Файнгальс повільно ступив кілька кроків у темний куток сіней, де праворуч були сходи в підвал, а ліворуч — вузенькі двері з картонною табличкою: "Кухня". Він постукав у кухонні двері, почув дуже тихе: "Прошу!" — і натиснув на клямку. До нього повернулося четверо облич, і він аж злякався, що двоє з них такі схожі на те безживне, ледь освітлене червонястим відсвітом пожежі, зморене обличчя, яке він на якусь мить побачив дуже далеко звідси, на луці коло угорського села. Дідок біля вікна, з люлькою в роті, був дуже схожий на загиблого Фінка; він був щуплявий, старий, і в очах його світилась утомлена мудрість. Друге обличчя, що злякало його тією подібністю, було личком хлопчика років шести, що бавився долі дерев'яним візочком, а тепер звів на нього очі: дитя було теж щупляве і якесь старе на вигляд, втомлене й мудре, його темні очі глянули на Файнгальса, потім воно байдуже опустило очі й неквапними рухами покотило візок по підлозі.
За столом сиділи дві жінки й чистили картоплю. Одна була стара, але обличчя мала широке, засмагле, дуже здорове і, видно, колись була вродлива. Та, що сиділа поруч неї, здавалася зів'ялою й старою, хоч видно було, що насправді вона молодша, ніж здавалося на вигляд; вона була втомлена й пригнічена, і руки її рухались якось нерішуче. Біляві пасма спадали їй на бліде чоло й на обличчя, а старша була гладенько зачесана.
— Доброго ранку,— привітався Файнгальс.
— Доброго ранку,— відповіли вони.
Файнгальс зачинив за собою двері, нерішуче прокашлявся й відчув, що на тілі в нього виступив піт, дрібний піт, і сорочка прилипла до спини й під пахвами. Молодша з двох жінок за столом подивилась на нього, а він відзначив собі, що в неї такі самі ніжні, білі руки, як у хлопчика, що сидів на підлозі й спокійно обминав своїм візком вибиту плитку. В невеликому приміщенні стояв затхлий дух незліченних сніданків, обідів та вечер. Вся стіна була завішана сковородами та каструлями.
Обидві жінки глянули на дідка, що сидів коло вікна й дивився на подвір'я; той показав рукою на стілець і промовив:
— Сідайте, будь ласка.
Файнгальс сів коло старої жінки й сказав:
— Моє прізвище Файнгальс, я з Вайдесгайма — йду додому.
Обидві жінки звели на нього очі, і старий теж наче ожив.
— Файнгальс,— озвався він,— із Вайдесгайма. Син Якоба Файнгальса?
— Так... Як там у Вайдесгаймі?
Старий знизав плечима, пахкнув димом і сказав:
— Та непогано — дожидають, поки американці займуть містечко, а вони не квапляться. Тут вони вже три тижні, а два кілометри до Вайдесгайма не пройдуть, та й німців там нема, це нічия земля, нікому вона не потрібна, певне, лежить не там, де треба...
— Чути, що німці часом стріляють туди,— мовила молодша жінка,— але не часто.
— Так, чути,— підтвердив старий і уважно подивився на Файнгальса.— А як ви сюди попали?
— З того боку... Я там чекав три тижні, поки прийдуть американці.
— Саме навпроти нас?
— Та ні... далі на південь... коло Грінцгайма.
— Коло Грінцгайма. Он як... І там ви перейшли на цей бік?
— Так... Сю ніч.
— Переодягатись у цивільне? Файнгальс похитав головою.
— Ні, я ще там надів цивільне... вони тепер багатьох солдатів відпускають.
Старий тихо засміявся й глянув на молодшу жінку.
— Чуєш, Трудо? Вони тепер багатьох солдатів відпускають... хоч-не-хоч засмієшся...
Жінки дочистили картоплю; молодша взяла каструлю, підійшла до крана в кутку й висипала картоплю в решето. Відкрила кран і почала втомленими рухами мити її.
