Себто перед нами були сліди такої варварської розправи, такої нелюдської жорстокості, що нам здавалося неможливим, аби це вчинили наші матроси, бо якщо це вони, то їх треба люто покарати. На цьому не край: пожежа розросталася, і в місці нового займання лунали нові крики, – в нас розгубилися очі. Ми пройшли трохи далі і, нам на подив, на нас, лементуючи, вибігли – ніби на крилах мчали – три голі жінки, а слідом за ними – 16-17 переляканих тубільців, що їх гнали троє англійців-людожерів, а оскільки догнати втікачів убивці не могли, то взялися стріляти в юрбу, і один вбитий впав просто перед нами. Коли решта запримітила нас, то подумала, що й ми такі ж їхні вороги, – дикуни залементували, особливо жінки, й двоє з них впали на землю з переляку, як мертві.
Душа мені заціпеніла, і кров застигла в жилах; якби у цю мить англійці-переслідники наблизились до нас, я наказав би матросам пристрелити усіх трьох; тим часом ми якось розтлумачили втікачам, що не бажаємо їм зла, і вони негайно підбігли до нас, повклякали, зняли руки догори й почали жалібно благати рятунку, що ми їм і пообіцяли, після чого вони збились докупи поза нами, сподіваючись на захист. Я згуртував своїх людей і наказав нікого не ображати, але, якщо можливо, знайти наших і дізнатися, що це за бісова мана, передати їм наказ негайно зупинитись, бо інакше вранці проти них виступить стотисячне військо тубільців, а сам я пішов до втікачів, узявши з собою тільки двох людей, і побачив жалюгідне видовище. Дехто страшенно попік ноги на згарищі, інші – руки; одна жінка впала у вогонь і страшенно опалилася, видісталася звідти; у двох-трьох чоловіків були рани на спині і на стегнах, завдані переслідниками, у одного – рана упростріль, і він помер при мені.
Я дуже хотів дізнатися, у чому річ, але не міг зрозуміти ні слова з того, що вони говорили, але за їхніми жестами здогадався, що деякі з них і самі не тямили, що коїться. Ця ситуація настільки мене сколотила, що далі я не міг там лишатись і повернувся до своїх, вирішивши попри пожежу зайти в містечко та будь-яким коштом покласти край мордуванню, проте щойно я наказав матросам іти за мною, з'явилося четверо матросів з боцманом на чолі, – закривавлені й вкриті курявою вони, керуючись між мерцями, лаштувалися на тотальне винищення усього живого. Мої матроси почали щосили гукати їх, аж, нарешті, один з наших догукався: вони пізнали нас і підійшли.
Завваживши нас, боцман радо й звитяжно закричав, бо подумав, що ми прийшли на допомогу. "Капітане, – звернувся він, – шляхетний капітане, який я радий, що ви прийшли. Ми й наполовину ще не впоралися. Мерзотні пекельні собаки! Я переб'ю їх стільки, скільки було волосся на голові у бідного Тома: ми присяглися не щадити нікого, ми зітремо з лиця землі все їхнє плем'я…" Він не вгавав і недавав нам мовити ні слова. Насилу, криком, я змусив його замовкнути: "Огидний пес, що ти накоїв? Під страхом кари я забороняю будь-кого чіпати. Як хочеш жити, забий каглу і стій струнко". "Але ж, сер, – заперечив він, – ви не розумієте, що вони тут наробили! Ходіть – самі подивіться!" І він показав мені повішальника з перерізаним горлом.
Визнаю, що це видовище мене вразило, і за інших обставин воно спонукало б мене до дії, але їхня помста однаково була понад міру, і мені згадалися слова Якова, сказані ним синам Симону й Левію: "Проклятий гнів їхній, бо сильний, та їхня лютість, тяжка бо вона!". Наразі в мене був новий клопіт, бо коли люди, що були зі мною, побачили те, що і я, мені важко було погамувати їх, як і інших. Навіть мій небіж пристав до них і при них же сказав, що боїться тільки, аби дикуни не здолали їх, а саме це поріддя заслуговує на те, щоб його винищили, бо вони ж таки вбили нещасного матроса. Відтак вісім моїх матросів кинулися зараз же за боцманом і його зграєю, щоб довершити криваву справу. Побачивши, що зупиняти їх – марна справа, я, засмучений, пішов у журбі, бо для мене було нестерпним це видовище, особливо стогони і зойки нещасних дикунів, що потрапляли матросам до рук.
Я повернувся до човна з представником фрахтувальника й двома матросами, яких я умовив залишитися зі мною. Розумію, що це було необачно, бо вже розвиднилося, й по всьому краю поширилася тривога, а на тій ділянці, де раніше стояло 12-13 хат, тепер чатувало із сорок тубільців, озброєних луками й списами. Щоправда, я цю місцину обійшов і вийшов на берег, коли днина стояла в розповні; на борт я дістався капітанським півбаркасом, відіславши його назад про всяк випадок. Вже з борту я побачив, що пожежа пригасала й гамір вщухав, а ще за півгодини почув гук залпу й запримітив клуби диму. Це, як з'ясувалося потім, дорогою до берега наші матроси наштовхнулися на озброєних дикунів, що ото чатували на згарищі. Жінок і дітей матроси не чіпали, а вбили 16-17 бійців і допалили рештки руїн.
