Всі квартиранти вже поверталися на цю пору додому. Отож я покинув кухню й сів у сінях. Вузькувата портьєра не зовсім запинала зашклені двері нашого помешкання, пропускаючи темну вертикальну смугу, утворену півсутінню сходів. Якби ця смуга стала раптом ясно-золотою, це означало б, що Альбертина увійшла в під'їзд і буде тут за дві хвилини; більше ніхто не міг прийти о цій порі. Ось так я й сидів, не в змозі відвести очей від смуги, що темніла хоч плач; я похилився всім корпусом, аби краще було видно; та марно я натужував зір, темна сторчова стяга, попри моє палке бажання, не давала мені того заласся, якого я зазнав би, якби ця стяга якимись оце раптовими і ворожбитськими чарами обернулась у променисту золоту штабу. Скільки хвилювання! А через кого? Через ту саму Альбертину, про яку я на рауті у Ґермантів ледве згадував. Побоювання позбутися простих тілесних розкошів, що підсичували в мені нетерпець, з яким я колись виглядав інших дівчат, надто Жільберту, боліло мені нестерпним щемом.
Як непишний вернувся я до себе. Франсуаза удалася за мною. Вважаючи (скоро я вже прийшов з вечора), що рожа в бутоньєрці зайва, вона прийшла її відчепити. Франсуазин жест, нагадуючи мені про тс, що Альбертина, мабуть, не прийде, і змушуючи мене визнати, що я хотів причепуритися для неї, викликав у мені роздратування, ще гостріше через те, що, пручаючись, я пом'яв рожу, і через те, що Франсуаза сказала: "Краще було б дати мені відіп'ясти, а так квітка тепер знівечена". Зрештою нейневинніше її слово дратувало мене. Коли ми чекаємо, ми потерпаємо через те, що кохана істота дляється, і нас гнітить, якщо ще хтось стоїть над душею.
Коли Франсуаза вийшла з покою, я подумав про те, яка досада, що нині задля Альбертини я почав прихайлучуватись, а раніше, в ті вечори, коли я кликав її на нові любощі й милощі, я не раз показувався неголеним, з кількаденним заростом! Я відчував, що вона не дбає про мене, покинула мене напризволяще. Аби приоздобити мій покій на той випадок, якби Альбертина все-таки прийшла, я вперше за кілька років поклав на стіл, коло ліжка, одну з найкращих своїх речей — обсаджену туркусами течку, яку Альбертина подарувала мені на те, щоб я ховав туди Берготтову книжечку, і яку я беріг при собі: навіть лягаючи спати, клав поруч із агатовою кулею. Свідомість, що Альбертини все нема й нема і що вона цю хвилину в якомусь "десь-інде" — для неї, мабуть, приємнішому, а мені невідомому — викликала в мені болісне почуття, і ця свідомість, попри те що я казав годину тому Сваннові про свою нездатність ревнувати, могла б, якби я бачився з моєю приятелькою частіше, обернутися в гарячкову потребу знати, де і з ким вона проводить час. Я не посмів послати до Альбертини, було запізно; але у сподіванні, що вона, може, вечеряючи з подругами в кав'ярні, надумає мені зателефонувати, я перемкнув телефон зі швейцарської до себе, тоді як зазвичай нічної доби зв'язок зі станцією підтримував лише швейцар. Поставити апарат у коридорчикові, куди виходила Франсуазина кімната, нібито було б простіше й зручніше, але марно. Поступ цивілізації кожному дає змогу виявити в ньому якісь несподівані переваги або нові хиби, які роблять його ще дорожчим або, навпаки, ще нестерпнішим для приятелів. Отож-бо Едісонів винахід дозволив Франсуазі набути нову ваду, і ця вада зводилася до того, що вона відмовлялася користуватися телефоном, хоч би як це було корисно, хоч би як це було вкрай потрібно. Вона просто тікала, коли її хотіли навчити обходитися з телефоном, як інші тікають від щеплення. Отож телефон поставили у моєму покої, а щоб він не заважав моїм рідним, дзвінок замінили деренчанням вертушки. З обави, що я не почую цього деренчання, я не рушав з місця. Я так зачаївся, що вперше за кілька місяців помітив цокання дзиґарів. Франсуаза прийшла, аби щось прибрати. Вона озвалася до мене, але мені сприкрилися її безугавні дурні теревені, під її одноманітну цокотнечу мої почуття мінялися щохвилини, переходячи від обави до ляку, від ляку до цілковитої розпуки. Я несамохіть буркав їй щось схвальне і водночас відчував, що обличчя в мене таке зболіле, що, зрештою, я почав скаржитися на ревматизм, аби лиш пояснити цей розбрат між моєю удаваною байдужістю і болісним виразом. Заразом я боявся, як би Франсуаза, хоча говорила вона півголосом (не через Альбертину, бо вважала, що та вже не прийде так пізно), не заглушила своєю мовою рятівного поклику, який уже не повториться. Нарешті Франсуаза пішла спати; я її лагідно виштовхав, але так, щоб обійшлося без гармидеру і я не пропустив телефонного деренчання. І знову нашорошив вуха, знову затужив; коли ми чекаємо, подвійна дорога від вуха, що ловить звуки, до мозку, який просіює їх і визначає, а від мозку до серця, якому мозок повідомляє вислід, така коротка, що ми навіть не відчуваємо, скільки часу вона триває, і нам здається, ніби ми слухаємо серцем.
