Пані Елізабет махала батистовою хусточкою, аж поки карета, гуркочучи колесами по бруківці, почала зникати за сніговою завісою.
Консул задумливо стояв поруч дружини. Вона граціозним порухом запнула щільніше на плечах хутрову пелерину.
– Ось вона й поїхала, Бетсі.
– Так, Жане, найперша з дітей залишила нас. Ти віриш, що вона буде щаслива з ним?
– Ох, Бетсі, вона задоволена собою, а певнішого щастя людині на землі годі осягнути.
Вони вернулися до гостей.
Розділ п'ятнадцятий
Томас Будденброк спускався по Менгштрасе до "П'ятерика". Він не хотів іти горою, по Брайтештрасе, щоб не скидати безперестанку капелюха перед знайомими. Засунувши руки в широкі кишені теплого темно-сірого пальта з хутряним коміром, він задумливо ступав по твердому іскристому снігу, що рипів під ногами. Він ішов своєю власною дорогою, про яку ніхто не знав…
Стояв напрочуд гарний лютневий день – ясний, сухий і прозорий. Надворі було п'ять градусів морозу; небо аж світилося синявою, чисте й холодне. Свіже, міцне, пахуче повітря бадьорило кров.
Томас поминув "П'ятерик", перетнув Пекарську вуличку і вузеньким перехресним провулком вийшов на Рибальську. Вона була рівнобіжна до Менгштрасе і так само стрімко спадала до Трави. Пройшовши нею кілька кроків, Томас зупинився перед невеликим будиночком. У ньому містилася скромна квіткова крамничка з вузькими дверима й невеличкою вітриною, де на зеленій скляній шибі стояло кілька горщиків з цибульними рослинами.
Томас зайшов до крамнички. Бляшаний дзвоник над дверима залементував, мов сторожкий песик. Біля прилавка стояла, розмовляючи з дівчиною, що продавала квітки, невисока, огрядна літня дама в турецькій хустці. Вона перебирала горщики з квітами, оглядала їх, нюхала, ганила і без угаву торохтіла, раз по раз витираючи хусточкою рота. Томас Будденброк ввічливо привітався і відступив убік… Та дама була бідна родичка Ланггальсів, добродушна, балакуча стара панна, що хоч і носила прізвище родини з найвищого кола, але сама до того кола не належала.
Майже всі в місті, за небагатьма винятками, звали її просто – "тітонька Лотта" і на великі бали та обіди не запрошували, хіба тільки на чашку кави. Нарешті, з горщиком, загорнутим у шовковистий папір, вона рушила до дверей, і Томас, ще раз привітавшись, голосно звернувся до дівчини за прилавком:
– Прошу, дайте мені кілька троянд… Байдуже, хай будуть французькі…
Та коли тітонька Лотта зачинила двері і зникла на вулиці, він тихіше додав:
– Забери їх тепер, Анно… Добрий день, моя крихітко! Сьогодні я прийшов до тебе з важким серцем.
На Анні був білий фартух поверх простої чорної сукні. Вона була на диво гарна. Тендітна, як газель, з обличчям майже малайського типу: ледь випнуті вилиці, довгасті чорні очі, повні лагідного блиску, і незрівнянна матова шкіра жовтавого відтінку. Руки її, такого самого кольору, були вузенькі і незвичайно гарні як для простої дівчини.
Вона пішла поза прилавком у правий куток крамнички, де її ніхто не міг побачити крізь вітрину. Томас по цей бік прилавка рушив за нею, нахилився й, поцілував її в уста і в очі.
– Як ти змерз, бідолашний! – сказала вона.
– П'ять градусів, – мовив Том. – Але мені було так сумно, що я навіть не відчував холоду.
Він сів на прилавок, не випускаючи її руки.
– Чуєш, Анно?.. Сьогодні нам треба бути розважними. Настав час.
– О господи! – злякано мовила вона і жалібно, розпачливо піднесла до очей полу фартуха.
