"Чого ти хочеш?" — спитав Хор, запитання якого луною відбилося в усіх світах. — "Піти до Бога". — "Ти переміг?" — "Я переміг плоть стриманістю, я переміг фальшиве слово мовчанням, я переміг лженауку покірністю, я переміг гордість милосердям, я переміг землю любов’ю, я віддав свою данину стражданням, я очистився, пройшовши через вогонь віри, я прагнув жити молитвою: я чекаю, поклоняючись, я упокорений".
Не було чути ніякої відповіді.
— Благословенним будь, Боже, — сказав Дух, гадаючи, що його проженуть.
У нього покотилися сльози й упали росою на двох укляклих на коліна свідків, що тремтіли перед Божим судом.
Нараз сурми засурмили про Перемогу, яку отримав Ангел у цьому останньому випробуванні, і це сурмління відбилося луною в довколишніх просторах, наповнивши їх і так сколихнувши Всесвіт, що аж Вільфрід і Мінна відчули себе дуже крихітними. Вони тремтіли, збуджені тугою, викликаною страхом перед тією загадковою подією, що мала статися.
І справді, почався величезний рух, наче в похід вирушали вічні легіони, шикуючись спіраллю. Світи кружляли, схожі на хмари, що їх підхоплює шалений вітер. Усе відбувалося швидко.
Раптом спала полуда, і вони побачили вгорі щось схоже на незрівнянну зорю, яка сяяла куди яскравіше за найясніші матеріальні зорі, вона відірвалась і впала, мов блискавка, розсипаючи довкола себе вогненні іскри; на її тлі поблякло все, що досі вони сприймали за Світло. Це був Провісник з дорученням оголосити добру новину, на його шоломі за плюмаж правило полум’я життя.
Провісник залишав за собою сліди, що одразу ж заповнювалися потоком особливого сяйва, яке він перетинав.
Мав він пальмову віть та меча, і торкнувся він пальмовою віттю Духа. І Дух перевтілився, його білі крила безгучно розгорнулися.
Осяяння, що змінювало Дух у Серафима, осяйна зовнішність цього ангела, його небесний обладунок розсівали таке яскраве проміння, що воно засліпило обох ясновидців.
Вільфрід і Мінна, наче ті троє апостолів, котрим явився Ісус, відчули тягар власного тіла, що чинив опір повному й ясному передчуттю Слова Божого й Справжнього Життя.
Вони враз збагнули, що душі їхні оголилися, і зрозуміли, як мало було світлого в цих душах порівняно з тим ореолом Серафима, на тлі якого вони почували себе брудними плямами.
Вільфрід і Мінна перейнялися палким бажанням знову поринути в затінок Всесвіту, щоб пройти там через нові страждання, а потім якогось дня переможно вислухати біля Святих Воріт слова, що їх виголосить променистий Серафим.
Цей ангел став навколішки перед Святилищем, і Серафітус нарешті міг дивитися на нього віч-на-віч і сказати йому, показуючи на Вільфріда й Мінну:
— Дозволь їм побачити все наперед, вони полюблять Господа й проголосять його Слово.
По цьому проханні опустилася своєрідна завіса. Чи то якась незбагненна сила, що тяжіла над двома ясновидцями, вмить розмила їхню тілесну зовнішність, а чи вона вирвала з неї їхній дух, вони відчули, ніби в них відбувся поділ між чистим і нечистим.
Серафимові сльози здійнялись довкола них у вигляді пари, що закрила від них зовнішній світ, огорнула їх, підхопила й допомогла забути земні значення і дала їм силу зрозуміти сенс божественних речей.
Спалахнуло Справжнє світло й осяяло створіння, що здалися їм безплідними, коли вони побачили джерело, де земні, духовні й божественні світи черпають силу для руху.
Кожен світ мав свій центр, до якого тяжіли всі точки його сфери. Ці світи у свою чергу теж мали точки, що тяжіли до центрів свого виду. Кожен вид мав свій центр, що тяжів до великих небесних просторів, які сполучалися з Всесвітом, живлячи двигун усього сущого.
Отже, від найбільшого до найменшого світу, від найменшого світу до жменьки істот, що складали його, все було індивідуальне і, проте, єдине в своєму роді.
