Але щоразу, лаштуючись у дорогу, він знову бере той самий надсильний і майже надлюдський вантаж. І він його ніколи не кидає, хоч завжди кляне його.
— Є такі спритники, вони вміють притаковитися,— каже Ламюз,— вони примудряються покласти дещо з речей на сотенного воза або в санітарний фургон. Я знаю одного хлопця: в нього дві нові сорочки й одна пара спідніх у ящику фельдфебеля, ну, розумієш, у роті ж бо двісті п'ятдесят душ, і цей фокус відомий, і мало хто може до нього вдатися — тільки унтери; що більше в них нашивок, то ловкіше вони ховають свій скарб. Та ще майор іноді оглядає фургон, і якщо побачить твоє манаття в якійсь чрртопхайці, де не слід, викине його просто на дорогу: "До дідька!", а то ще вилає тебе й завдасть до арешту.
— На початку війни було легко. Деякі, я сам бачив, везли свої торби й навіть ранець дитячим візком.
— Ех! Добрі були часи! Тепер усе одмінилося.
Глухий до всіх цих розмов, Вольпат, закутавшись у ковдру, наче в шаль, схожий на стару відьму, він крутиться коло якоїсь речі, що лежить під ногами.
— Не знаю,— каже він, ні до кого не звертаючись,— чи брати з собою цей паскудний бідон, чи ні? Він у нас єдиний у чоті, я завжди тягав його з собою. Так-то воно так, але він дірявий, тече, просто решето.
Він ніяк не може зважитися. Це справжня сцена розлуки.
Барк скоса поглядає на нього й, підсміюючись, бурмоче: "Дурень пришелепуватий". Нараз він замовкає.
— Зрештою, на його місці кожен був би таким телепнем!
Вольпат відкладає свою постанову подалі.
— Побачу завтра вранці, коли накладу свої сакви.
Солдати оглядають і напихають кишені, потім доходить Черга до мішків і ладівниць; Барк повчав нас, як утелющити дві сотні набоїв у три ладівниці. Пачками — незмога, набої треба розпакувати й покласти рядком, сторч, один головкою вгору, другий униз. Так можна напхати кожну ладівницю напхом і зробити собі пояс вагою шість кіло.
Рушницю вже вичищено. Перевіряють, чи добре обмотаний замок, і затикають цівку,— пересторога конче потрібна в шанцевій війні.
' Кожен повинен легко знаходити свою рушницю.
— Я накарбував карбикп на ремені. Бачиш, ось я вирізав скраю.
— А я примоцював до ременя шнурок від черевиків. Так я впізнаю його й на око, й помацки.
— А я почепив механічного гудзика. Помилки не буде. Потемки я зараз же його намацаю і скажу: "Це мій карабін". Бо є, розумієш, такі хлопці, котрим на все начхати. Вони, поки товариш чистить рушницю, байдикують; потім, не кваплячись, тихенько хапають рушницю того розтелепи, що почистив, і навіть так знахабніють, що скажуть: "У мене, капітане, рушниця чистісінька, "ол-ред". Але зі мною цей номер не пройде. Це система "В", а від системи "В" мені блювати хочеться.
І хоча всі рушниці однакові, вони все рівно різняться одна від одної, як почерки.
" * *
— От чудасія! — каже мені Мартро.— Завтра ми йдемо в шанці, а досі ще нема п'яних, ніхто не лізе в бійку, і — слухай! — досі навіть ще й не було сварки... А я... Звісно,— зараз же похоплюється він,— двоє вже смикнули й очманіли... Вони ще не зовсім готові, але вже набрались...— Це Пуатрон та Пуальпо, із чоти Бруайє.
Вони лежать і тихо розмовляють. Бульбатий ніс і зуби Цуатрона поблискують біля самої свічки; він підвів пайець, і тінь його добре віддає пояснювальні жести його руки.
— Я вмію розвести вогонь, але не вмію знов розпалити його, коли він погасне,— заявляє Пуатрон.
