Чого ми досягли? Вона ще більше плакала. Мама одно доводила, що її позбавляють останньої втіхи — хоч виплакатися і полегшити наболіле на серці! Але хто її слухає?
5
Знаєте, хто задоволений від'їздом наших сватів? Ви ніколи не вгадаєте. Голдочка! Ота дівчинка, що з попсованими очима, батьки якої вже понад рік в Америці, а вона сидить тут, в Антверпені, через хворі очі. Почувши, що наші свати покидають Антверпен, вона хотіла піти в танок. У чім річ? Вона ненавидить Алту, оту, яку колись мені ладили в наречені. Вона ненавидить Алту за її пиху. Голдочка не любить пихатих людей.
— Твою наречену з рудими кісками я ненавиджу: вона гордовита! — так сказала мені одного разу Голдочка, а щоки пашать у неї, як вогонь.
— Звідки взялися у Алти руді кіски, коли вона зовсім чорнява? — здивувався я.
Але Голдочка гнівається, плаче і каже:
— Руді! Руді! Руді!..
Голдочка, коли вона гнівається, краще дати їй спокій, аж поки той гнів пройде. А коли гнів пройде, Голдочка — золото. Зі мною вона поводиться просто, як сестричка. Геть усе мені розповідає: як тяжко працює у заїзді, підмітає кімнати, годує курей, колише дітей (хазяйка заїзду довго не мала дітей; тепер її бог благословив близнятами). Крім того, вона розловідає мені, як щодня ходить до лікаря лікувати очі; як лікар маже їй очі тим самим синім каменем, яким маже всім іншим хворим.
— Ох, якби господь допоміг мені придбати свій синій Камінь, я б, може, з часом і побачила своїх батьків...
Так каже Голдочка з сльозами на хворих очах. Мені крається серце. Я не можу слухати, коли вона говорить про батьків. Не можу дивитися, як вона плаче.
Я кажу їй:
— Знаєш що, Голдочко? Ось я поїду до Америки. Там я почну заробляти і вишлю тобі синій камінь.
— Ти мене не обдурюєш? Заприсягнись усім найсвя-тішим!
Так каже мені Голдочка. Я присягаюсь їй усім най-святішим, що не забуду її. Коли господь мені допоможе і я почну добре заробляти в Америці, то одразу ж вишлю їй синій камінь.
6
Я вже знаю напевне, що ми в суботу рано поїдемо до Лондона. Ми вже готуємося в дорогу. Моя мама з моєю братовою Брухою і з жінкою нашого товариша Пині Тайбл ходять з одного заїзду до іншого і прощаються з юрмами емігрантів. Не так оте прощання, як нагода вилити наболіле на серці перед людьми. Що ж виявляється? Ми просто щасливчики проти інших емігрантів. Є серед них такі небораки, які заздрять нам. їхні злигодні важко описати. Всі вони були дома поважними хазяями. Всі мали багато добра. Всі постійно запрошували до столу бідноту. Всі зичать собі мати те, що люди забрали в них. Всі знаходили вигідні партії для своїх дітей. Тепер вони всі жебраки.
Дивні істоти. Мені вже остогидли їхні розповіді. Раніше, коли вони розповідали про погром, я нашорошував вуха і уважно слухав. Тепер, як почую про погром, утікаю. Я люблю краще веселі пригоди. Але ж чомусь нема нікого, який розповідав би веселе. Був у нас один веселий чоловік, хоч і великий брехун, фельдшер Бобер,— та й він уже в Америці.
— Він уже бреше там на всі заставки, аж гуде! — каже наш товариш Пиня.
— Йому не дозволять там довго брехати. Не бійся. В Америці теж не люблять базік... В Америці брехун гірший від вихреста!..
Так каже мій брат Еля, а Бруха запитує у нього, звідки він знає? Починається балаканина: я і Пиня держимо сторону Елі, Тайбл згодна з Брухою. Що кажуть одні, інші кажуть наперекір.
Ми, чоловіки. Америка — країна самої правди.
Вони, жінки. Америка — країна самих брехунів!.. Ми, чоловіки. Америка побудована на правді, совісті і співчуванні!..