Мене змагала ненастанна хіть, усе ще непогамовна й усе ще нездійсненна, хіть почути закличний гук; коли ж я зробив по спіралі болісний злет на верх моєї самотньої туги, з надр велелюдного нічного Парижа, що раптом підступив до мене, до моїх книжкових поличок, почувся металевий, божественний, ніби розмаяний шарф у "Трістані" або гра пастушої флояри, звук телефонної вертушки. Я кинувся до апарата, це телефонувала Альбертина. "Нічого, що я так пізно?" — "Ба ні, — сказав я, гамуючи радість, а радість була викликана тим, що згадка про пізню добу, мабуть, означала, що Альбертина прийде зараз, прийде так пізно, і перепрошує мене за це, а не відмову прийти. — Ви прийдете?" — спитав я байдужим тоном. "Либонь... ні, якщо ви якось обійдетеся без мене".
Одна часточка моєї душі, до якої горнулася друга, жила в Альбертині. Вона мала прийти до мене будь-що, але я їй цього зразу не сказав; оскільки нині нас зв'язував телефон, я подумав, що, зрештою, зумію в останню секунду змусити прийти її до мене або домогтися дозволу побігти до неї самому. "Так, я майже поряд зі своєю домівкою, — сказала вона, — а до вас мені неблизький світ. Я спершу не дуже уважно прочитала вашу цидулку. А оце перечитала і злякалася, що ви досі чекаєте на мене". Я відчував, що вона бреше, і тепер зі злости мені хотілося змусити її прийти не так для того, щоб збулася моя мрія про зустріч, як для того, щоб завдати їй клопоту. Але мені кортіло спершу зректися того, чого я спробую домогтися за хвилю. Але де ж це вона? До її голосу домішувалися інші звуки: клаксон мотоцикліста, спів жінки, відлегла гра духової оркестри — все це лунало так само виразно, як любий голосок, наче показуючи мені, що це саме Альбертина, вкупі з усім, що її оточує, тут зі мною,
— так грудку землі ми забираємо з травою. Ті самі відголоси, що долітали до мене, лунали і в її вухах і відвертали її увагу: прикмети життя, не дотичні до неї, зайві самі з себе, але важливі для того, щоб засвідчити достотність дива, скупі й чарівні штришки, що малюють якусь паризьку вулицю, і заразом різкі, жорстокі, які вдають невідомий мені званий вечір, і через які Альбертина після "Федри" не прийшла до мене. "Те, що я вам зараз скажу, не зрозумійте як прохання приїхати; такої пізньої доби ваша поява мені не на руку, мене долає соннота, — сказав я. — І потім, тут якась страшенна плутанина. Запевняю вас, що в моєму посланні якихось недомовок не було. Ви мені відповіли: гаразд. Отже, якщо ви не зрозуміли мого послання, то що ви цим хотіли сказати?" — "Я справді сказала: гаразд, але не можу згадати, що саме гаразд. Але ви гніваєтеся, і мені це прикро. Я шкодую, що пішла на "Федру". Якби я знала, що з цього виникне така історія..." — додала вона, так завжди виправдуються винні, вдаючи, ніби думають, що їм закидають щось інше. "Федра" тут ні до чого — адже то я сам умовив вас піти на цю виставу". — "А проте, ви маєте до мене жаль; прикро, що зараз пізно, але завтра чи позавтрьому я приїду і перепрошу". — "О ні, Апьбертино, не треба, через вас я змарнував вечір, дайте мені спокій бодай на найближчі дні. Вільний я буду не раніше як за два чи три тижні. Послухайте: якщо вам прикро залишати мене під таким враженням, що ми з вами розлучаємося розсварені, — і, власне, ви, мабуть, маєте слушність, — в такому разі я вже волію, скоро ніч пропала, скоро я чекав до цієї пори, а ви все ще на місці, аби ви приїхали до мене зараз; я вип'ю кави для жвавої охоти". — "А чи не можна відкласти до завтра? Адже нелегко..." Влобивши в її вибачливому тоні небажання їхати до мене, я відчув, що до хоті знов побачити оксамитове личко, яке вже в Бальбеку наглило кожен мій день до тієї миті, коли на узбережжі вересневого фіял-кового моря при мені опиниться ця рожева квітка, зараз рвався присусідитися геть-то інший відтінок. Іще в Комбре я спізнав цю болісну потребу в тім, щоб хтось був зі мною, коли я ладен би був померти, якби мати переказала через Франсуазу, що не може прийти до мого покою. Той порив давнього почуття поєднатися й злитися з іншим, свіжішим, сласно привабленим єдино розмальованою поверхнею, рожевою карнацією пляжної квітки, — той порив часто приводив (у хемічному сенсі) тільки до створення нового тіла, здатного існувати лише кілька митей. Того вечора принаймні, і ще довго потім, обидва складники зоставалися відрубними. Та коли я почув останні слова, сказані Альбертиною в слухавку, до мене почало доходити, що Альбертинине життя (звісно, не фізично) лежить на такій відлеглості від мене, що вимагалося щоразу тривалої розвідки, щоб дістати її в свою обладу, ба більше: що це її життя влаштоване на зразок польових фортифікацій, і то не просто польових, а — для більшої певності
— на зразок тих, що їх згодом охрестили камуфляжем. Зрештою Альбертина, хоч і стояла на вищому суспільному щаблі, але, власне, належала до ось якого ґатунку істот: уявіть собі швейцарку — вона обіцяє вашому посильному передати вашого листа одній особі, як тільки та повернеться додому, а потім якось випливає, що особа, яку ви спіткали на вулиці і якій необачно написали листа, і є та сама швейцарка. Отже, вона й справді живе — та лише у швейцарській — у будинку, на який сама показала (насправді це маленький дім розпусти, де швейцарка за бандуршу), яка назвала вам як свою адресу інший дім, де її знають спільники, які не зрадять її таємниці, і звідки їй переправлять ваші листи, але де вона не живе, залишаючи там, щонайбільше, деякі пожитки.