Оглядаючись, козаки бачили, як представники, посідавши на коні, про щось радяться. Інгуш, звузивши очі, щось гаряче доводив, часто підносячи догори руку; біла шовкова підшивка закасаного закарваша на рукаві його черкески сніжно біліла.
Іван Олексійович, глянувши востаннє, побачив цю сліпучо-блискотливу смужку шовку і перед очима його чомусь повстали скуйовджені вітром-суховієм груди Дону, зелені гривасті хвилі і косо нахилене, що креслить кінцем верхівку хвилі, біле крило чайки-рибалки.
XVI.
Уже 29-го серпня з телеграм, одержуваних від Кримова, Корнілов зрозумів, що справа збройного перевороту загинула.
О другій по півдні до ставки прибув від Кримова офіцер-ординарець. Корнілов довго ро'змовляв з ним, потім викликав Романовського, нервово жмакаючи якогось папірця, сказав:
— Валиться все! Нашу карту поб'ють... Кримов не зможе вчасно стягнути корпус до Петрограду, момент буде пропущено, а проволока тепер — загибіль. Те, що здавалося так легко здійснити зустрічає тисячі перешкод. Розв'язання передрішене в негативний бік... Ось... Гляньте но, як ешело-нувалося військо! — Він подав Романовському мапу з позначками останнього місцеперебування ешельонів корпусу і Тубільної дивізії; корч зиґзаґом пройшов по його енергійному, зім'ятому безсонням обличчі. — Вся ця залізнична сволота встромляє нам палки в колеса. Вони не думають про те, що в разі удачі я накажу вішати десятого з них. Ознайомтесь з донесінням Кримова.
Поки Романовський читав, погладжуючи великою долонею своє одутле, масляне обличчя, Корнілов швидко написав:
"Новочеркаське. Військовому атаманові Олексієві Максимовичу Каледіну. , *
Суть Вашої телеграми Тимчасовому урядові дійшла до мене. Вичерпавши терпіння в безплідній боротьбі із зрадниками, славне козацтво, бачачи неминучу загибіль батьківщини, із зброєю в руках відборонить життя і волю країни, що зростала і ширилася його працею і кров'ю. Наші зносини залишаються протягом деякого часу обмеженими. Прошу вас діяти по-
, годжено зі мною, — так, як вам підкаже любов до батьківщини і честь козака.
658.29.8,17. Генерал Корнілов".
— Передайте негайно цю телеграму, — дописавши, попросив він Романовськ'ого.
— Чи не накажете післати повторну телеграму князеві Багратіонові про те, щоб далі посувалися похідно?
— Так, так.
Романовський, помовчавши, роздумливо, промовив:
— На мою думку, Лавре Георгієвичу, покищо в нас немає ще підстав бути у песимістичному настрої. Ви невдало передбачаєте хід подій...
Корнілов, метушливо викидаючи руку, намагався піймати малесенького фіялкового метелика,, що пурхав над ним. Пальці його стискалися, на обличчі був злегка напруджений вижидальний вираз. Метелик, похитуваний ривками повітря, спускаючись планував крилами, прагнув до розчиненого вікна. Корнілову все ж пощастило спіймати його і він полегшено задихав, відкинувся на спинку крісла.
Романовський чекав відповіді на-свою репліку, але Корнілов, задумливо й похмуро посміхаючись, почав розказувати:-
— Сьогодні я бачив сон. Ніби я— бригадний командир однієї з стрілецьких дивізій, веду наступ у Карпатах. Разом із штабом приїздимо на якусь фарму. Зустрічає нас літній, чепурно-одягнений русин. Він частує мене молоком і, здіймаючи повстяного білого капелюха, говорить > найчистішою німецькою мовою: "І'ж, генерале. Це молоко надзвичайно цілюче". Я ніби п'ю й не дивуюсь тому, що русин фамільярно ляскає мене по плечі. Потім ми йшли в горах, і вже ніби не в Карпатах, а десь в Афганістані, якоюсь козячою стежкою. Так, так саме козячою стежкою: каміння і брунатна рінь сипалися з-під ніг, а внизу, за міжгір'ям виднівся розкішний південний, облитий білим сонцем ляндшафт...