Старша торкнула Файнгальса за плече. Він обернувся до неї.
— Багатьох відпускають? — перепитала вона.
— Багатьох — підтвердив Файнгальс.— Деякі частини відпускають гуртом, зобов'язавши їх, щоб зібрались у Рурській області. Але я туди не поїхав.
Жінка біля крана заплакала. Вона плакала нечутно, тільки худі плечі ледь здригалися.
— Або заплачеш,— додав старий біля вікна.— Засмієшся або заплачеш...— І глянув на Файнгальса,— У неї чоловік на фронті загинув — мій син.— Він показав люлькою на жінку, що стояла біля крана, старанно мила картоплю й плакала.— В Угорщині,— пояснив старий,— ще восени.
— Влітку,— озвалася стара жінка, що сиділа поруч Файн-гальса,— його мали відпустити додому, вже кілька разів його мало не відпускали, бо він був хворий, дуже хворий, але все ж таки не відпустили. Він був у армії буфетником.— Жінка похитала головою й зиркнула на молодшу, що біля крана. Та обережно висипала, помиту картоплю в чистий казанок і залила водою. Вона й досі плакала — тихо, майже нечутно; поставила казанок на плиту, потім відійшла в куток і вийняла з кишені на фартуху носовичка.
Файнгальс відчув, що міниться на обличчі. Він не часто згадував Фінка, разів кілька, й то зовсім побіжно, але тепер думав про його кінець так напружено, що бачив його перед собою куди виразніше, ніж тоді, в дійсності: і оту неймовірно важку валізу, в яку раптом влучив снаряд, і як зі свистом летіло вгору віко з валізи, і як у темряві вино бризнуло на дорогу і йому на потилицю, як бряжчало розбите скло, і який невеличкий та худий був той чоловік, що його він повільно обмацував, поки намацав велику криваву рану й відсмикнув руку...
Він подивився на хлопчика, що грався на підлозі. Своїми тонкими білими пальчиками він спокійно тягав візочка круг того місця, де плитки були вибиті; там лежали дрібно напиляні дрова, які він накладав на візочок, скидав їх, і знову накладав, і знову скидав. Дитя було дуже тендітне й рухалось так само втомлено, як його мати, що вже сиділа за столом, притуливши носовичок до обличчя. Файнгальс пригні чено озирнувся довкола й завагався, чи розповідати їм? Та врешті опустив голову, бо вирішив, що розкаже згодом. Розкаже тільки старому. А зараз він не хотів про це говорити, йому здавалося, що цим людям зовсім не цікаво, як саме Файнгальс попав зі свого госпіталю в Угорщину. Стара жінка знов торкнула його за плече й тихо спитала:
— Що з вами? Ви хочете їсти? Вам недобре?
— Ні,— відповів Файнгальс.— Дуже дякую!
Але вона так само співчутливо дивилася на нього, і він повторив:
— Ні, не хочу, слово честі, дякую.
— Може, келих вина? — озвався від вікна старий.— Або чарку горілки?
— Так,— відповів Файнгальс.— Від чарки не відмовлюсь.
— Трудо,— сказав старий,— налий цьому панові чарку горілки.
Молодша жінка встала й вийшла до сусідньої кімнати.
— Ми живемо в тісноті,— пояснила Файнгальсові стара, тільки оця кухня та вітальня, але кажуть, що вони скоро рушать далі — у них тут багато танків; та й полонених нібито вивезуть.
— А у вас в домі є полонені?
— Є,— відповіла стара — Вони отам у залі, самі високі чини, їх тут допитують. Коли скінчать допити, їх переведуть кудись. Серед них навіть генерал є. О, подивіться!
Файнгальс підійшов до вікна, і старий пальцем показав йому поверх вартових, крізь ворота в друге подвір'я, на засновані колючим дротом вікна зали.
— Он, бачте,— сказав старий,— знов одного ведуть на допит.
