Увечері ми прибули до Ун-і-ки Іс-і-сак-та (Молочної річки, тепер Тетон). Чорноногі прозвали її так через два загострених як жіночі груди пагорби, що стоять на південному березі за двадцять миль на схід від Скелястих Гір. Ми виїхали до річки навпроти цих пагорбів. Сонце сідало. Лосі та олені вже покинули тінисті зарості, де вони пролежали весь спекотний день. У долині було видно кілька бізонів, але на рівнині, південніше від річки паслося досить велике стадо.
Як тільки коні були розсідані, Безстрашний заявив, що якщо ми з Пітамаканом хочемо, то можемо й надалі їсти сушене м'ясо, але він збирається роздобути цього вечора їжу посмачніше. Він залишив нас, і незабаром пролунав гучний грім пострілу його рушниці. Тут ми побачили, як кілька бізонів кинулися з річкової долини на рівнину, де, звичайно, злякали стадо, що йшло на водопій, і змусили його до втечі. Пітамакан поскаржився вголос:
– Треба було його спинити! Я ж хотів сказати йому, що на сьогодні нам буде достатньо сушеного м'яса. Ну, чому я не зробив цього?! А тепер він вчинив такий переполох! Який би ворог не опинився в околицях, він легко нас знайде!
Ми зібрали тополиного сушняку і розпалили багаття. Безстрашний повернувся з ребрами добутого ним білохвостого оленя, покритими товстим шаром жиру. Він так пишався своїм вдалим полюванням на таку жирну тварину, що Пітамакан не став нічого говорити про можливі наслідки. Ми засмажили ребра на багатті, досхочу поїли, напилися самі, напоїли коней і від'їхали для ночівлі на деяку відстань на рівнину. Коли ми покидали долину річки, вже стемніло. Після того, як коні були розсідані і прив'язані до кілочків, Пітамакан оголосив, що ми повинні вартувати всю ніч. Безстрашний почав заперечувати, адже ми від'їхали від багаття в темряві і тепер можемо спати всю ніч у повній безпеці, казав він. Але Пітамакан був непохитний, а я став на його бік. У результаті було вирішено, що Безстрашний заступає на перше чергування, а я зміню його незабаром після опівночі. Ми з Пітамаканом розстелили свої капоти, лягли на них, накрилися ковдрами і майже відразу заснули. Коли ми погодили порядок чергування, я внутрішньо налаштувався на те, що буду піднятий близько півночі, тому саме у потрібний час я й прокинувся. Поглянувши на Сімох, я здивувався, що Безстрашний зволікає з моїм підйомом. Я сів і в тьмяному світлі зірок побачив, як він розпластався на землі на животі, а голову поклав на схрещені руки. З його глибокого дихання я зрозумів, що він солодко спить. І саме в цей час кінь, прив'язаний до нас найближче, – мій кінь – пронизливо заржав. Я добре знав значення такого іржання – жеребець подає знак своїм кобилам, які або пішли від нього, або йдуть! Так само сприйняли це Безстрашний і Пітамакан, що тут же прокинувся і схопився на ноги, негайно опинившись поруч зі мною з рушницею в руках.
– Десь поряд вороги! – вигукнув він.
Мій кінь знову заіржав, кружляючи на своїй натягнутій мотузці. Цього разу він добився іржання у відповідь однієї з кобил. Звук долинув з півночі, і тут же ми почули характерний тупіт двох коней – так коні пускаються вскач, коли їх шалено шмагають вершники. Звук долинав до нас все слабше і слабше і нарешті зовсім стих. Безстрашний застогнав. Він бив себе в груди:
– Це моя провина! Я заснув! Як я міг заснути? – приговорював він.
– Я міг би те саме сказати тобі, але яка тепер у цьому користь? У нас більше немає верхових коней і доведеться йти пішки, – відповів йому Пітамакан і продовжував: – ворогів було двоє, хоча, цілком можливо й один. Швидше за все ассінібойн. З ними ніхто не може зрівнятися в умінні тихо підібратися і вкрасти коней прямо з-під носа господаря.
– Якби я не погребував сушеним м'ясом! Це нещастя на нас накликав мій постріл!
– Звичайно, – погодився Пітамакан.
– Ну добре. Будьмо раді й тому, що це сталося з нами тут, а не далеко позаду. І не переконуйте себе, що ворогів тільки один чи двоє, – сказав я.
– Так. І треба стежити, щоб нашого останнього коня теж не забрали. Він нам ще дуже стане в нагоді! – вигукнув Пітамакан.
Ми перемістилися ближче до коня, що залишився, і решту ночі дружно не спали, але так нічого не почули і не побачили. На світанку ми уважно оглянули місце, де паслися наші коні. Кінці мотузок, якими вони були міцно прив'язані, залишилися біля кілочків у полині – викрадач не став поратися з вузлами і просто перерізав мотузки. Якби мій жеребець не заіржав, він, безперечно, захопив би і його. Ми осідлали єдиного коня, нав'ючили на нього все своє спорядження і повернулися до річки. Там ми викупалися, підсмажили і поїли добутої Безстрашним оленини і вирушили вниз за течією річки. На нас очікував триденний піший похід: сімдесят п'ять миль по долині і ще три милі через пагорби до Форт-Бентона.
Як тільки ми покинули місце, де палили ранкове багаття для приготування їжі, Пітамакан заявив, що відчуває над нами велику небезпеку і по-доброму нам слід би вдень ховатися в затишних місцях і продовжувати шлях тільки з настанням темряви.
– Добре. Давай так і зробимо. Я вірю твоїм передчуттям, – відповів я.
