Попри ходовий вітер, ми простояли ще два дні, давали сигнали, плавали здовж берега в один і другий бік на кілька ліґ, дарма. Треба було б його покинути, аби більше ніхто не постраждав, – були б менші втрати.
Однак я не знав де приткнутися і вирішив ще раз зійти на берег та пошукати, і тоді на третю ніч була мені наука – якщо я взагалі здатний сприймати якусь науку, – які наслідки колотнечі та в якому стані індіянці. Аби на нас не напали, я завбачливо пішов тоді, коли посутеніло, і треба ж було ще пересвідчитися, що мої люди мене слухаються, перш ніж вдаватися шибайголов у небезпеку.
Я вибрав з команди двадцять зухів, узяв представника фрахтувальника, і ми годині о десятій вечора висадилися там, де напередодні стояли лави індіянців. Місце висадки я вибрав таким чином, щоб можна було виявити, чи нападники пішли, чи є якісь сліди втрат, а коли при нагоді ще когось із тубільців налякаємо, то, може, вони погодяться на обмін полоненими.
Висадилися тихо й розділилися на два загони на чолі з боцманом і мною. Ознак якогось руху чи ворушіння не було, і ми, тримаючи між загонами дистанцію, рушили на місце. Спочатку було темно, хоч в око стрель, але ось боцман, який очолив перший загін, перечепився об труп і впав. Загін зупинився і, знаючи, що то була позиція індіянців, дочекався, доки ми підійшли. Вирішили зупинитися й чекати на схід місяця – менше як за годину, а тоді вже подивитись на втрати. Загалом ми нарахували 32 тіла дикунів на землі, що два з них досі не сконали, – комусь руку відірвало, комусь ногу, а комусь і голову; поранених, либонь, позабирали з собою. Отак ми все докладно роздивились, і я вже хотів був вертати на корабель, але боцман із своїм загоном повідомив мені, що вони підуть далі, в індіянське містечко, де мешкали ті собаки, як він їх назвав, та запросив приєднатися до його людей, бо там можна, мабуть, і здобич уполювати, і знайти Тома Джефрі (так звали чоловіка, котрого ми загубили).
Якби вони передусім спитали мого дозволу, то відповідь була б неґативна, бо це небезпечно, а нам треба берегти корабель, вантаж, і без людей ми не зможемо завершити подорож. Однак вони лише повідомили мені свій рішенець і запропонували приєднатися, – тож я відмовився, підвівся з землі й почав лаштуватися до повернення. Пару матросів почали мене переконувати піти, а коли я заперечив, взялися нарікати й заявили, що я їм не командир, і вони підуть. "Ходімо, Джеку, – сказав один, – ідеш? Бо я йду". Джек пристав до нього, а за ним потроху й усі інші. Я умовив тільки одного лишитися й ще був хлопець у човні. Ми з представником фрахтувальника і цим матросом повернулися до човна, пообіцявши чекати на них і забрати тих, хто залишиться після виправи, бо я їм пояснював, що це божевілля й що на них чекає те саме, що й на Тома Джефрі.
Вони як моряки обіцяли бути обачними й про все подбати та рушили. Я ще вмовляв їх подбати про судно і подорож, тлумачив, що їхнє життя їм не належить, бо їм же доручили справу, що корабель без них може загинути, і не буде їм виправдання ні перед Богом, ні перед людьми. Але з таким же успіхом я міг звертатись до ґрот-щогли: вони ошаліли з приводу цієї виправи, отож наобіцяли мені й попросили не гніватись, а повернуться щонайбільше за годину, бо індіянське містечко, здавалося їм, лежало за півмилі, хоча насправді виявилося понад дві милі.
Отак вони вирушили, хоча справа й безнадійна і на таке йдуть лише божевільні, але маю віддати їм належне – вони показали себе не тільки відважними, а й завбачливими. Всі були чудово озброєні – кожен мав фузею або мушкет, багнет, пістоль, хтось – абордажні шаблі й кортики, боцман і ще двоє – бойові сокири, а ще ж і тринадцять ручних ґранат. Уворужені сміливці взагалі ніколи брудними справами не займались, і наразі йшли просто поживитися, бо дуже сподівалися знайти золото, проте одна непередбачувана обставина розлютила й налаштувала їх на помсту.