— Дурню! — каже Пуальпо.— Якщо ти вмієшрозкласти огонь, то ти вмієш розпалити і погаслий вогонь; бо якщо ти й°го розпалюєш, значить, він раніше погас, і, можна сказати, ти його не розводиш, а заново розпалюєш.
— Бреши! Все це бридня! Ти мудруєш. А мені чхати на твої словеса. Я тобі кажу й повторюю: розвести вогонь я мастак, а щоб розпалити його знов, коли він погас,— годі й думати. Отаке-то.
Я не чую заперечень Пуальпо.
— Та хай тобі біс! Узяв собі в макітру! От упертий віл! — хрипить Паутрон.—■ Тридцять разів кажуть тобі: не у-мі-ю. Ну й тупак!
— Сміх, та й годі! — шепоче мені Мартро.
Правда, він трохи поспішив, коли говорив, що нема п'яних.
У лігві, вистеленому порохняною соломою, панує збудження, споводоване прощальним випиванням, де солдати лагодять, допасовують, збирають своє добро: одні, вклякнувши, стукають молотком, як вуглекопи; інші стоять, не знаючи, на що зважитися.
Усі галайкають, вививають руками. В хмарі диму мелькають обличчя; темні руки рухаються в пітьмі, мов маріонетки.
З сусідньої повітки, відокремленої від нашої тільки переділкою заввишки з людський зріст, лунає п'яний крик. Двоє вояків люто й озвіріло сваряться. Повітря тремтить від найбрутальніших слів, що тільки є на світі. Але одного з бешкетників — вояка з іншої чоти — мешканці повітки виганяють за двері, і гейзер лайки другого Солдата помалу вигасає. —
— Наші тримаються,— з якоюсь гордістю зауважує Мартро.
Це правда. Завдяки капралові Бертранові, котрий ненавидить пияцтво, цю фатальну отруту, наша чота менше за інших зловживає вином та горілкою.
— Там кричать, співають, казяться.
Пробуєш відгадати деякі обличчя, що раптом вражають око в цьому звіринцеві тіней і відблисків. Але не щастить. Бачиш людей, але не годен улізти в їхні таємниці.
— Вже десята година, друзі! — каже Бертран.— Ранці поскладаєте завтра. Пора на боковеньку!
Усі поволі облягаються. Але балачки не впиняються.
***
Коли солдата не наглять, він робить усе повагом. Кожен кудись іде, вертається, щось несе; я бачу, як сунеться по стіні неомірна тінь Евдора, він проходить повз свічку, притримуючи кінчиками пальців дві торбинки камфори.
Ламюз во очається, намагаючись улягтися зручніше. Він почувається зле: хоч яка велика місткість його шлунка, але сьогодні він, очевидячки, об'ївся.
— Не заважайте спати! Гей, ви, заткніть свої пельки! Тварюки! — кричить зі своєї мати Меніль Жозеф.
Цей заклик на хвилину заспокоює вояків, але гомін голосів ще не втихає і ходжанина туди й сюди не припиняється.
— Правда, нас завтра погонять у траншею,— каже Параді,— а ввечері на передові лінії. Але ніхто про це навіть не думає. Це відомо, та й годі.
Потроху всі полягали. Я простятся на соломі. Мартро вкутується поруч зі мною.
Обережно, щоб не зчинити шуму, входить якесь громаддя. Це старший санітар, брат-марист, здоровенний бородань в окулярах; він скидає шинелю, знати, що йому ніяково показувати свої литки. Сильветка цього бородатого гіпопотама поспішає влягтися. Він відсапується, зітхає, щось мимрить.
Мартро киває мені на нього головою й шепоче:
— Подивись! Ці добродії завжди брешуть. Запитаєш його, що він робив перед війною, він не скаже: "Я був навчителем у церковнопарафіяльній школі", ні, вінпозиркне на тебе з-під окулярів і скаже: "Я викладач". Коли він устане раненько, щоб іти на мшу, і бачить, що збудив тебе, він нё скаже: "Я йду на утреню", а збреше: "В мене живіт болить. Треба вийти до вітру".
