Ідучи поруч з батьком по Шостій вулиці, я чув, як асфальт під ногами співав.
Я спитав його, як справи з рентгеном, а він натомість спитав, чи я не голодний. Я й справді відчув, що голодний: після баранців і мигдалю лишився тільки гіркуватий присмак. Ми спинились біля вагончика-буфету на стоянці під магазином "Екме". У місті батько тримався настільки невимушено, що й мені лягав спокій на душу. Мама, та завжди з усього робила проблему — здавалось, вона силкується висловитись чужою мовою. І точнісінько як вона у місті, батько на фермі був скутий у рухах і обтічний у словах. Але тут, в Олтоні, о чверть на дев'яту вечора, у нім відчувався той сприт і знання справи, що їх, зрештою, кожному хочеться бачити в рідному батькові: щоб можна було отак впевнено відчинити двері, спокійно кліпнувши назустріч світлу і чужим поглядам, поставити поряд дві табуретки, звичним рухом узяти меню, застромлене між підставкою для серветок і пляшечкою кетчупу, щоб можна було отак, без галасу й зайвих слів, підкликати хазяїна, а потім мовчки, по-чоловічому, дружно зжувати, кожному свій, бутерброд: його — із шинкою та яйцем, мій — з підсмаженою шинкою. Батько спокійно облизав пальці, якими тримав бутерброд і приклав до губи паперову серветку.
— Оце вперше за кілька тижнів поїв зі смаком,— сказав він.
На завершення ми замовили для мене шматок яблучного пирога, а йому — чашку кави; рахунок нам подали на цупкому зеленому клаптику паперу з трикутним штампом загадкового призначення. Батько оплатив його однією з двох доларових банкнот, що лишилися в потертому гаманці, якого він носив у кишені штанів і який з роками вигнувся по формі його стегна. Коли ми підвелись, він, ніби ненароком, вправним, майже непомітним рухом бородавчастої руки підсунув під свою чашку дві десятицентові монетки. І, спохо-пившись, ще за 65 центів купив бутерброд по-італійськи — з тих, що лежали на прилавку. Це він для мами. У мамі було щось від простолюдки — якась часточка її "я", котрій вочевидь були до смаку оті смердючі й слизькі бутерброди по-італійськи і до котрої, як я ревниво спостеріг, батько мав вільний доступ. Він розміняв на цей подарунок останнього долара і сказав:
— Це все, що в мене було, малий. Тепер ми з тобою без гроша за душею.
І, помахуючи паперовою торбинкою, правив наш путь далі до машини.
"Б'юїк" і досі самотньо сидів над власною тінню, скинувши носа в напрямку невидимої колії. В крижаному повітрі витав, ніби місячний пил, задушливий запах ментолу. Фабрична стіна стриміла, мов скеля, зліплена з цегли і чорного скла. Подекуди серед одноманітТя скляних шибок траплялася своєрідна оздоба — прямокутник картону чи бляхи. У світлі вуличного ліхтаря цегла втратила свій природний колір, віддаючи натомість водянистою чорнотою, точніше, глибокою і мертвотною сірістю. Від цього ж таки світла під ногами незвично мерехтіла земля. Вкрита уламками вугілля і шлаком, вона озивалася неспокоєм, якого не втишити ніколи, весь час потріскувала і тікала з-під ніг, наче ця вічна несталість і була її єдиним призначенням. Довкола стояла тиша. У жодному з вікон, що дивилися на нас,— не світилося, тільки один голубий вогник чатував у глибині фабрики. Нас з батьком могли тут убити, і наші трупи до самого світанку так і лежали б у калюжах під стіною, а руки й волосся намертво б зрослися з кригою.
Автомобіль не квапився заводитись на морозі. Др-р, др~Р>— вуркотів двигун, спочатку жваво, а потім щораз повільніше, зневірений.