Який намір мала ця непохитна істота у своїй сутності і своїх здатностях, яка перенесла їх сюди, не опустивши ниць, яка проказала їх у Його царстві, не відокремивши їх від Нього, яка доставляла до Його царства всі створіння, нерухомі в своїй сутності й рухомі у своїй зовнішності? Двоє гостей, запрошених на це свято, могли тільки бачити порядок і розташування істот, милуючись тим, що ті збиралися робити. Тільки ангели ходили по той бік, знали засоби цього дійства й розуміли його мету.
Але те, що двоє обранців змогли спостерігати, те, що вкарбується в їхню пам’ять і назавжди осяє їхні душі, стало доказом дії світів і істот, усвідомленням сили, з якою ці світи й істоти прагнуть досягти кінцевого наслідку.
Вільфрід і Мінна почули різні голоси Нескінченності, що утворюють живу мелодію, і щоразу, коли акорд давав себе відчути, наче могутній подих, світи, охоплені цим одностайним рухом, нахилялися до величезної Істоти, яка зі свого недосяжного центру все відсилала від себе й усе повертала назад до себе.
Це безупинне чергування голосу й тиші, здавалося, було мірилом святого гімну, який відлунював і ширився від століття до століття.
Тоді Вільфрід і Мінна зрозуміли деякі таємничі слова Того, хто на Землі явився кожному з них у знайомій подобі — одному Серафітусом, другому Серафітою, коли вони побачили, що там усе було однорідне.
Світло породжувало мелодію, мелодія — світло, барви складали світло й мелодію, рух був Числом, наділеним Словом Божим, до того ж там усе було водночас гучне, напівпрозоре й рухоме, так що кожна річ могла проникати одна крізь одну, в просторі не було ніяких перешкод і ангели легко могли заходити далеко в його нескінченну глибину.
Вільфрід і Мінна збагнули наївність гуманітарних наук, про які Серафітус говорив з ними.
Це був для них краєвид без небокраю, безодня, в яку непогамовне бажання примушувало їх пірнути; але прикуті до своїх жалюгідних тіл, вони були безсилі вдовольнити своє бажання.
Серафим повільно розгорнув крила й злетів, не обернувшись до них: він більше не мав нічого спільного із Землею.
Він віддалявся: величезний розмах іскристого плюмажу прикрив двох ясновидців, наче благодатна тінь, що дозволила їм підвести очі й побачити, як він, супроводжуваний архангелом, летів у всій своїй величі.
Серафим піднявся, мов променисте сонце, що встає із хвиль, але величніший за зірку й гідний найкращої долі, він не мав би бути закутим, наче нижчі створіння, в колоподібне життя; він летів по нескінченному шляху, мчав без найменшого відхилення до єдиного центру, щоб поринути там у вічне життя, щоб там усією своєю сутністю й усіма своїми здатностями віддатися втісі любові й таланту розуміти мудрість.
Видовисько, яке раптом відкрилося перед зором двох ясновидців, приголомшило їх своєю величчю, бо вони почували себе цяточками, малість яких можна було порівняти лише з крихітною часточкою, що її нескінченна подільність дозволяє людині зачати; тільки Бог може розглядати цю малість, поставлену в нескінченність Чисел, розглядати так само, як він розглядає себе.
Яке приниження і яка велич у цих двох цяточках — Сила й Любов, що їх перше бажання Серафима поставило, немов дві обручки, щоб поєднати неосяжність нижніх світів з неосяжністю верхніх світів!
Вони осягли невидимі зв’язки, якими матеріальні світи пов’язані з духовними світами. Покликавши собі на допомогу високі зусилля найвидатніших геніїв людства, вони віднайшли принцип мелодій, почувши небесні співи, які навіювали відчуття кольорів, запахів, думки і нагадували про незчисленні деталі всіх видів творення, так само, як земний спів оживляє в пам’яті хворобливі спогади про кохання.
Досягши через нечуване збудження своїх чуттів такого стану, якому немає назви в людській мові, вони змогли якусь мить позирнути на Божественний Світ. Там було свято.
Злетілися міріади ангелів, поважних, незворушних, схожих між собою й водночас таких різних, простих, мов польові троянди, великих, мов світи.
Вільфрід і Мінна не побачили, ні як ці ангели прилітали, ні як відлітали, бо вони враз заповнили собою нескінченний простір, як зорі заповнюють своїм сяйвом неосяжний Всесвіт.
Зблиски їхніх діадем спалахували в просторах, немов небесні вогні о тій порі, коли в наших горах запалюється день.