Легкий протяг ворушив на столі папери, тік між розчиненими половинками вікна. Затуманений і далекий погляд Корнілова бродив десь за Дніпром, по видолинках, ізчекри-жених бронзовою жовтавістю луків.
Романовський простежив за його поглядом і сам, непомітно зідхнувши, перевів очі на лосняковий глянець заскленого безвітрям Дніпра, на димчасті лани, вкриті найніж-нішою передосінньою ретушшю.
XVII.
Кинуті на Петроград частини 3-го кінного корпусу і Тубільної дивизії ешельонувалися на величез'ному протязі восьми залізниць: Ревель, Везенберґ, Нарва, Ямбург, Гатчина, Сомрино, Вйриця, Чудово, Гдов, Новгород, Дно, Псков, Луга і решта проміжних станцій і роз'їздів були забиті ешельо-нами, що помалу пересувалися, застрявали. Полки перебували поза всяким моральним упливом старшого командного складу, розчленені сотні губили між собою зв'язок. Плутанина поглиблювалася тим, ідо корпус з доданою до нього Тубільною дивізією на поході розгортався в армію; потрібне було певне переміщення і збирання розкиданих-частин, перегрупування ешельонів. Все це продовжувало розгардіяш, недоцільні, часто непогоджені накази, розпалювало і без того напружено-нервову атмосферу.
Зустрічаючи на свойому шляху стихійний опір робітників і службовців залізничників, перемагаючи перешкоди, еше-льони корнілівської армії помалу стікали до Петрограду, громадилися на вузлах, знову розтікалися.
У червоних клітинах вагонів, коло розсідланих напівголодних людей, товпилися напівголодні донські, усурійські, оренбурзькі, нерчинські та амурські козаки, інгуші, черкеси, кабардинці, осетини, дагестанці. Еніельони, чекаючи вирядження, годинами простоювали на станціях, вершники густо висипали з вагонів, сараною забивали вокзали, купчилися на коліях, поїдали все їстивне, що залишалося від попередніх ешельонів, нишком крали в хмешка'яців, грабували харчові склепи.
Жовті і червоні випуски козаків, ошатні куртки драгун, черкески гірняків... Ніколи не бачила скупа на кольори північна природа такого багатого сполучення барв.
‘ 29-го серпня коло Павловська 3-а бригада Тубільної дивізії, під командою князя Гагаріна вже стикнулася з ворогом. Нахопившись на розібрану колію, Інгушський і Черкеський полки, що йшли в голові дивізії, вивантажились і похідно пішли в напрямку Царського Села. Роз'їзди інгушів проникли до станції Сомрино. Полки притишеним темпом розвивали наступ, тіснили Гвардійців, вичікуючи, поки підтягнуться інші частини дивізії. А ті в Дно чекали вирядження. Деякі не доїхали ще й до цієї станції.
Командир Тубільної дивізії, князь Багратіон, перебував у маєтцу недалеко від станції, чекаючи скупчення решти частин, не ризикуючи йти походним ладом до Вириці.
28-го він дістав із штабу Північного фронту копію такої телеграми:
"Прошу комкорові 3 і начальникам дивізії 1-ї Донської Усурійської і Кавказької Тубільної передати наказ, головнокомандувача, що коли через якісь непередбачені обставини, виникнуть для ешельонів труднощі пересуватися залізницею, то головнокомандувач наказав дивізіям далі посуватися похідно. 27-го серпня, 1917 року, № 6411.
' Романовськ и й".