– Ай! Кому яка справа до пташиної голови! Небезпечно чи не небезпечно, але ми маємо йти. Я хочу додому! – вигукнув він.
Уздовж Тетону, як і решти річок у цій частині країни, проходила добре вторована стежка, іноді використовувана племенами чорноногих і стадами диких тварин. Коли долина була прямою, стежка йшла нею, а якщо русло давало закрут, вона незмінно виходила на рівнину і перетинала її по найкоротшому шляху. Ми, звичайно, прямували стежкою – так було зручніше крокувати і економився час. Надвечір ми були впевнені, що покрили вірну третину відстані, що відокремлювала нас від форту. На вечерю нам ще вистачило оленини, добутої Безстрашним. Вже в сутінках ми загасили багаття, спустилися приблизно на милю долиною і на ніч залізли в густі зарості. Я вартував першим, Пітамакан – другим, а Безстрашний – останнім. Перед світанком він розбудив нас і сказав:
– Щось трапилося з нашим конем. Він веде себе неспокійно, хропе і б'є копитами. А тепер зовсім кинувся на землю і катається, наче від сильного болю.
Ми підійшли до нього, але в сутінковому світлі дізнатися, що з ним сталося, було неможливо. Він невдовзі затих і став нерухомо, з опущеною головою. На світанку ми знову встали і підійшли до нього. Тепер стало зрозуміло, що його вжалила в ніс гримуча змія. На голові у нього була така пухлина, що майже не було видно очей. Нам залишалося тільки одне, і Пітамакан зробив це, поклавши край його агонії пострілом у голову. Тепер ми були змушені кинути своє постільне приладдя, мотузки та більшу частину вмісту похідних сумок. Найнеобхідніше ми запакували заново, а сідла сховали в заростях. Для купання та сніданку ми вибрали відкритий берег річки, де противнику було б неможливо захопити нас зненацька.
За годину ми знову рушили в дорогу. Наші в'юки були дуже важкі. Сонце, щойно піднявшись над обрієм, почало немилосердно палити. Піт лив з нас градом, але ми вперто продовжували йти, не піддаючись спокусі зупинитися і відпочити в якихось тінистих зарослях. Опівдні я застрелив однорічного бізона, але ми затрималися лише на час, необхідний, щоб підсмажити та поїсти жирного м'яса з його ребер. Решту часу ми вперто йшли під важкою ношею. До приходу ночі ми були цілком задоволені від усвідомлення того, що подолали другу третину нашого шляху і завтра наш нелегкий піший перехід має закінчитися. На заході сонця Пітамакан застрелив молодого самця білохвостого оленя. Ми з'їли по неабиякій порції прекрасного м'яса. Потім, як завжди, перебралися ночівлю в інший лісок. Було дуже тепло, тому ми не страждали від відсутності своїх ліжок. Вклавшись спати, ми ще довго розмовляли про різні речі, які повинні зробити, коли наша довга стежка закінчиться. Пітамакан жадав якнайшвидшого збору всіх племен і походу на південь проти кроу. Безстрашний говорив, який щасливий він буде працювати на нашу Компанію і висловлював надію, що сіксіка та північні кайна вже прибули до форту з річки Беллі. Йому не терпілося зустрітися зі своєю дружиною: вона, мовляв, була такою чудовою жінкою, навіть занадто для нього гарною! Я ж більше мовчав, а думки мої були зайняті головним чином Отакі: я думав про неї щовечора за весь час нашої довгої стежки. Білий Вовк дозволив нам поставити свій вігвам після мого повернення з Півночі. Це було також бажанням моєї "майже-матері". Але як подивиться на це дядько? Я дуже побоювався, що він сприйме це як несерйозну дурість, адже в його очах ми були ще дітьми і надто юними, щоб ставити власний вігвам! Один за одним я обдумував докази, якими сподівався переконати його в тому, що ми вже здатні йти власним шляхом.
На світанку ми нав'ючили на себе свій вантаж і, як і напередодні, відійшовши подалі на відкрите місце, викупалися. Потім, коли ми сиділи навколо невеликого вогнища і смажили м'ясо, Безстрашний балакав не замовкаючи про те, який він радий, що звільнився від Мерзенного Язика, і запевняв, що буде щасливий працювати на нашу Компанію, адже цей день мав стати останнім на нашій довгій стежці, і надвечір ми твердо мали намір прибути до великого форту довгих ножів. І раптом:
– Ми ще не там! – перебив розмову Пітамакан. – Краще моліться, щоб потрапити туди живими!
– Схоже, цього чудового ранку в тебе важко на серці, – зауважив я йому.
– Так. Я передчуваю, що з нами щось має статися! Давайте будемо насторожі, – відповів він.
– Ти отримав застереження у віщому сні? – спитав Безстрашний.
– Ні! Я не бачив сна. Якби він був, я б знав, у чому річ і ми могли б легше уникнути небезпеки, – почули ми у відповідь.
Хоча остання заява Пітамакана нас частково заспокоїла, проте під час сніданку всі ми особливо уважно стежили за тим, що робиться на околицях. Декілька оленів-самців повільно прямували вгору по долині, відшукуючи відповідне місце для денного відпочинку. Група бізонів, розтягнувшись ланцюжком, рухалася на водопій. Все навкруги було мирним. Ми звалили на себе в'юки і знову вирушили в дорогу.
Спочатку на рівнині і в долині річки ми бачили великі стада бізонів, але незабаром їхня кількість стала швидко зменшуватися. До полудня, коли ми зупинилися відпочити, у полі нашого зору вже були окремі тварини на великій відстані один від одного.