Троща іспанського корабля
Минав двадцять третій рік перебування на острові, і я так обжився там, що, якби мені не загроза дикунів, то згодився б і решту віку звікувати, доки дух свій не віддам, як старий цап у печері. Я собі на розраду придумав розваги та забавки: по-перше, я вчив папужку, і він на людський манір виразно артикулював, втішаючи мене, і прожив він зі мною двадцять шість років. Скільки він ще прожив без мене, я не знаю, але в Бразилії вірять, що папуги живуть сто років. Мій собака був приємним і люблячим компаньйоном років шістнадцять і здох від старості. А коти, як я казав, вони настільки розмножились, що довелось кількох пристрелити, бо вони об'їли б мене; з часом, коли дві кішки з корабля здохли, а решту я попроганяв і кинув годувати, вони втекли до лісу й здичавіли, а собі я лишив двох-трьох приручених улюбленців, що їхніх кошенят завжди топив, – ті, що лишились, належали до моєї сім'ї. Крім того на господарстві було двоє-троє козенят, яких я привчив їсти з рук, а ще мав двох папуг, які добре говорили й називали мене "Робін Крузо", але їм далеко було до першого Папужки, та й поправді морочився я з ними менше. На березі я піймав і приручив кількох не відомих мені морських птахів та обітнув їм крила, а що патики, які я повстромлював перед оборонним валом проросли й утворили густий гай, птахи уподобали підлісся й розмножувалися там, що вельми мене тішило, – тож і був я життям своїм дуже задоволений, аби ж ото тільки не загроза від дикунів.
Проте долі не минути, і нехай мої читачі зрозуміють, що в житті часто зло, якого ми цураємось, і яке цілком може нам сподорожувати й гнітити нас, стає засобом рятунку або дверима, через які можна піти від злигод. Я міг би навести чимало доказів із свого химерного життя, але найхарактернішими стали останні роки самотнього перебування на острові.
Йшов грудень двадцять третього року, час південного сонцестояння (бо це ж таки не зима), пора жнив, коли доводилось багато працювати в полі, аж ось, вийшовши якось удосвіта, я здивувався, побачивши милі за дві багаття в березі – там, де я раніше бачив дикунів, але не на протилежному, а на моєму боці острова.
Це видовище завдало мені страху, і я причаївся усвоєму гайку, побоюючись якоїсь несподіванки; мене бентежило, що коли дикуни почнуть тинятися островом і знайдуть невижату або вижату ниву чи інші докази моєї діяльності, вони відразу здогадаються, що тут є люди, і не заспокояться, доки мене не знайдуть. У відчаї я повернувся прямцем до замку, прибрав за собою драбину і надав усьому дикого й природного вигляду.
Потім я приготувався до оборони. Зарядив на позиції у моєму укріпленні всі так звані гармати, цебто мушкети, та пістолі, поклавши битися до кінця, але й не забув віддати себе Божій опіці та щиро молити Бога врятувати мене від варварів. Так минуло зо дві години, і я почав хвилюватися через брак відомостей ззовні, бо на розвідини посилати мені нікого. Ще трохи посидів, міркуючи, на яку стати, а тоді терпець мені урвався, і я притулив на рівному місці драбину до гори, виліз нагору, витяг її за собою й ще раз притулив до гори та виліз на вершину, вийняв прозорну трубу, яку прихопив із собою, ліг на живіт і почав спостерігати за тим місцем. Відразу побачив не менше дев'ятьох голих дикунів, що сиділи довкола невеличкого багаття, розкладеного не для того, щоб зігрітись, бо й без того було спекотно, а щоб приготувати варварську страву з людського м'яса, яке захопили з собою… невідомо, чи живу людину вони везли, чи вже розчленовану.
Два своїх каное вони витягли на берег, а що був відплив, вони, здається, чекали на приплив, щоб повернутись назад. Важко уявити, як побачене мене занепокоїло, особливо те, що це ж на моєму боці острова, зовсім близько, проте коли я зрозумів, що їхнє прибуття пов'язано з припливом, я трохи заспокоївся, бо у приплив я міг, не боючись, виходити, якщо дикунів ще не було; завдяки цьому спостереженню я без тривоги продовжив жнивувати.
Як я сподівався, так і сталось: щойно в західному напрямі прибула вода, вони сіли в каное та повеслували геть. Забув сказати, що десь за годину до того, як рушати, вони танцювали, і в прозорну трубу я добре бачив їхні пози й жести. Я спостеріг, що всі вони голі, як лопуцьки, але не розгледів – це чоловіки чи жінки.
Побачивши, що вони посідали й попливли, я дві рушниці завдав собі на плечі, два пістолі устромив за пас, велику шаблю без піхов припасував збоку і – мерщій на пагорб, звідки я уперше їх усіх побачив. На вершині я був за дві години (з такою кількістю зброї швидше йти не виходило) й побачив звідти ще три каное дикунів, а далі, у морі, всі каное прямували до того берега на обрії. Просто жах, а ще страшніше видовище чекало на мене, коли я спустився додолу й побачив залишки гидоти, яку вони творили в березі: кров, кістки й кусні людського м'яса, яке ці нетяги їли й глитали, празникуючи та звеселяючись. Мене усе це настільки обурило, що я знову став на думку мордувати всіх, кого побачу там, хоч скільки їх там буде. Наскільки я зрозумів, вони відвідували острів нечасто, бо ж оце припливли вони цього разу лише через п'ятнадцять місяців, , а в межичассі – ні їх самих, ні їхніх слідів, ні знаку якогось, – схоже, що дощової пори вони взагалі не рушали в далеку путь. Але спокою я не мав, бо першої-ліпшої миті чекав на їхню появу, через що я й вважаю, що очікування зла дошкульніше за саме зло, особливо якщо нема змоги позбутися цієї тривоги й чекання.
