєї тисячі, ми зможемо винайняти судно за нашим вибором. Ви будете капітаном, я – гуртівником, і ми разом вирушимо торгувати до Китаю, бо чого ми тут нидіємо? Весь світ щось робить, Божі створіння на небі і на землі працюють у поті чола свого, а ми ловимо ґав і б'ємо байдики. У цілому світі немає таких дармоїдів, як люди, але навіщо нам бути дармоїдами?
Мені його пропозиція дуже сподобалося, тим більше, що тон його був цілком доброзичливий. Перебуваючи в підвішеному стані, я радо ухопився за цей план, як погодився б і на будь-який інший. І не стільки вабила мене торгівля, скільки – можливість нової подорожі, бо я завжди був охочий побувати там, де ще ніколи не був. Однак минуло чимало часу, перш ніж ми підшукали судно, а тоді виявилося, що нелегко знайти саме англійських матросів, аби й подорож забезпечити й мати змогу керувати матросами інших національностей. Згодом знайшли штурмана, боцмана і гармаша – англійців, голландця тесляра і трьох матросів-португальців. Цього досить, а решту команди можна набрати з моряків-індусів.
Багато мандрівників описувало свої подорожі й мандри у цій стороні, і тому читача навряд чи зацікавлять докладні описи тутешніх земель і людей, – це все є в англійських часописах і книжках, яких дедалі більшає, і тому скажу тільки, що я вирушив до Атшеху на Суматрі, а звідти до Сіаму, де виміняли частину свого краму на арак і опій, який вельми цінують китайці і попит на нього в Китаї чималий. Далі ми витратили вісім місяців на рейс на північ у Сускан і назад до Бенгалії, – подорожжю я залишився дуже задоволений.
За моїми спостереженнями, люди в Англії часто-густо дивуються, як працівники компанії та крамарі, котрих відряджають до Індії, запрацьовують собі грубі гроші й везуть додому, часом, 60000-70000 фунтів стерлінґів.
Проте дива нема, якщо подивитися глибше та взяти до уваги всю ту безліч портів і місць вільної торгівлі, місцевий попит у портах, куди заходять англійські кораблі, й потреби розвитку тамтешніх країн, – оце ж і є експортний ринок і джерело зиску.
На тій подорожі я добре розжився і побачив, як можна тут заробляти гроші. Аби я був на двадцять років молодший, то напевно піддався б спокусі залишитися тут і не шукав в би кращого способу спромогтися на гроші, але ж мені переступило за шістдесят, мого маєтку мені вистачає, а в світи я подався не для заробітку, а через невтолиме бажання бачити щось нове, страшенну свою непосидючість. Удома я постійно поривався у подорож, а тепер, коли я подорожую, мені кортить додому, бо нащо це мені? ЛЬюдина я багата й більше грошей мені не треба, і через це зиск не приваблював мене й не спонукав до нових підприємств. Ця подорож не дала досі нічого нового, бо, так би мовити, я повернувся до того, з чого виходив, тому що очі мої, як говорив Соломон, ніколи не вдовольнялися побаченим, і увесь час я хотів більше мандрувати й більше бачити. І ось я в тій частині світу, де ніколи не був, – тільки багато чув про ці краї й жадав побачити на власні очі, аби потім стверджувати, що я в світі побачив усе, на що варто подивитися.
Але мій співподорожній був іншої думки: він більше схилявся до крамарювання під час закордонних подорожей, бо це йому дає найбільший зиск. Він більше тримався земних речей і, як поштовий кінь, призвичаївся до одного шляху туди й назад, одного заїзного двору, аби тільки, як він висловлювався, рахунки були справні, а я, навпаки, хоч і на схилі віку, нагадував радше шибайголову, якого весь час на нове пориває. Але й це не все. Мені кортіло бути ближче до дому й тому постійно стояв перед якимось вибором. У процесі перемовин мій товариш продовжував шукати варіанти для свого бізнесу й раптом запропонував пливти на острови Прянощів[6], щоб привезти вантаж гвоздики з Маніли чи околишнього краю. Насправді у цій зоні торгували голландці, але острови частково належали іспанцям, і тому так далеко ми не забирались, а зупинились на тих місцинах, де вони були не всевладні, як от Батавія, Цейлон і т. д. Ми не барилися з приготуваннями; для нього головне було переконати мене, а мені теж не було особливо з чого обирати, а в цій торговій виправі передбачався чималий зиск та й цікаво було побувати в тих краях, тим більше, що понад усе я не полюбляв нидіти на одному місці.