Коли півбаркас підійшов до берега, саме почали мало по малу повертатися матроси, але не двома загонами, як увійшли, а окремими купками, тож невеликий загін сміливців легко міг би їх перебити. Але вони нажахали всю країну, й дикуни були такі налякані, що сотня їх, мабуть, розбіглася б при вигляді п'ятьох матросів. Та й ніхто взагалі особливого опору не чинив: жахлива пожежа і несподіваний напад наших у темряві справили серед дикунів сум'яття, бо як вони намагались тікати в один бік – наштовхувались на один загін, а як в інший – на другий загін. Тубільців мордували на кожному кроці, наші не дістали жодного поранення, – тільки один матрос розтягнув зв'язки, а друг трохи обпалив руки.
Розділ Х. Його залишили на березі
Я дивився лихим оком на усіх, але передусім на свого небожа, капітана, – і за те, що він порушив обов'язки командира корабля, відповідального за подорож, і за те, що він радше заохочував своїх засліплених матросів до такої кривавої виправи. Натомість небіж із великою повагою тлумачив мені, що, коли побачив тіло жорстоко вбитого бідолахи, втратив над собою панування; може командирові корабля й не пасувало таке робити, але як людина він не міг таке подарувати. Ну, а команда мені не підлягала й добре це тямила, а тому й не звертала уваги на моє невдоволення.
Наступного дня ми підняли вітрила, і більше ми про ці події нічого не чули. Всі подавали різні кількості вбитих, але назагал виходило, що замордували вони 150 чоловіків, жінок, дітей та знищили всі будівлі в містечку. Том залишився на острові назавжди (горло перерізано й голова ледь трималась), – труп лишень зняли з дерева, на якому він висів, підвішений за одну руку.
Що б собі люди там не гадали, але я усе це засуджував і відтоді завжди казав, що Бог за все відплатить у дорозі, бо пролита тієї ночі кров була вигублюванням людей. Авжеж, дикуни вбили Тома Джефрі, але він – призвідник конфлікту й порушник перемир'я, він познущався з безневинної молодиці, яка до них прийшла, та зрадив довіру людей.
Але боцман на борту торочив своє. На його думку, тільки здавалось, ніби порушили перемир'я ми – насправді ж війну почали напередодні вночі самі дикуни, які першими почали стріляти в нас і вбили одного з наших без жодної провокації з нашого боку, і тому ми тепер мали право вдатись до такої жорстокої відплати, і що хоча бідолаха трохи перебрав міру з молодицею, він не заслуговував на смерть, ще й таку страшну, а тому ми мали право за Божим законом вчинити з ними, як з убивцями. Може б це все послужило б нам осторогою щодо виходу на берег до дикунів і варварів, але людство багатіє лише власним досвідом, і досвід цей має здобуватися найдорожчим способом.
Тепер шлях корабля лежав до Перської затоки, а звідти – до Коромандельського берега з зупинкою в Сураті, але назагал фрахтувальник визначив метою Бенгальську затоку. Звідти, якщо ми розминемося з експортним фрахтом, слід було йти до Китаю, а до берега повертатись вже тоді, як рушимо додому.
Перше лихо спіткало нас у Перській затоці, де п'ятеро наших матросів зійшли на берег на арабському боці затоки, і там їх оточили араби й повбивали або забрали в рабство, – решта команди не змогла їх врятувати, бо сама насилу втекла човном. Я знову взявся дорікати матросам і нагадувати про Божу відплату, але боцман розпалився і заперечив, що це вже занадто і що я не знайду підтвердження в Святому Писанні, а він натомість послався на четвертий вірш тринадцятого розділу за Лукою, де Збавитель каже, що ті люди, на яких впала Силоамська башта, не були грішніші за інших галілеян, але мені довелося замовкнути головне тому, що жоден із загиблих матросів не брав участі у різанині на Мадаґаскарі (я це так називав, хоча нашим матросам слово масакра було не до серця).
Але мої вичитування їм мали сумніші наслідки, ніж я очікував. Боцман, який був ватажком у цій різні, якось прийшов до мене і зухвало сказав, що я занадто часто кажу про одне й те саме, що я не маю рації та погано через це ставлюсь до людей і до нього самого, а що я тільки пасажир, не командую кораблем і не відповідаю за рейс, вони не хочуть далі все це терпіти, бо може я готую якийсь підступ стосовно їх чи готуюсь позов після повернення до Англії, – отож, якщо я не припиню, не дам йому спокій й далі тицятимусь у його справи, він залишить корабель, тому що з таким людиною, як я, на його думку, пливти небезпечно.
Я терпляче вислухав його, а тоді відповів, що я справді весь час обурювався різаниною на Мадаґаскарі і не буду з цим критися, і що мав я на увазі не лише його, але й решту учасників. Я визнав, що не командую кораблем, не маю особливих прав, крім права відверто говорити про те, що всіх стосується, а щодо рейсу взагалі – це не його справа, тому що я належу до власників судна. І тому можу говорити навіть більше, ніж я робив досі, і звітувати ні йому, ні комусь іншому не буду, а сам він почав мене дратувати. На це він, власне, промовчав, і я вважав справу вирішеною.
У цей час ми стояли на рейді в Бенгальській затоці, і, бажаючи оглянути місце, я для розваги з'їхав у шлюпі на берег разом з представником фрахтувальника, а надвечір збирався повернутися на корабель, але тут до мене підійшов один з наших матросів і сказав, щоб я не здавав собі клопоту йти на шлюп, бо їм не веліли брати мене на борт.