Для Бербель це був смертний присуд. Необхідність урятувати душу грішниці від вічної загибелі, видерти її з пазурів диявола, пожертвувавши тілом, була очевидна. А крім того, людей, що потрапили в сатанинські тенета, все більшало, тож було вкрай необхідно на чиємусь прикладі дати їм науку, і на міському майдані біля двох закопаних поряд стовпів спалили дві відьми, стару й молоду. Гайнц Клепке, що спізнав на собі їхні чари, стояв простоволосий серед натовпу глядачів і мурмотів молитви. Хрипкий, змінений крик його коханої, що задихалася в диму, здавався йому голосом диявола, який сердито бурчав, виходячи з неї. Від тієї хвилини прикрий гандж де й дівся, не встигла його кохана обернутися в купку попелу, як до нього повністю повернулася чоловіча снага, гріховно відібрана, і вже ніколи не відмовляла йому.
Я ніяк не міг забути цієї ганебної історії, такої характерної для семінару Кульгавве, і довго не міг заспокоїтись, коли згадував її. Ми тоді не раз говорили про неї і вдвох з Адріаном, і в гуртку "Вінфрід", та ні в нього, що завжди був стриманий і мовчазний, коли мова заходила про його вчителів та їхні лекції, ні в його товаришів по факультету мені не вдавалося викликати того обурення, яке викликав у мене самого цей анекдот, а особливо Клепке. Ще й досі я подумки лютую на того бовдура й називаю його вбивцем в буквальному значенні цього слова. Навіщо йому, дурневі, було скаржитись? Нащо йому було пхатися до інших жінок, коли він мав одну, яку так кохав, що з усіма іншими ставав холодний і "неспроможний"? І що в цьому випадку означала "неспроможність", коли з однією він спізнавав усю "спроможність" кохання? Це напевне була своєрідна шляхетна перебірливість у статевих стосунках, і якщо неприродно, щоб чоловік втрачав свою снагу, коли він нікого не кохає, то, навпаки, цілком природно, що, кохаючи одну, він виявляється неспроможним з тією, до якої байдужий. Звичайно, Бербель прив'язала й частково "позбавила снаги" свого Гайнца, але не диявольськими, а своїми дівочими чарами й сильною волею, якою вона тримала його біля себе й охороняла від інших спокус. Я ладен визнати, що цю її охорону, вплив її волі на Гайнцеву натуру психологічно посилювала масть сповитухи, тобто віра дівчини в дію тієї масті, хоч, по-моєму, правильніше й простіше було б поглянути на цю справу з іншого боку й шукати причини в перебірливості, до якої його призвело кохання і яка його так по-дурному розлютила. Але й цей погляд включає в себе визнання певних природних властивостей психіки, що мають чудодійну здатність визначати поведінку організму, змінювати його фізичні властивості,— і, звичайно, саме на цьому, так би мовити, магічному боці справи навмисне наголошував Кульгавве у своїх коментарях до історії Клепке.
Робив він це у квазігуманістичному дусі, щоб звеличити високу думку про виняткову досконалість людського тіла, яку виплекали ті буцімто похмурі сторіччя, що вважали його шляхетнішим за всі інші сполучення земної матерії. Підпорядкування людського тіла порухам душі мали за ознаку його винятковості, за свідчення його високого місця в ієрархії тіл. Воно хололо і паленіло від страху і гніву, марніло від горя, розквітало від радощів, сама згадка про щось огидне могла так само подіяти на нього, як зіпсована їжа, від самого вигляду тарілки з суницями в того, кому вони вадили, шкіра вкривалася пухирями, навіть хвороба й смерть бували наслідком душевних переживань. А від визнання того, що душа може змінювати свою власну, належну їй тілесну матерію, залишався тільки один, і то необхідний, крок до заснованого на багатому досвіді людства переконання, що й чужа душа, свідомо й зумисне, отже чарами, може переінакшувати чиюсь тілесну субстанцію; інакше кажучи, тим самим підтверджувалась реальність магії, демонічного впливу й чаклунства, і зі сфери так званих забобонів були виведені такі явища, як, наприклад, навроки, частка людського досвіду, убгана в переказ про вбивчий погляд василіска119. Негуманно й злочинно було б заперечувати, що нечиста душа самим лише поглядом, кинутим навмисне чи й випадково, може завдати тілесної шкоди іншим, особливо дітям, чия тендітна субстанція особливо чутлива до такого лихого погляду.
Ось що ми слухали на незвичайному семінарі Кульгавве— незвичайному своєю дотепністю і сумнівністю. "Сумнівність" — чудове слово, я завжди як філолог дуже цінував його. Воно одночасно закликає приймати і не приймати, тобто якщо й приймати, то принаймні з великою обережністю, отже, виставляє в двоїстому світлі вартої вивчення й підозрілої і саму справу, і того, хто її трактує.
У своє вітання, коли нам траплялося на вулиці чи в коридорі університету зустріти Кульгавве, ми вкладали всю пошану, яку викликав у нас високий інтелектуальний рівень кожної його лекції, але він, скинувши капелюха, вклонявся ще нижче за нас і казав:
— Ваш покірний слуга!
