Тоді я сказав Безстрашному, щоб він замкнув їх, і зробив так само з іншою парою і віддав мені ключі. Коли справа була зроблена, Рудоголовий запротестував:
– Ви не маєте цього робити! Це ж ганьба! Ви ж чудово знаєте, що не маєте права так чинити!
– Все одно ми зробимо це, і ви їх носитимете, доки не знімете у Гірському Форті. Ха! Як би я хотів бачити обличчя вашого керуючого, коли ви з'явитеся перед ним! – засміявся я.
На це він нічого не відповів. Жодного слова не промовили і його люди. Вони сиділи, звісивши голови. Більш пригнічених людей було важко собі уявити. І знову Відкрита Спина звернувся до Рудоголового (Безстрашний знову перекладав):
– Забирайтеся геть, – сказав він. – Забирайтеся всі з мого вігваму та з мого табору! Завтра, як я вже обіцяв, ви отримаєте свої рушниці.
XII. Засідка
Вони пішли. І коли зник останній з них (а це був Рудоголовий), чоловіки в вігвамі і весь величезний натовп, що зібрався навколо, вибухнули гучним реготом. А незабаром народ розійшовся у своїх справах.
Цього вечора з нами залишилося лише кілька найважливіших людей племені. Ми переговорили багато про що, але раз у раз поверталися до конфузу Рудоголового. Я від душі приєднувався до спільного сміху, що кожного разу виникав при цьому. І весь цей час мене дивувало: як ця людина могла вважати, що ми покірно дамо йому вдягнути на себе наручники і доставити до свого керуючого? Тепер я думаю, що він так звик до беззаперечної влади Компанії Гудзонової Затоки, що таке питання ні на мить не поставало перед ним. Він був упевнений, що при п'яти його супутниках ми просто не наважимось вчинити опір.
Наступного ранку відразу ж після сніданку Відкрита Спина пригнав свій табун з пасовища і вручив кожному з нас по коню, яких він нам обіцяв на честь скоєного ним подвигу – перемоги над ведмедем-грізлі. Нам були подаровані високі добрі коні, і це було дуже до речі, оскільки до цього часу наші власні коні вже сильно збили ноги. Ми зняли з них сідла та вуздечки, а вождь обіцяв подбати про них і доставити до нас восени. Потім, сказавши кілька прощальних слів нашому доброму другові, ми осідлали нових скакунів і рушили назад. Біля найближчого струмка ми проїхали поблизу стоянки Рудоголового та його людей. Він підскакав до нас, просячи мене зупинитися і поговорити з ним. Руки в нього були незручно схрещені попереду. Нічого не відповівши, я повів свою групу далі. Обігнувши узлісся, ми втратили з уваги його самого та його людей. Я так і залишився в невіданні, чи не збирався Рудоголовий благати мене віддати йому ключі від наручників. Я дістав їх зі своєї кишені, маючи намір зашпурнути у високу траву, але потім поклав назад. Мені подумалося, що вони будуть гарною прикрасою на стіні в офісі нашого форту.
Доїхавши до нижнього озера, ми повернули на схід і почали підніматися на хребет. Тепер нас вів Пітамакан. На вершині ми знайшли гірську стежку чорноногих. Жодне з племен не використовувало її вже кілька років, але глибокі колії, залишені на ній жердинами безколісних візків, навіть не заросли травою – їх добре протоптували бізони. Кинувши прощальний погляд на прекрасні Внутрішні Озера, що глибоко вдавалися в серце гір, ми вирушили далі. Опівдні ми відпочили на березі невеликої річки, яка несла свої води до Малої Річки (Льюїс і Кларк назвали її річкою Мілк) – найпівнічнішої притоки Міссурі. Напившись із неї, я радів, що ми вибралися за межі території Компанії Гудзонової затоки, але, як показали згодом міжнародні топографічні зйомки, остання спроба Рудоголового заарештувати мене була зроблена південніше від кордону, що розділяє США та Канаду. Через кілька років я дізнався від одного зі старих службовців Компанії Гудзонової Затоки (на той час він став вільним трапером і перебрався в Монтану), що коли Рудоголовий з'явився в Гірський Форт у наручниках, керуючий Компанії – Мерзенний Язик – прийшов у таку лють, що на якийсь час просто онімів. Коли ж він знову опанував дар мови, то єдиним духом виверг стільки лайок, скільки раніше вимовляв лише за кілька хвилин. А потім він наказав, щоб у покарання Рудоголового залишили у кайданках ще на десять днів!
Ночували ми на річці Крутий Берег, притоці Маріасу. Як завжди, поївши і загасивши багаття, ми від'їхали на одну-дві милі від того місця, бо добре знали, що цією гірською стежкою часто блукають ворожі військові загони, що розшукують табори чорноногих і кутенаїв. Ця ніч пройшла без жодних подій. Вранці ми викупалися в річці, а на сніданок підсмажили частину сушеного м'яса, яке нам дали в дорогу кутенаї. Широка пряма долина була повна дичини.Сидячи біля невеликого багаття, ми могли бачити стада бізонів, табуни антилоп, велику кількість лосів та оленів різних видів. У поле нашого зору потрапили також чотири ведмеді і кілька вовків і койотів. Поки ми снідали, молода лисичка почувши запах смаженого м'яса, наблизилася до нас на двадцять ярдів і стала жадібно принюхуватися. Я кинув їй шматочок м'яса. Спочатку вона кинулася в кущі, але незабаром обережно визирнула звідти, схопила м'ясо і з'їла з голодним бурчанням. Тоді ще ми кинули їй величезний шматок сирого м'яса, і вона втекла з ним. Тут доречно сказати, що свою назву – Пу-нак-ік-сі, Крутий Берег – ця річка отримала від чорноногих. Справа в тому, що за кілька миль до впадання в Маріас вона тече між двома крутими кам'янистими скелями.
