З іншого боку, я собі заперечував, що це – шлях не до порятунку, а до самознищення, бо якщо не повбивати всіх, хто приплив на острів, і всіх, хто волів би припливти в майбутньому, якщо хоч один прибулець втече й розкаже своїм, що сталося, відразу припливуть тисячі дикунів, аби відплатити за смерть товаришів, і от тоді – на відміну від теперішнього стану – буде мені кінець. Тому втручатись мені не слід, а треба натомість причаїтися й не залишати по собі слідів, щоб вони не здогадались про існування живих істот, тобто людей на острові.
До слушної цієї думки приєднались і реліґійні переконання, які остаточно преконали мене, що криваві плани знищення безневинних (у стосунку до мене) істот – не мій обов'язок. Мене не стосуються їхні взаємні злочини: я цей народ маю віддати на розсуд Бога, котрий є Батьком народів і знає, як карати народ за його звичаями, як відплатити за переступ проти народу і прилюдно судити за публічні злочини, – тобто так, як Йому завгодно. Тепер це здавалось мені очевидним, і я щиро радів, що не приключився до гріха убивства, хоча це й могло статися, тож я вклякнув і покірно подякував Богові за те, що Він втримав мене від кровопролиття, та благав, щоб Він у продумі своєму захистив мене від рук варварів і не довів мене без наказу з Неба карати дикунів оружною рукою, боронячи власне життя.
У такому настрої я прожив цілий рік, і настільки я був далекий від думки про напад на тих нетяг, що й на пагорб не ходив дивитися, чи з'явилися їхні човни на обрії, ч и висідали вони на берег, аби не кортіло заповзятися на них; єдине, що я зробив, це прибрав свій човен з того боку острова – на східний берег, у бухточку попід високою скелею, куди через течії дикуни нізавіщо не наважилися б або й просто не схотіли б запливати своїми човнами. Човен я забрав з усім, хоча й не вельми потрібним мені, опорядженням: щогла, вітрило, щось схоже на кітву, котру ні кішкою, ні дреком я не назвав би, але ж усе це я робив сам; забрав усе, не залишивши ні сліду перебування човна чи людини на острові. Крім того, і я не вельми виставлявся, а виходив з криївки лише на поденне – подоїти кіз та впорати отару, котра на протилежному боці острова була в безпеці; напевне, дикуни, які вряди-годи навідували острів, і в думці не покладали, що можна тут знайти щось путяще і від узбережжя не віддалялися, а припливали вони сюди, я певен, і до моєї пригоди зі слідом, і після. Насправді, я з острахом пригадував свої думки про те, що зі мною було б, якби я, викритий ними, наскочив на них, коли тинявся островом майже голий і з однією рушницею, зарядженою шротом, там щось назираючи, й там набачаючи, – що сталося б, якби замість людського сліду, я побачив, як п'ятнадцять-двадцять дикунів мене переслідують, а вони ж іще й прудкіші за мене!
Такі думки мені висотували душу й пригнічували настільки сильно, що я довго не міг оговкатись і обміркувати, що мав би робити і що я не лише не зміг би чинити їм спротив, але й духу мені на це не вистачило б, вже не кажучи про те, на що я здатен після стількох роздумів і приготувань. Часом думав я, думав і надовго впадав у тугу, але зрештою перевів я той настрій на подяку Провидінню, яке вибавило мене з багатьох невидимих небезпек і втримало мене від неуникного, здавалося б, гріха, тому що сам я виразного уявлення про всі тоті можливості не мав.
Через це, як і колись, я знов поринав у роздуми про ласку Неба у життєвій скруті; як ми, не знаючи про це, виходимо з клопоту чи, як ще кажуть, з притуги, – коли ми у сумнівах і хитанні не знаємо, на яку стати, але щось ніби підштовхує нас на правильний шлях: відчуття, схильності, справи тягнуть нас в один бік, але невідомо як зблискує в голові якась думка та примушує нас прямувати в інший бік, і потім виявляється, що це й був потрібний шлях, бо, попри всі інші спонуки, на першому шляху на нас чекала погибель. На підставі таких міркувань я надалі взяв собі за правило: коли таємні натяки спонукають мене робити те й те, я підкорявся цьому секретному диктату, хоча єдиною причиною такого рішенця було те, що таємні спонуки просто оволодівали моєю думкою. Я міг би навести багато прикладів слушності такої поведінки зі свого життя, особливо з останніх років життя на цьому похмурому острові, не згадуючи вже про ті випадки, які не пройшли б повз мою увагу, якби я їх трактував тоді з нинішніх позицій. Але розумнішати ніколи не пізно, і я щиро раджу всім чоловікам, які потрапили в такі ж тарапати, як і я, а може й не такі страшні, не нехтувати таємними відвертями Провидіння, хоч і який стояв би за тим невидимий розум. Я це не обговорюватиму, бо не можу пояснити, але, безсумнівно, це мова душ, таємний зв'язок між втіленим і невтіленим духом, що неспростовно, а мій досвід подальшого перебування в цій прикрій місцині матиме тому ще чимало прикладів.