— Боже, тільки не кидай мене зараз,— видихнув батько уривчастий струмінь пари.— Ще раз заведись, а завтра я заряджу тобі акумулятор.
— ДР-Р-Р; др-р-р-р-р.
Батько вимкнув запалювання, і ми якийсь час сиділи в темряві. Він похукав у кулак.
— Бачиш,— сказав я,— якби ти носив рукавиці, їх би не поцупили.
— Ти, певно, змерз до смерті,— була відповідь.— Ще раз.— Він знову ввімкнув запалювання і натис кнопку стартера великим пальцем. Акумулятор мав час набратися трохи духу, і початок був обнадійливий:
— Дру др-р, дру др-р-р, р-р-р, др, р-р-р-р-р. Акумулятор сів.
Батько підтягнув ручне гальмо і сказав:
— Ускочили ж ми в халепу. Спробуєм крайній спосіб. Сідай за кермо, Пітере, а я вийду і штовхатиму. Ми стоїмо на схилі, тільки не в тому напрямку, що треба. Переведи машину на задній хід. Коли я крикну, відпусти зчеплення. Але різко, ривком.
— Може, краще пошукати механіка, поки ще гаражі не закрилися? — сказав я. Я налякався, що не впораюсь.
— Ризикнем,— відповів він.— Тобі це під силу.
Він виліз з машини, а я ковзнув на його місце, ненароком усівшись на свої книжки і торбинку з маминим бутербродом. Батько став спереду, і коли він нахилився, налягаючи тілом на капот, його усміхнене лице засвітилося в темряві, як у гнома. Світло фар било в лице так різко, що лоб перетворився на скопище гудзів і було видно, що йому не раз ламали носа, коли він тридцять років тому грав у коледжі в футбол. З холодною судомою в животі я перевірив зчеплення, запалювання та підсос. І, коли батько кивнув, відпустив ручне гальмо. Він так угруз в машину, що я не бачив нічого, крім отої його кретинської яйцевидної синьої шапки. Автомобіль покотився назад. Щораз гучніше шурхотіли шини об щебінь; в одному місці спуск покрутішав, і це додало дорогоцінну краплину розгону; в якусь мить інерція "б'юїка" зробила спробу вивільнитись.
— Давай! — з пронизливим схлипом крикнув батько, і я різко, як мені було сказано, наліг на педаль. Автомобіль здригнувся, застрибав на місці — що через іржаві шестерні й обліплені брудом осі передалося моторові, і він, мов немовля від ляпаса, закашлявся. Мотор задихався, циліндри бухкали навперебій, аж машина тряслася; я втиснув ручку підсоса до половини, щоб мотор не захлинувся, і натис на акселератор; це була помилка. Вибитий з ритму, мотор затявся раз, другий і завмер.
Ми стояли на рівному місці. Вдалині, де кінчався фабричний мур, відкрилися двері якогось ресторанчика, і на вулицю вихлюпнулась плямка світла.
Батько стрілою кинувся до дверцят. Я незграбно відсунувся, сам не свій від сорому. Усе тіло горіло; страшенно кортіло піти до вітру.
— Сучий син,— сказав я, щоб прикрити цією чоловічою грубістю свою ганьбу.
— Ти все зробив, як слід, малий,— задихано мовив батько, сідаючи за кермо.— Цей мотор взагалі туго ходить; може, зараз він трохи розрухався.
Делікатно, як зламувач сейфів, його чорний силует щось ворожив над щитком, а нога обережно натискала на газ. Треба було, щоб вдалося з першого разу, і вдалося. Він видобув іскру й роздмухав її у живий і могутній рев. Я заплющив очі, дякуючи богу, і розслабився, готовий злитися з рухом автомобіля.