XIV
Містика чисел — не моя сфера, і мене завжди прикро вражала явна схильність до неї Адріана, яку він мав віддавна, хоч і мовчав про це. Я все-таки мимоволі зрадів, що на попередній розділ припала саме цифра XIII, якої всі бояться, вважаючи її фатальною, і мені майже закортіло побачити в цьому не просто випадковість. Та, коли дивитись розважно, це, звичайно, чиста випадковість, тим більше, що вся сукупність знань, набутих в університеті в Галле, так само, як і лекції Кречмара, складає природну єдність, і тільки з огляду на читача, який завжди любить зупинитися, відпочити й почати наново, я поділив свою розповідь на розділи, хоч як автор щиро вважаю такий поділ зовсім не потрібним. Як на мене, то ми й досі були б ще в одинадцятому розділі, і лише через мою схильність до поступок доктор Кульгавве отримав цифру XIII. Я залюбки даю йому цю цифру, — навіть більше, я поставив би її перед усіма своїми спогадами про наші студентські роки в Галле, бо вже казав, що мене гнітила атмосфера того міста, теологічна атмосфера, і що я, відвідуючи вільним слухачем Адріаноці лекції, складав, хоч і з важким серцем жертву нашій дружбі.
Нашій? Краще буде сказати — моїй, бо Адріан зовсім не наполягав, щоб я тримався біля нього, коли він слухатиме Кумпфа чи Кульгавве, і пропускав задля цього лекції на своєму факультеті. Я це робив цілком добровільно, з непереборного бажання слухати те, що він слухав, пізнавати те, що пізнавав він, одне слово, спостерігати за ним — це завжди здавалося мені вкрай необхідним, хоч і даремним. Правда ж, дивне, сумне поєднання: необхідність і даремність. Я чітко усвідомлював, що переді мною було життя, яке, мабуть, можна стерегти, але не можна змінити, яке не піддається нічиєму впливові, і на моє прагнення пильно стежити за тим життям, ні на крок не відступати від свого приятеля неабияк впливало передчуття, що колись переді мною постане завдання скласти біографічний звіт про його юнацькі враження. Бо ж зрозуміло, що про все назване вище я розводився не тому, що хотів найперше пояснити, чому я почував себе в Галле не дуже добре, а з тієї самої причини, з якої я так докладно переповідав кайзерсашернські лекції Венделя Кречмара: мені важливо, і не може бути не важливо, зробити читача очевидцем Адріанового духовного розвитку.
З тієї ж причини я запрошую його йти з нами, юними синами муз, і на прогулянки за місто, які ми влаштовували в теплі пори року. Бо як Адріанового земляка і близького товариша, а ще тому, що, не бувши теологом, я начебто виявляв велике зацікавлення теологією, мене завжди радо вітали в колі членів християнської спілки "Вінфрід" і не раз запрошували в мандрівки за місто, які вони влаштовували всім гуртом, щоб намилуватися земним творінням Господа Бога.
Ми з Адріаном брали участь не в кожній з тих мандрівок, бо навряд чи треба казати, що він не був ревним спілчанином, членство своє вважав швидше формальним і не переймався обов'язками, які воно на нього накладало. Він дав себе завербувати до "Вінфріда" з ввічливості й щоб показати свою добру волю до спілкування з товаришами, але під різними приводами, здебільшого посилаючись на мігрень, раз по раз ухилявся від зборів, які в цій спілці заміняли традиційне сидіння в пивниці, і довго не міг перейти на frère et cochon [35] ногу з сімдесятьма членами спілки, навіть братерське "ти" в спілкуванні з ними здавалося йому неприродним, і він часто збивався на "ви". Незважаючи на це, вони ставилися до нього з повагою, і коли він зрідка, треба навіть сказати дуже зрідка з'являвся на їхні збори в задимленій задній кімнаті ресторану Мютце, зустрічали його криком, у якому, правда, було трохи й глуму з його окремішності, але найбільше щирої радості. Вони цінували Адріанову участь у теологічно-філософських дебатах, яким він, не бувши заводієм, часто своїми репліками давав цікавий напрямок, а ще більше — його музикальність, що дуже ставала їм у пригоді, бо ніхто зі спілчан, хоч і пробував, не вмів так повнозвучно й підбадьорливо проакомпонувати на піаніно обов'язковим пісням за столом або на прохання старости Баворинського, високого, чорнявого юнака, очі в якого майже завжди були млосно прикриті повіками, а губи стулені так, наче він хотів свиснути, розважити збори токкатою Баха, п'єсою Бетховена або Шумана. Та часом він і без запрошення сідав до старого, з глухим звуком, піаніно, що дуже нагадувало жалюгідний інструмент, на якому нас повчав Вендель Кречмар у залі Товариства громадсько-корисної діяльності, й поринав у експериментальні імпровізації,— особливо перед початком зборів, коли доводилося чекати кворуму. Ніколи не забуду, як він заходив, швидко вітався і, часом навіть не скинувши пальта, із задумливим виразом обличчя йшов просто до піаніно, немов тільки задля цього й завітав туди, сильним помахом рук натискав на клавіші, наголошував на перехідних звуках, звівши брови, пробував співзвучності, зачин і розв'язання музичної теми, яку програвав подумки дорогою сюди. Але в цьому пориванні до піаніно було й щось від прагнення опори й пристановища, наче його лякала ця кімната й ті, хто її заповнював, і наче він шукав в інструменті, тобто, власне, в самому собі, порятунку від чужої, обтяжливої юрби, серед якої опинився.
Одного разу, коли він грав, уперто повертаючись до своєї нав'язливої ідеї, змінюючи її й довільно формуючи, один із тих, що стояли навколо, низенький Пробст із довгим білявим масним волоссям, типовий кандидат у теологи, спитав:
— Що це?
— Нічого, — сказав Адріан, тріпнувши головою, наче відганяв муху.
— Як же нічого, коли ти граєш його? — знов спитав Пробст.
_ Він фантазує,— з виглядом знавця пояснив довготелесий Баворинський.
— Фантазує?! — вигукнув Пробст, щиро переляканий і втупив свої водяво-блакитні очі в чоло Адріана, мабуть вважаючи, що в нього гарячка.
Усі зареготали.