Вони, жінки. Крадіжки, грабунки, шахрайство! Щастя, що встряє в розмову мама.
— Дітоньки,— каже вона,— навіщо вам сперечатися за Америку, коли ми ще в Антверпені?
Вона має рацію. Ми ще в Антверпені, але ненадовго. Ще трошечки — і ми поїдемо до Лондона. Всі роз'їж-джаються звідси, всі емігранти, усі юрми людей!..
Що буде з Антверпеном?
XXI. ПРОЩАВАЙ, АНТВЕРПЕНЕ! 1
Жодне місто мені не було так жаль покидати, як Антверпен. І не так місто, як людей. І не стільки тамтешніх людей, скільки юрми емігрантів. І не так самі юрми, як моїх товаришів і товаришок. Багато хто поїхав раніше. Вашті, Алта, Мотл Великий давно вже в Америці — і добре влаштувались. Лишився тільки повнолітній Мендл (Бруха дала йому прізвисько Лошак) і Голдочка — дівчинка з попсованими очима. А більше нікого. Що робитиме "Езра", ота, що допомагає емігрантам? Кому вона допомагатиме?
Мені шкода Антверпена. Я сумуватиму за Антверпеном. Приємне місто, приємні люди. Всі торгують брильянтами. Усі носяться з коштовним камінням. Усі тут уміють різати, гранити, шліфувати каміння. Кого б ви не зустріли, він або каменеріз, або гранувальник, або шліфувальник. Багато хлопців з нашої юрми залишилися тут, зробилися каменерізами. Якби ми не поривалися так до Америки, мене б теж віддали в науку, зробили б з мене каменеріза.
Моєму братові Елі подобається ця робота. Нашому товаришеві Пині теж. Якби їм було, кажуть вони, трохи менше років, вони б і собі взялися за цю роботу — шліфувати каміння. Бруха сміється з них. Вона каже, що коштовне каміння добре носити, а не шліфувати. Пинина жінка Тайбл такої самої думки. Вона теж не проти того, щоб носити каміння.
Вони щодня ходять до вітрин і не можуть намилуватися брильянтами й діамантами, що валяються тут, як сміття. їм аж голова йде обертом, мигтить в очах, вони втратили спокій. Пиня сміється з них. Він каже, що всі ті камінці мають в його очах жалюгідний вигляд, а ті, хто захоплюється ними, здаються йому божевільними. Гадаєте, що він не скомпонував про них вірша? Ось як цей вірш починається:
Від коштовних камінців
Антверпен аж сяє!
Там є сила багачів,
Злидарів немає.
Діамантів — тьма!
Бери задарма!
Брильянтами чи злотом
Набивай домівки!
Та бракує одного там —
.......це — готівки...
А далі я не пам'ятаю. 2
Запам'ятати всі вірші, що їх компонує Пиня,— неможливо. На це треба мати міністерську голову. Мій брат Еля свариться з ним за оті вірші. Еля каже, що коли дізнаються в "Езрі", що ми компонуємо пісеньки про Антверпен, нас негайно виженуть з міста. А ми сподіваємось, що "Езра" перед нашим від'їздом подасть нам яку-небудь допомогу.
Ми ходимо туди щодня. Ми там уже свої люди. Дівчина, що записує в книгу, фрейлейн Зайчик, знав всіх нас на ймення. Мене вона любить, як рідного, з мамою вона як сестра. Можете собі уявити, навіть Бруха каже про фрейлейн Зайчик, що в неї ангельська душа. Уся галай-стра емігрантів закохалася в неї. І тільки тому, що вона розмовляє з нами єврейською, а не німецькою мовою. Крім неї, всі в Антверпені розмовляють по-німецькому, хоч убий їх! Пиня навіть каже, що країна ця не німцям належить, і євреї могли б розмовляти по-єврейському, нічого б з ними не сталося. Усі євреї тут ненавидять єврейську мову, а полюбляють тільки німецьку. Навіть їхні злидарі говорять теж по-німецькому. Він тобі здохне з голоду, аби по-німецькому. Так каже Бруха і підганяє нас, щоб ми вже їхали до Лондона. їй тут усе набридло в Антверпені разом з їхньою мовою.