Гадаю, читач не здивується, якщо я визнаю, що постійні тривоги й небезпеки, з якими я жив, щоденна шарпанина, поклали край моїм винаходам і планам на подальше поліпшення зручностей і вигод. Мене допіру більше обходила безпека, ніж їжа. Ні цвях забити, ні хмиз порубати, бо гук можуть почути, а тим паче я й не стріляв, але найбільше боявся я розгнічувати вогонь, бо дим удень видко здаля. Через це ті виробництва, які потребували вогню, як от випал горщиків, люльок тощо, я переніс до нової оселі в лісі: через якийсь час, на превелику втіху, я знайшов довжелезну природну печеру, куди не потрапляв жоден дикун, навіть опинившись біля входу, – це лишень для таких шукачів схронів, як я.
Вхід до порожняви був біля підніжжя високої скелі, де, цілком випадково (не можна ж просто так усе приписувати Провидінню), я обрубував великі гілки на деревне вугілля, але перше ніж іти далі, поясню, нащо мені потрібне таке вугілля, – я боявся, щоб біля дому диміло, але не міг же я не пекти хліб, не готувти м'ясо тощо, і тому вирішив вдатися до вуглепаління так, як бачив в Англії – під шаром дерну, а тоді багаття гасив, а деревне вугілля переносив додому, і тепер при його використання диму не було. Але це – до речі. Рубаючи гілки, я зауважив за густим поростом порожняву, і мені захотілося туди зазирнути; насилу пролізши всередину, я побачив, що там достатньо просторо, аби я і ще хтось стояли на повен зріст, але маю визнати, що дременув я звідти швидше, ніж увіходив, побачивши углибині, у безпрозирній темряві пару сяючих очищ диявола чи людини – хтозна, – вони відбивали тьмяне світло, що сочилося від входу. Помалу я отямився, назвав себе неприторенним дурнем та подумав, що той, хто боїться побачити диявола, не гідний того, аби двадцять років самотою прожити на острові, та й цілком можливо, що там нема нікого, страшнішого за мене. Я набрався духу, взяв головешку і – вперед у порожняву з таким ось походнем, але не ступив і трьох кроків, як знов перестрашився, бо почув голосне зітхання, так ніби людині болить, а тоді – переривчастий туркіт, наче хтось белькоче, й знов глибоке зітхання. Вражений, я відсахнувся, і мене холодним потом зросило, а якби на голові був капелюх, то, їй-їй, волосся, що стало дуба, його зсунуло б. Відтак я знову зібрався на відвагу і підбадьорюючи себе думкою, що скрізь є і сила, і присутність Бога, котрий мене захистить, я знову зайшов у печеру, тримаючи головешку над головою, й побачив на землі величезного жахливого старого цапа, що важко дихав і від сатрості пряв уже на тонку. Я штурхнув його, аби він підвівся й вийшов надвір, але йому забракло вже сил підвестись, і я собі подумав, що хай лежать і далі, бо як мене перепудив, то налякає й дикунів, якщо до живого ще цапа хтось із них наважиться підійти.
Я помалу заспокоївся й почав роздивлятись печеру: виявилось – невеличка, футів дванадцять навбач, безформна – ні кругла, ні квадратна, і не руками людськими зроблена, а природою. На протилежному кінці я зауважив ще один прохід, але такий низький, що просунутись можна було тільки рачки, а куди він вів, я не знав і вирішив, не маючи свічки, відкласти свої вивідини до наступного дня, коли прийду зі свічками, трутницею, яку я зробив з замка мушкета та запальною сумішшю в пушці.
Отож, назавтра я взяв шість великих свічок власного виробу (я робив дуже гарні свічки з козиного лою, щоправда лишалися проблеми з ґнотом, який я виготовляв з ганчір'я або розсотаних мотузів чи інколи ще з висушеної шкуринки такого будяка, як жалива) і рачки проліз другим проходом ярдів десять, а це було досить сміливо, бо я не знав, скільки треба повзти та що там далі. Коли я проповз вузину, стеля повищала – футів до двадцяти, і аж тепер я побачив, що величнішого виду на острові нема: тисячами світел стіни відбивали світло двох моїх свічок. Що ж воно таке в цій скелі, я не знав: діаманти чи ще якісь клейноди чи радше золото?
У цій дивовижні печері чи ґроті панувала цілковита темрява, під ногами – суха й рівна поверхня, трохи вкрита ріняком, ніяких смердючих або отруйних істот, стіни не вогкі, на голову не крапає. Єдина незручність – прохід, але для потрібної мені криївки це, може, й добре, тож я зрадів своєму відкриттю і відразу взявся переносити до неї найпотрібніші мені речі: насамперед це запаси пороху, запасна зброя – дві з трьох моїх рушниць на птахів, три з вісьмох мушкетів, залишивши на господарстві п'ять, котрі я прилаштував біля зовнішньої огорожі як гармати й котрі могли будь-якої миті використовуватись проти нападників.
Під час цього перенесення я відкрив бочку з підмоченим порохом, яку вирятував з моря; виявилось, що вода зусибіч просякла лише на три-чотири дюйми, і намоклий порох задубів і зберіг решту, як шкаралупа захищає зерня, – тож мені додалося шістдесят фунтів відмінного пороху. Це було приємне відкриття; відтак я весь порох переніс до ґроти, про всяк випадок залишивши вдома два-три фунти, туди ж я переніс все оливо для куль.
Тепер я почувався як старожитній велет, що наче жив у печері чи порожняві скелі, де на нього ніхто не зазіхав, бо я себе переконав, що й п'ятсот дикунів мене не вистежать, а як вистежать, то не наважаться тут напасти.
Знайдений старий цап назавтра здох на порозі печери, і мені простіше виявилось там же викопати яму, вкинути цапа й закопати, щоб не засмердівся, ніж тягти його надвір.