Автомобіль не рушив. Натомість десь зі споду за нашими спинами, де, як я уявляв, клали покійників, коли ще ця машина належала похоронному бюро, почулося слабке незграйне вуркотіння. Батьків силует кинувся перемикати швидкості, але щоразу машина відповідала одним і тим самим незворушним вуркотінням. Не вірячи сам собі, він ще раз і ще раз перепробував усі швидкості. Двигун ревів, та машина не рухалась. Гарячкове безперервне крещендо циліндрів луною відбивалося від фабричної стіни, і я боявся, що на шум прибіжать люди з отого далекого ресторанчика.
Батько поклав руки на кермо і схилився на них головою. Досі робила так одна тільки моя мама. У розпалі сварки чи в глибокому смутку вона згортала руки на столі і припадала до них головою; це мене лякало в ній більше, ніж най-
6 X—133
страшніша лють, бо в люті я все-таки міг бачити її обличчя.
— Тату?
Батько не відповів. Світло ліхтаря кинуло на згин його шапки низку нерухомих цяток; так Вермеєр викінчував по контуру буханець хліба.
— Що там, по-твоєму, заклинює?
І раптом мене осінило, що з ним стався один з його "приступів" і що незрозуміла поведінка машини, по суті,— магічне відображення якогось зламу в його душі. Я вже хотів торкнути його рукою — чого я ніколи не робив, та тут він підвів голову, і щось схоже на посмішку з'явилось у нього на обличчі — битім, бувалім обличчі вуличного урвителя.
— Отак мені ціле життя щастить,— сказав він.— Шкода* тільки, що й ти у це влип. Уявлення не маю, чого ту бісову машину заїло. Того, певно, чого й плавці наші ніяк виграти не можуть.
Він знов запустив двигун, стежачи, як ходить під його ногою педаль зчеплення.
— Чуєш, як там ззаду деренчить? — спитав я. Він підвів очі й засміявся:
— Ех ти, бідолашку! Судився переможцеві, а дістався невдасі. Ходім. Очі б мої її не бачили, цієї купи заліза!
Він вийшов з машини і хряснув дверима з такою силою, що я думав — вікно розіб'ється. Чорний кузов тільки гойднувся граційно на впертих колесах і знову всівся в свою папірусну тінь з таким видом, наче йому вдалося здійснити якийсь, лише йому одному відомий задум. Ми рушили геть.
— Тим-то я так не хотів перебиратися на ферму,— сказав батько.— Відразу стаєш рабом автомобіля. Єдине, чого мені хочеться — це мати змогу всюди дістатися пішки. Мій ідеал — прийти своїм ходом на власний похорон. Раз ти продав ноги — значить, продав життя.
Ми перетнули стоянку біля вокзалу і звернули наліво, до станції "Ессо" на Бун-стріт. Біля колонок було темно, але в невеличкій конторі горіло тьмаво-золоте світло; батько заглянув і постукав у шибку. Всередині все було заставлено
новенькими шинами та запасними частинами в ящиках, сяк-так прикріплених до зеленого металевого каркаса. Височенний автомат з кока-колою завібрував голосно, потім затремтів і стих, начебто хтось, ув'язнений там, зробив останнє, передсмертне зусилля, щоб вирватись на волю. Електричний годинник фірми "Квейкер стейт ойл" на стіні показував 9.06; поки ми чекали, секундна стрілка його перебігла ціле коло. Жодного руху — тільки оцей біг секундної стрілки. Я спитав:
— А може, та, на Сьомій вулиці, цілодобова? І почув у відповідь:
— Як настрій, малий? Не везе нам, правда? Треба б мені подзвонити.
Ми рушили вздовж Бун-стріт і через колію, повз цегляні будинки з невеличкими банками вийшли на Сьому, а по ній, перетнувши Вайзер-стріт, вже не таку людну о цій порі,— до великого гаража, що й справді був ще відчинений. Його біла паща вхлинала, здавалось, нічну темряву. Всередині двоє чоловіків у сірих комбінезонах, у рукавицях без пальців обливали чийсь автомобіль відрами гарячої мильної води.