– Колись та повинно було це статися, Анно… Чуєш, не треба плакати! Ми ж вирішили бути розважними, га? Що вдієш! Через це треба переступити.
– Коли?.. – схлипуючи, спитала Анна.
– Післязавтра.
– О боже… Чому післязавтра? Ще один тиждень… Прошу тебе! Ну хоч п'ять днів!..
– Не можна, крихітко моя. Все вже домовлено й залагоджено. На мене чекають в Амстердамі… Я не можу баритися жодного дня, хоч би як хотів!
– Так страшенно далеко!
– Амстердам? Де там! Зовсім ні. А крім того, думати одне про одного завжди можна, правда ж? І я писатиму тобі! Ось побачиш, як тільки туди приїду, зразу ж напишу…
– Ти ще не забув, як півтора року тому… на святі стрільців… – почала вона.
Він радісно підхопив:
– Ще б пак! Боже, півтора року тому! Я подумав, що ти італійка… Купив у тебе гвоздику і заткнув ЇЇ в петельку… Вона й досі в мене… Я візьму її з собою в Амстердам… А яка тоді на лузі була курява й спека!
– Так, і ти приніс мені склянку лимонаду з сусідньої ятки… Я пам'ятаю як сьогодні. Всюди тхнуло печивом і людьми…
– Та все одно було гарно! Хіба ми не вичитали одне в одного з очей, що в нас буде далі?
І ти хотів покатати мене на каруселі… Але я не могла кинути все й піти. Господиня сварилася б…
– Ні, не могла, Анно, я дуже добре розумію тебе.
Вона тихо сказала:
– Та більше я тобі ні в чому не відмовляла.
Він знову поцілував її в уста і в очі.
– Прощай, моя люба, крихітко моя! Так, треба вже починати прощатися!
– Ох, але завтра ж ти ще прийдеш?
– Неодмінно прийду, в цей самий час. І ще й післязавтра раненько, як зумію вирватись… А тепер я тобі ще одне хочу сказати, Анно… Я їду далеко, бо що там не кажи, а все-таки Амстердам не близько… А ти лишаєшся тут… Не занапасти себе, Анно, чуєш? Бо досі ти добре поводилась, це я тобі кажу!
Вона плакала, затуливши обличчя фартухом.
– А ти?.. А ти?..
– Бог його знає, Анно, як складеться життя! Не завжди я буду молодий… Ти розумна дівчина, ти ніколи не заводила мови про одруження і таке інше…
– Боронь боже!.. Щоб я таке вимагала від тебе…
– Людина не вільна в своїх вчинках… Якщо я буду живий, до мене колись перейде батькова фірма, мені доведеться вигідно одружитися… Так, я нічого не приховую від тебе в ЦІ останні хвилини… І ти також вийдеш заміж… Таке життя… Я від усього серця бажаю тобі щастя, люба Анно, голубонько моя ласкава! Тільки не занапасти себе, чуєш?.. Бо досі ти добре поводилась, це я тобі кажу!
Тут, у крамничці, було тепло, її сповивав вологий запах землі і квіток. А надворі зимове сонце хилилось уже до обрію. Небо за річкою взялося вечірньою загравою, ніжною і чистою, ніби намальованою на порцеляні. Уткнувшись підборіддями в підняті коміри, люди квапливо проходили повз вітрину і не бачили молодої пари, що прощалася в кутку крамнички.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Розділ перший
"30 квітня 1846 року.
Люба мамо!
Щиро дякую за листа і за повідомлення про заручини Армгард фон Шіллінг з паном фон Майбомом з Пепенраде. Сама Армгард також прислала мені повідомлення (дуже аристократичне на вигляд, із золотими берегами) разом з листом, де вона захоплено пише про свого нареченого. З її слів виходить, що він гарний, як намальований, і шляхетної вдачі. Яка вона, мабуть, щаслива! Всі виходять заміж; із Мюнхена я також отримала карточку від Єви Еверс. Їй припав директор броварні.