Всюди тільки й чуєш: "Брильянти! Діаманти!" Всі носять повні кишені, цілі пакунки брильянтів. А нам хоча б один брильянтик перепав!
— Якби загубив хтось хоч кілька брильянтів, а я б їх знайшла,— каже Бруха, і очі їй палають.
Не знаю, чого це Бруха так закохалася в брильянти і діаманти? Я б віддав вам усі коштовні камінці цілого світу за один ящик з фарбами і з пензликом для малювання. Я намалював нещодавно пароплав повний-повні-сінький емігрантів і подарував цей малюнок Голдочці, дівчинці з попсованими очима. Голдочка показала малюнок фрейлейн Зайчик. Та показала його всім у "Езрі". Побачив це мій брат Еля і знову нагнав мені холоду:
-— Чоловічки! Ти коли-небудь кинеш малювати чоловічків?
Мій брат Еля давно вже так не бив мене. Я це розповів Голдочці, а вона — фрейлейн Зайчик. Фрейлейн Зайчик зауважила моєму братові Елі за те, що він мене бив. Вона показала йому малюнок і довго говорила над ним. Мій брат Еля вислухав її, а коли прийшов додому, лише тоді дав мені тертого хрону. Мій брат Еля каже, що мусить вибити з мене забаганку малювати чоловічків...
З
Сьогодні ми востаннє пішли до "Езри". Що ми там робили — не знаю. Мій брат Еля щось доводив. Пиня розмахував руками. Бруха встрявала в розмову. Мати плакала. Ті, що сидять в "Езрі", щось говорили до нас, звичайно, по-німецькому. Троє їх було, і всі троє хизувалися своєю німецькою мовою... Чорт їх батька зна, що вони там казали. Моя голова заклопотана зовсім іншим. Я вже думками там, на пароплаві, у морі, в Лондоні, в Америці. А тут прибігає Голдочка, ледве дух переводить.
— Ти вже справді їдеш?
— їду.
— Коли?
— Завтра.
— Куди?
— До Лондона.
— А звідти?
— До Америки.
— А я лишаюсь тут з моїми попсованими очима, а мої батьки — хтозна-коли я їх побачу.
Так каже Голдочка і заходиться слізьми. Мені щемить серце. Я хочу її розважити, заспокоїти, але мені бракує слів. Дивлюсь на неї і думаю: "Владико небесний! Чого ти причепився до цієї дівчини? Що вона лихого зробила тобі?"
Я беру її за руку і гладжу її:
— Не плач, Голдочко. Ось побачиш, я приїду до Америки, почну заробляти і найперше — вишлю тобі синій камінь, щоб мазати очі. Потім я вишлю тобі шифскарту, тобто половину шифскарти,— тобі ж іще немає десяти років. Ти приїдеш до Америки, там на тебе чекатимуть у Кестл-Гартл батько і мати. Я теж буду у Кестл-Гартл. Коли ти під'їжджатимеш пароплавом до Америки, придивляйся пильно до Кестл-Гартл, шукай мене очима. Я триматиму оцей олівець в руці — бачиш? Коли побачиш в Америці хлопчика з таким олівцем — то знай, що це я, Мотл Маленький. Потім, коли зійдеш з пароплава, розцілуйся з твоїми батьками, а додому не йди з ними. Ти їм тільки передаси свої речі і підеш краще зі мною оглянути Америку. Я тобі покажу всю Америку, бо я. вже там знатиму все вздовж і впоперек. Потім я тебе приведу додому, до твоїх батьків, повечеряєш з ними, з'їси свіжий бульйон...
Голдочка не хотіла далі слухати. Вона впала мені на шию і почала мене цілувати. А я — її.
4
Оця Бруха, чуєте, має звичку: де її не посіють, там вона вродить. І принесла ж її нечиста сила саме в ту хвилину, коли я прощався з Голдочкою! Вона нічого мені не сказала. Ані півсловечка. Вона тільки протяжно мовила своїм чоловічим голосом, аж луна пішла:
— О-о-он як!
Потім чудно стулила губи, крутнула носом, ще й кашлянула при цьому: "Кахи! Кахи!" — і подалася прямо до мого брата Елі.