Файнгальс відразу впізнав генерала: на вигляд він був тепер здоровіший, не такий напружений; на шиї в нього тепер блищав Хрест, він навіть ледь помітно всміхався і спокійно, слухняно йшов попереду двох конвоїрів, що наставили на нього автомати. Генерал був уже не такий жовтий на виду й не здавався втомленим, обличчя в нього було незворушне, чемне й людяне, дуже лагідна усмішка красила його. Він вийшов з підворіття, спокійно перетнув двір і піднявся сходами нагору. За ним невідступно йшли вартові.
— Ото генерал,— пояснив Фінк.— Тут є й полковник та майори, самі старші офіцери, мало не тридцять душ.
Молодша жінка вийшла з вітальні з пляшкою горілки та чарками в руках. Поставила одну чарку на підвіконні перед старим Фінком, а другу — на столі, перед Файнгальсовим стільцем. Файнгальс лишився біля вікна. Звідти йому видно було й вулицю за другим двором, з тильного боку садиби. Там теж стояло двоє вартових з автоматами, а навпроти того місця, де стояли вартові, Файнгальс розпізнав вітрину похоронного бюро й згадав, що це та вулиця, на якій стоїть гімназія. У вітрині й досі стояла труна: полакована в чорне, з посрібленими ріжечками і чорним покривалом, з важкими сріблястими торочками. Може, це та сама труна, що стояла там тринадцять років тому, коли він ходив до гімназії?
— Будьмо! — сказав старий і підняв свою чарку.
Файнгальс швидко підійшов до столу і, подякувавши молодшій жінці, сказав до старого: Будьмо!" — й підніс чарку до губів. Горілка була добра.
— Як ви гадаєте — чи слід мені зараз іти додому ?
— Спробуйте пробратись у такому місці, де не стоять американці. Найкраще біля Керпеля. Ви знаєте Керпель?
— Знаю. А що, там їх нема? — спитав Файнгальс.
— Еге ж, там їх нема. Звідти часто приходять люди — по хліб. Ночами, жінки — всі йдуть через Керпель.
— Удень туди часом уже стріляють,— озвалась молодша жінка.
— Так,— погодився старий,— удень туди вже стріляють.
— Дякую,— сказав Файнгальс,— дуже дякую.— І допив чарку до дна.
Старий підвівся.
— Я поїду на гору,— сказав він.— їдьте й ви зі мною. Звідти ви все побачите, і дім вашого батька теж.
— Гаразд,— погодився Файнгальс.— Я поїду з вами. Він глянув на жінок, що сиділи за столом і поралися
з городиною, вони обережно знімали верхні листки з двох головок капусти, обдивлялись їх, кришили й кидали в решето. Хлопчик підвів голову, враз перестав тягати візок і спитав:
— А мені можна з вами?
— Можна,— сказав Фінк.— Ходімо.— І поклав люльку на підвіконня.— Он ще одного ведуть! — гукнув він.— Дивіться!
Файнгальс кинувся до вікна; подвір'ям ішов полковник, тягнучи ноги, гостре обличчя його мало нездоровий вигляд, а комір, під яким теліпались ордени, був заширокий для його шиї. Він дибав на негнучких ногах, руки в нього безвладно висіли.
— Ганьба,— промурмотів Фінк,— ганьба! — Зняв з кілочка капелюх і надів його.
— До побачення! — сказав Файнгальс.
— До побачення! — відповіли жінки.
— Ми до обіду повернемося,— пообіцяв старий Фінк.
Солдат Берхем не любив війни. Він був офіціантом і барменом у нічній пивничці, і йому вдалося до кінця 1944 року уникати призову до армії. За роки війни він у своїй пивничці збагнув багато чого, що без винятку підтверджувалося майже півтора тисячами воєнних ночей. Він завжди знав, що більшість чоловіків здатні випити куди менше спиртного, ніж гадають вони самі, і що більшість чоловіків протягом усього свого життя люблять переконувати самі себе, ніби вони великі випиваки, та й не тільки себе, а й тих жінок, яких вони водять по нічних ресторанах.