Трохи далі дядько Рамюр оповідає про свій край:
— У нас селище невеличке. Мій батько цілісінький день смокче люльку. Чи він працює, чи відпочиває, завжди димить у повітря або в пару від миски...
Я прислухаюсь до цієї розмови: раптом вона набирає спеціального, технічного характеру.
— Для цього він виготовляє соломку. Знаєш, що таке соломка? Ти береш .стебло від зеленого колоса, здіймаєш шкурку. Розрізаєш надвоє, потім ще раз надвоє, і виходять стеблинки різної довжини, сказати б так, різні номери. Потім ниткою і чотирма стеблинами соломи обмотуєш цибух люльки...
Ця лекція уривається, бо ніхто її не слухає.
Тепер горять тільки дві свічки: Крило тіні вкриває купу лежачих людей. < —
У цьому первісному гуртожитку ще чути окремі балачки. До мене долітають їхні уривки.
Дядько Рамюр обурюється майором:
— У майора, брате, чотири галуни, а він не вміє курити. Тягне-тягне люльку і спалює її. У нього не рот, а паща. Дерево тріскається, розпікається до жару, дивишся, то вже не деррво, а просто жарина. Глиняні люльки міцніші, але й вони в нього тріскають. Ну й паща! От побачиш: колинебудь зчиниться такий гвалт, що його ще не бувало: люлька розпечеться до червоного, пропечеться до кісток і при всіх вибухне. От побачиш!
Потроху в повітці запанували спокій, тиша й морок; сон долає турботи й ховає надії пожильців. Ці люди вляглися, закутались у коці, обернулись у згортки; їхні лави здаються рурками хвелетенського органа, звідки здіймається розмаїте хропіння.
Вже уткнувшись носом у коця, Мартро розказує мені про себе:
— Знаєш, я торгую ганчірками, або, краще сказати, я ганчірник, але гуртовик: я скуповував у дрібних вуличних ганчірників, а склад у мене на горищі. Я" купував усяке сміття, починаючи від білизни й кінчаючи бляшанками з-під консервів, але найбільше — держална щіток, мішки й старі черевики; моя спеціальність — кролячі шкурки.— А трохи згодом він каже:— Хоч я малого зросту й миршавий на вигляд, я здолаю винести на горище сто кіло по драбині, та ще й у дерев'яниках. Раз мені довелося мати до діла з одним темним чоловіком: казали, ніби він торгує живим крамом. Ну так ось...
—* Достолиха, чого я не можу переносити,— кричить раптом Фуяд,— це муштри! На відпочинку нам укорочують життя навчанням, у мене ломить у попереку. Не можу ні спати, ані випростати спину.
Вольпат чимсь бряжчить. Він таки зважився взяти свій бі дон, хоча й лає його за те, що він дірявий.
— Ох-хо-хо! Коли вона скінчиться, ця війна! — стогне хтось напівсонний.
Лунає упертий глухий крик обурення:
Вони хочуть нас викінчити!
На відповідь так само глухо бринить: — Не скигли!
...Я прокидаюсь уночі; дзигарі б'ють другу, у блідому, напевне місячному, світлі ворушиться сильветка Пінега' ля. Десь далеко запіяв когут. Пінегаль підводиться на соломі й хрипко каже:
— Та що це таке? Ще глупа ніч, а півень співає! П'яний, чи що?
І сміється, повторюючи: "П'яний, чп що?", і знов закутується в ковдру й засинає; в його горлі щось клекоче; сміх перемішується з хропінням.
Пінегаль мимоволі збудив Кокона. Чоловік-цифра починає міркувати вголос і каже:
— Як ми вирушали на війну, наш рій мав сімнадцять чоловік. Тепер у ньому також сімнадцять — після поповнення. Кожен вояк уже зносив чотири шинелі: одну синю, три димчасто-голубих, дві пари штанів, шість пар чобіт. Треба лічити по дві рушниці на чоловіка.