Ми знову виїхали на стежку і до семи вечора забрались нагору довгим схилом, зарослим високим чагарником і осиками. Ми піднялися на гребінь хребта, вкритого сосновим лісом. Це був вододіл між річками Крутий Берег та Два Талісмани (остання є найбільшою притокою Маріаса). Звідти нам відкрився вид на Нижнє та Верхнє озера, що залишилися далеко внизу серед гір. Останнє лежало біля підніжжя піку дивної форми, що називався Встаючим Бізоном. Він справді нагадував жахливих розмірів бізона, що піднімається на ноги. Продовживши шлях тією стежкою, ми подолали гряду і переправилися через струмок над Нижнім Озером. Продовжуючи спуск, через кілька миль ми вийшли до західного рукава річки Вест-Форку. По західному схилу великого хребта через невисокий перевал біля нього проходила широка стежка [71]. По ній плоскоголові, пендореї, не-персі та інші племена із західної сторони Скелястих Гір потрапляли на наші рівнини для полювання на бізонів, коли чорноногі давали на те дозвіл. Ми невимовно зраділи, не знайшовши на ній слідів людей, адже це була добре вторована військова стежка. Близько полудня ми зупинилися на височині поблизу злиття двох рукавів річки, щоб дати відпочити своїм коням і надати їм можливість попастись на багатій траві та батогах дикого горошку. З місця, де ми знаходилися, Вест-Форк продивлявся на кілька сотень ярдів. Саме в середині цієї відстані ми побачили групу з п'яти бізонів. Вони лежали на піщаному березі річки. Поки ми розсіяно стежили за ними, вони один за одним стали на ноги, вигнули спини з високими горбами і задерли короткі хвости з китицями волосся. Потім вони стали віддалятися від берега, причому один дещо відокремився від інших і наблизився до порослої чагарником скелі, висотою близько десяти футів. Несподівано з-за скелі зі страшним ревом вискочив величезний грізлі і в стрибку плигнув на спину та шию бізона. Це сталося так швидко, що ми ледве встигли простежити за ним, одначе нам було видно, що ведмідь схопив свою жертву за ніс кігтями лівої лапи і так рвонув її величезну голову, що одразу зламав шию. Велика і могутня тварина, бізон-бик, звалився на землю під вагою гризлі і помер, не встигнувши зробити жодного руху. Як тільки він впав, ведмідь зістрибнув із нього. Переконавшись, що бізон мертвий, він ліниво почав пожирати голову. Покінчивши з нею в три чи чотири прийоми, він обійшов тушу з іншого боку і взявся за її жирну задню частину.
– Ну ось! Для тебе це чудова нагода, – звернувся Пітамакан до нашого друга. – Адже ви, люди Півночі, вважаєте подвигом вбити справжнього ведмедя. Іди та добав до своїх подвигів цього старого пожирача бізонів.
– Чому ж ти сам не підеш і не вб'єш його? – спитав його Безстрашний.
– Я більше не можу витрачати патрони – ми вже й так витратили їх надто багато, коли показували людям дію наших багатострільних рушниць.
– Тоді я йду! Іду зі своєю однозарядною! Може мені доведеться померти, але я йду! – Заявив Безстрашний і став підніматися.
– Сиди спокійно! – наказав йому Пітамакан, притримуючи рукою. – Я просто перевіряв, чи ти відповідаєш імені, яке ми тобі дали. І справді – ти Безстрашний!
– Але ми маємо ще багато набоїв. Давайте вб'ємо цього ведмедя і врятуємо багатьох потрібних людям тварин, – запропонував я.
Однак Пітамакан знову заперечив:
– В околицях можуть бути вороги, і вони почують наші постріли. Може, перш ніж ми дістанемося до своїх вігвамів, нам ще доведеться розстріляти всі свої набої до останнього. А зараз ми маємо залишити "липкий рот" біля його здобичі, – сказав він серйозно і на цьому наша розмова закінчилася.
Ми вже без особливого інтересу дивилися, як ведмідь пожирає жирні частини бізонячої туші. Той з'їв жахливу кількість червоного кривавого м'яса, а потім повільно побрів до річки і кинувся у воду. Ми теж пішли назад, щоб знайти своїх коней, осідлати їх і вирушити далі. Цієї ночі ми зробили стоянку біля Баджер-Кріку (Річка Борсук), названу так чорноногими. Їхньою мовою це звучить як Мі-сін-скі Іс-і-сак-та (Річка Смугастої Морди). Смугастою мордою вони називають борсука.
Залишивши рано вранці Баджер Крік, протягом наступного дня ми пройшли Сік-о-кін Іс-і-сак-та (Бебоун Трі-Крік – Річка Дерева Спинного Хребта). Цією назвою чорноногі іменували березу, тому наші перші мисливці цілком справедливо назвали цей водний потік Берч-Кріком [72].
Вздовж Берч-Кріку ми доїхали до його притоки, яка на нинішніх картах носить назву Дьюпер-Крік, яка нічого не означає. Чорноногі звали її О-сак І-с-тук-таї. О-сак – це товсті, довгі смуги білого жиру по обидва боки бізонячого горба… Наші перші креоли-службовці прозвали цю річку Деполле-Крік (Проста Річка). Потім її назва була американізована і остаточно втратила всякий сенс.
Відпочивши опівдні на її березі, ми залишили велику стежку, якою йшли досі, і рушили на південний схід.