Увесь цей час настрій був убивчий, і я в'одно міркував, як наступного ж разу запопасти їх, особливо коли вони, як того разу, не триматимуться гурту і поділяться надвоє; мені й на гадку не спливало, що як покладу я один гурт з десятка дикунів, а назавтра, чи через тиждень або місяць – інший гурт, а тоді ще один, і так ad infinitum[30], доки сам не перетворюсь на такого ж убивцю, як ці людожери, або ще гіршого.
Я жив навпіл зі страхом і тривогою, потерпаючи, що першого ліпшого дня можу втрапити до рук цим безжальним істотам, а якщо я все-таки виходив за загорожу, то тисячу разів озирався на різні боки. І тільки-но тепер я щиро радів, що маю свійську худобу – череду кіз, бо наразі будь-яка стрілянина виключалася, особливо там, де вони з'являлися, – я ж наполохаю, вони втечуть, а за кілька днів повернеться вже двісті-триста каное з дикунами, і не важно здогадатися, що буде. Але насправді дикуни припливли за рік і три місяці, про що я далі розповім. Може, вони й у межичассі припливали раз чи двічі, але не таборились, і я їх не бачив, проте, здається, у травні двадцять четвертого року мого перебування на острові відбулася дивна зустріч, про що розповім трохи згодом.
П'ятнадцять-шістнадцять місяців я жив у цілковитому замішанні: борсався уві сні, бачив страшні сни і часто схоплювався уночі. Удень мене обсідали чималі турботи, а вночі я снив про вбивства дикунів та обґрунтування цих убивств.
Та годі про це. Числа шістнадцятого травня, як підказував мій дерев'яний календар, що досі мав вигляд карбин на стовпі, знявся великий буревій – дуже блискало і гриміло, ще й ніч випала паскудна. Не пригадую вже, чого саме, але, читаючи Біблію, я поринув у роздуми про свій стан, аж раптом – здалося – гримнула гармата з боку моря. Я схопився і умить притулив драбину до скелі, виліз на уступ на півшляху, витягнув за собою драбину та вдруге притулив до скелі й виліз на вершину якраз у той момент, коли блиснув вогонь і пролунав постріл гармати, який долинув до мене за півхвилини, і за звуком я зрозумів, що стріляють там, куди течія колись віднесла мій човен. Тоді я цілком слушно подумав, що, хоча я не в змозі допомогти їм, вони зможуть допомогти мені, і відразу назбирав сухого хмизу, зробив стіс повище й запалив багаття на горі. Суха деревина швидко зайнялася і, попри сильний вітер, палко горіла, – якщо це справді корабель, то матроси не могли не побачити вогонь. І таки побачили, бо, щойно спалахнуло багаття, гримнув ще один постріл, і ще, і ще, і всі з одного напряму. Я до світанку підкидав у багаття хмиз, а коли розвиднилось і розпрозорилось, удалечині, просто на схід від острова, я побачив у морі чи то вітрило, чи то корпус судна – моя прозорна труба не дозволяла розгледіти: і відстань чимала, і далечінь затяглася млою.
Протягом дня я раз по раз туди дивився, і невдовзі збагнув, що те, що я бачу, не рухається, – отож, виснував я, це корабель на якорі; аж палаючи з цікавості, я вхопив рушницю й бігма подався на південний берег до скель, до яких і мене колись принесла течія; доки біг, остаточно розгодинилось, і я з прикрістю побачив корабель, який уночі наскочив на підводні скелі й розбився, – бувши у човні, я теж бачив ті скелі, що стримували течію та формували ніби протитечію чи відпливний плин, що врятував мене тоді з найбільшої у житті безнадійної скрути. Отак: що одного рятує – те іншого руйнує; ці люди нічого не підозрювали, а скелі лишались під водою, і потужний східний північно-східний вітер кинув їх на це підводне пасмо. Якби на кораблі запримітили острів, – а цього, либонь, не сталось, – то рятувалися б у човні на берег, та ба – на заваді стало збурене море. Іншим часом увижалося мені, що вони цілком могли втратити човен раніше: нерідко потужні хвилі розбивали шлюпки просто на облавку, й матроси самі викидали уламки в море. А то ще гадалося мені, що корабель був не один, а було їх кількоро, і, після сиґналу біди, команду якесь із тих суден підібрало. Або ще я думав, що вони всі посідали у шлюп, , а течія, в котру і я потрапляв, понесла їх у простороні океану, де чигає лихо і загибель, і ось вони зараз примирають голодом і ладні жерти один одного.
Однак це лише здогади та й годі, а в моєму стані я міг бути лише свідком лиха й пожаліти бідолах, хоча добре те, що в мене з'явилася ще одна нагода подякувати Богові, який опікувався мною у моєму нещасті, і що з екіпажів двох кораблів, які потрапили у ці краї, врятувався лише я. Іще одна наука: провидіння Бога рідко кидає нас у такі глибини й пошиває у такі злигоди, але ми однаково повинні знайти щось, за що подякувати, й зрозуміти, що іншим буває гірше.