Близько 9 години ранку Багратіон телеграфом повідомив Корнілова про те, що о 6 годині 40 хвилин ранку дістав через начальника штабу Петроградської округи, полковника Багратуні, наказ Керенського повернути всі ешельони назад і що ешельони дивізії затримано по дорозі від роз'їзду Гачки до станції Оредеж, то*му що залізниця, згідно з наказом Тимчасового уряду не.дає жезлів; та, дарма що резолюція, котру він одержав від Корнілова, казала: "Князеві Багра-тіонові. Продовжувати рух залізницею.' Коли залізницею буде неможливо, то похідно до Луги, де піддатися під оруду генерала Кримова",г— Багратіон все ж не наважився йти похідно і наказав вантажитися у вагони штабові корпусу.
Полк, в якому колись служив Євген Листницький, разом з рештою полків, що входили до складу 1-ї донської козацької дивізії, перекидався на Петроград лінією Ревель — Везенберг—Нарва. 28-го, о 5-й по півдні, ешельон з двох сотень полку прибув до Нарви. Командир ешельону дізнався, що вночі виїхати неможна тому, що між Нарвою і Ямбургом попсовано колію, частину залізкичого батальйону наді-, слано туди екстренним потягом і на ранок, коли встигнуть відновити колію, ешельон буде виряджено. Хоч-не-хоч еше-льонному довелось погодитись. Чортихаючись, він вліз до свого вагону, поділився новиною з офіцерами, засів пити чай.
Ніч прийшла похмурна. З затоки віяв вогкий пронизливий вітер. На колії, у вагонах, глухо переговорювалися козаки та копйтили дерев'яні підлоги коні, знепокоєні гудками паротягів. У хвості ешельону молодий козачий голос співав, скаржився в темряві невідомо кому:
Прощай, ти, місто і містечко,
Прощай, ти, рідний хуторок.
Прощай, ти, дівка молоденька,
Ой, та прощай ти, квітонько ясна.
Бувало від зорі до зорки ,
Лежав та в любки на руці,
А й ех, тепера від зорі до зорки Стою з рушницею в руці...
З-за сірої махині пакгавзу вийшов чоловік. Постояв, прислухаючись до пісні, оглянув колії, помічені жовтими при-тинками вогнів, упевнено пішов до ешельону. Кроки його німо звучали по шпалах, глохли, коли наступав і йшов по утрамбованому суглинку. Він поминав крайній вагон, його окликнув, урвавши пісню, козак, що стояв на дверях:
—. Хто такий?
— А тобі чого?.;—нехотя обізвався, уходячи.
— Чого тиняєшся поночі? Ми вас, жульманів, шльопаємо! Приглядаєшся, що погано лежить?
Не відповідаючи, чоловік пройшов до середини ешельону, спитав, .просовуючи голову у дверну шпарину вагону:
— Яка сотня?
— Арештанська, — хахикнули з темряви.
— Ділом питаю, — котра?
— Друга.
— А четверта чота де?
— Шостий від голови вагон.
Коло.шостого вїд паротягу вагону курили троє козаків. Один сидів навпочіпках, двоє стояли поруч. Вони мовчки дивились на чоловіка, що підходив до них.
— Здорові були, станичники!
— Хвала богові, — відповів один, придивляючись до обличчя прийшлого.
—. Микита Дугін живий? Тут він?
— А ось. я, — співецьким тенорком обізвався той, що сидів навпочіпках і підвівся, підбором причавивши цигарку. — Не пізнаю тебе. Чий ти? Звідки? — він витягнув бородате обличчя, намагаючись розглядіти незнайому людину в шинелі і зім'ятому салдатському кашкеті і раптом зжужмив у жмені жмут своєї зваляної бороди і здивовано крякнув: — Ілько! Бунчук? Голубе мій, звідки тебе лихоманка витрусила?
Подержавши в шаршавій долоні волохату руку Бунчукову, нагинаючись до нього, неголосно сказав:
— Це свої хлопці, ти їх' не бійся. Звідки ти взявся тут? Кажи ж, бодай тебе їжак наколов!
Бунчук поручкався з іншими козаками, відповів надламаним, чавунно-глухим голосом:
— Приїхав з Пітеру, ледве розшукав вас.