Їхні чуби сяяли світловими переливами, а їхні рухи викликали променисті хвилі, схожі на хвилі фосфоричного моря.
Двоє ясновидців угледіли зовсім невиразного Серафима посеред цих безсмертних легіонів, крила яких нагадували величезні верхівки лісів, що їх розгойдує бриз.
Нараз, ніби із сагайдака, вирвалися всі стріли, духи єдиним подихом прогнали від себе рештки своєї колишньої зовнішності; а Серафим, підіймаючись усе вище, ставав дедалі чистіший; невдовзі лишилася тільки легка тінь від того, що вони побачили, коли він перемінювався: вогняні лінії без жодних туманностей.
Він підіймався, з кожним кругом отримуючи нове обдаровання; потім простір, куди він линув, перетворювався на вищу сферу, де він ставав ще чистішим.
Не стихав жоден голос, гімн ширився в усіх світах.
"Вітання кожному, хто підіймається живий! Ходи сюди, квітко світів! Діаманте, що вийшов з вогню болів, перлино без плями, бажання без плоті, новий зв’язковий між землею й небом, стань світлом! Переможний дух, царю світів, лети до своєї корони! Тріумфаторе землі, візьми свою діадему! Будь з нами!"
В усій своїй красі знову з’являлися ангельські чесноти.
Перше ангельське бажання постало граціозне, наче квітуче дитинство.
Його діяння розсівали довкруг себе сяйво, немов цілі сузір’я.
Його вчинки доброї волі сяяли кольором зоряного вогню, ніби небесний Гіацинт.
Милосердя кидало йому свої східні слова — зібрані докупи прекрасні сльозини.
Божественна любов оточила його своїми трояндами, і його благоговійне упокорення позбавляло його будь-якого земного вигляду.
На очах Вільфріда й Мінни він незабаром став тільки цяткою полум’я, яка й далі не згасала, і дружні вигуки вітали його прихід на небо.
Небесний хор примусив заплакати двох вигнанців.
Раптом могильна тиша, яка опустилася, наче темна завіса, що відділяє першу сферу від останньої, огорнула Вільфріда й Мінну, і вони з трепетом чогось чекали.
Цієї миті Серафим зник у Святилищі, де він отримав дар вічного життя.
Він зробив рух, схожий на глибокий уклін, що наповнило двох ясновидців сумішшю захоплення й жаху.
Вони відчули, що все впало ниць у Сферах Божественних і Духовних, у Світах Пітьми.
Схиляли голови Ангели, вшановуючи його славу; схиляли голови Духи, виявляючи свою нетерплячість; схиляли голови всі сущі в безоднях, тремтячи від страху.
Пролунав гучний радісний крик, що наче прорвався з неволі, як проривається зупинене джерело, з якого враз б’ють тисячі розквітлих струменів, де грається сонце, розсіваючи довкола схожі на діаманти й перли сяйливі краплі; цієї миті знову з’явився осяйний Серафим і вигукнув:
— Всевишній! Всевишній! Всевишній!
Його почули й впізнали світи, він проник крізь них, як проникає крізь них Господь, і заволодів нескінченністю.
Сім Божих світів заворушилися на його голос і відповіли йому.
Цієї миті почався великий рух, наче сходили очищені зорі в сліпучому сяйві, що стало вічним.
Може, Серафим насамперед мав своїм завданням скликати до Господа створіння, проникнуті Словом Божим?
А в свідомості у Вільфріда та Мінни вже відлунювало, немов останні звуки закінченої музики, високе "алілуя".
Уже згасали небесні світила, як гаснуть відблиски сонця, що лягає спочивати на свої пурпурові й золоті покривала.
Нечистий і Смерть знову хапали свою здобич.
Повернувшись у пута плоті, з яких їхній дух був вивільнив незвичайний сон, двоє смертних почували себе так, як почувають себе люди вранці після ночі, сповненої прекрасними снами, спогади про які мерехтять у душі, але які тіло відмовляється усвідомити й людська мова неспроможна передати.
Глибока ніч, у переддвер’ї якої вони ширяли, була тією сферою, де заходить сонце з видимих світів.
— Спускаймося вниз, — сказав Вільфрід Мінні.
— Чинімо так, як він сказав, — відповіла вона. — Побачивши світи, що йдуть до Бога, ми знайдемо правильну стежку.