А тепер я хочу запитати вас, люба мамо: чому й досі тут нічого не чути про візит консула Будденброка? Може, ви чекаєте на офіційне запрошення від Грюнліха? Коли так, то дарма, бо він, здається мені, зовсім про це не думає, а як я йому нагадую, каже: "Добре, добре, серденько, але твій батько має інші справи". Чи, може, ви боїтеся, що будете мені заважати? Та ні ж, аніскілечки! Або думаєте, що я, побачивши вас, затужу за домівкою? Господи боже, я ж доросла, розважна жінка і добре знаю життя.
Я щойно ходила на чашку кави до мадам Кезелау, нашої сусідки; вони приємні люди, та й наші сусіди ліворуч, Гусмани (правда, їхній будинок стоїть далеченько від нашого), також дуже товариські. Ми маємо двох добрих друзів, обидва мешкають також тут, за містом: доктора Класена (про нього я ще напишу далі) і банкіра Кессельмайєра, Грюнліхового близького приятеля. Ви собі не уявляєте, що це за кумедний дідок! Він має сиві підстрижені баки, а на голові – ріденький чорно-білий чубчик, що більше скидається на пух і колихається від кожного подмуху вітерця. Він дуже балакучий, та ще й смішно крутить головою, ніби птах, тож я завжди прозиваю його "сорокою", але Грюнліх забороняє, каже, що сорока – злодійка, а пан Кессельмайєр чесна людина. Ходячи, він горбиться і загрібає руками, мов веслами; пух йому сягає трохи нижче маківки, а далі вже видно голу потилицю, червону й поморщену. В ньому є щось неймовірно веселе. Буває, поплеще мене по щоці й скаже: "Гарна ви жіночка, ну й пощастило Грюнліхові, що він вас спопав!" Потім виловить своє пенсне (він їх завжди носить із собою аж троє на довгих шнурочках, що весь час переплутуються на його білому жилеті), начепить на носа, спершу його зморщивши, розтулить рота і вдоволено дивиться на мене. Я тоді регочу йому просто в обличчя. А він нітрохи не ображається.
Сам Грюнліх ніколи не має вільного часу, вранці їде до міста нашою жовтою бричкою і часто повертається аж пізно ввечері. Інколи він сидить біля мене й читає газету.
Коли ми їдемо в гості, наприклад, до Кессельмайєра, чи до консула Гаутстікера на Альстердам, чи до сенатора Бока на Ратгаузштрасе, то доводиться наймати карету. Я вже не раз просила Грюнліха купити закритий екіпаж, бо коли живеш за містом, то він просто необхідний. Грюнліх майже пообіцяв мені, але він, хоч як дивно, взагалі не любить бувати зі мною в товаристві і кривиться, коли я сама буваю на людях. Чи не з ревнощів?
Наша вілла, яку я вам уже докладно описувала, люба мамо, справді дуже гарна, а нові меблі ще дужче її прикрасили, Салонові на першому поверсі навіть ви не мали б чого закинути: він весь у брунатному шовку. Їдальня поряд оббита дуже приємними панелями, а стільці коштували кожен цо двадцять п'ять марок. Я оце сиджу в кабінеті, що править нам за вітальню. Крім того, в нас іще є кімната для курців, де стоїть також ломберний стіл. У залі по той бік коридора (вона займає другу половину першого поверху) ми повісили жовті завіси – вони мають дуже аристократичний вигляд. Нагорі містяться спальні, ванна кімната, гардеробна і кімната для слуг. До жовтої; брички ми найняли хлопчика-грума. З обох служниць я загалом вдоволена. Не знаю, чи вони зовсім чесні, але, хвалити бога, мені не доводиться рахувати кожен гріш. Одне слово, тут усе влаштовано так, як і личить нашій родині.
А тепер, люба мамо, я розповім про головне, що я лишила насамкінець. Від якогось часу я почувала себе трохи дивно, розумієте, була не зовсім здорова, але й не те, щоб хвора.