Підійшли, дивляться, а там не "індіянське містечко за півмилі", а дванадцять чи тринадцять хатинок, і не відомо, де те містечко. Тоді заходилися радитись, що робити: якщо наскочити на ці хатини, то треба всім поперерізати горлянки, але десять до одного, що хтось висковзне, бо надворі ніч, дарма що світить місяць; він побіжить і сполохає все містечко, й на них вирушить ціле військо, а з другого боку, якщо піти геть і сплячих не чіпати, то як взнати, де те містечко. Однак остання думка переважила, і вони пішли шукати навмання. Пройшовши трохи, побачили корову, прив'язану до дерева, – отож, зміркували, вона й приведе їх до котрогось містянина. Треба тільки відв'язати її й простежити, куди вона піде: якщо назад – хай іде, а як уперед, то треба йти за нею. Тож перерізали припону з крученого листя, і корова привела їх прямцем до містечка, котре, казали вони, налічувало понад двісті будиночків або хатин, що в кожній мешкали по кілька родин.
Скрізь тиша, всіх сон переломив, нападники ще раз зібралися на раду й вирішили поділитися на три групи й підпалити містечко з трьох кінців, а коли мешканці вибігатимуть, хапати та зв'язувати їх (як чинитимуть опір, спитати, що робити) та шукати, що де в домі можна взяти. Але насамперед вирішили тихцем пройти через містечко, аби оцінити розміри поселення та власні можливості.
Так і вчинили й таки налаштовувались на напад, але доки се та те, троє, що йшли попереду, гукнули, що знайшли Тома Джефрі; усі кинулися туди і, дійсно, побачили сараку, повішеного голим за руку на дереві, і з перерізаним горлом. Біля дерева стояв індіянський будинок, де мешкало шістнадцять чи сімнадцять призвідців попередніх сутичок з нашими, а двоє або троє мали навіть поранення. Наші піддивились, що ті не сплять, а балакають, тільки не відомо, скільки їх там.
При вигляді бідного замордованого товариша наші вкрай розлютилися й присяглися навзаєм помститися за нього на кожному індіанцеві, що потрапить до їхніх рук, і негайно взялися до справи, але, як не дивно, вельми обачно. Спочатку вони шукали щось запальне, але хутко виявилося, що цього не треба, бо низькі хатини мають стріху з місцевого очеретиння й листя, а тому нападники просто у жменях зробили з пороху запальну суміш та за чверть години підпалили містечко в чотирьох або п'яти місцях одразу, починаючи з тої хати, де індіянці ще не спали.
Щойно почалася пожежа, бідні перелякані істоти почали вибігати з будинків, шукаючи порятунку, але натомість знаходили смерть, – власне, їх і з дверей не випускали, а боцман сам галябардою зарубав одного чи двох. Будинок був великий, і людей в ньому багато, тому боцман не хотів заходити, а просто узяв ручну ґранату й жбурнув усередину, – вона спочатку налякала дикунів, а, коли вибухнула, наробила такого жаху, що вони там зіпали на усе горло. Тобто, більшість індіянців у відкритій частині будинку вбила або поранила ґраната, за винятком двох-трьох інших, які протиснулися до дверей, де на них вже чигали боцман і ще двоє з примкненими багнетами, аби знищувати все на своєму шляху. Однак у будинку було ще одне приміщення, де перебували принц або король, чи як його там, ще з кількома особами, – отож їх там усіх і тримали, доки вогонь усіх разом не знищив. Весь цей час вони не стріляли, аби завчасно не розбудити людей, але вогонь швидко всіх розбуркав, і наші хлопці радше трималися разом, бо всі будинки робилися з легкозаймистих матеріалів, і пожежа не дозволяла їм особливо розпорошуватися. Доводилось пильнувати за поширенням вогню: люди тікали з тих будинків, що вже палали, і з переляку вибігали з тих, що ще не зайнялися, а біля дверей вже чекали наші матроси й били їх по голові, перегукуючись і під'юджуючи один одного на згадку про Тома Джефрі.
Щиро кажучи, увесь цей час мені було моторошно, бо серед ночі здавалось, буцім палає поруч. Матроси на кораблі, побачивши пожежу, розбудили мого небожа, капітана, і той дуже стривожився, не знаючи в чому справа, – він боявся за мене, бо вже й постріли почали долинати. Його непокоїла і моя доля, і представника фрахтувальника; зайвих людей у нього не було, але він турбувався про нас і тому взяв з собою 13 матросів та рушив на берег.
Він дуже здивувався, побачивши, що в човні я лише з представником фрахтувальника і двома матросами, і хоча він зрадів тому, що у нас все гаразд, йому кортіло взнати, що коїться, бо гук пожежі хутко зростав, – кожному цікаво було б довідатися що й до чого та й люди ж там у небезпеці. Одне слово, капітан сказав, що так чи сяк, а він піде на відсіч. Я засперечався з ним, як і з тими пригоді ями раніше, що, мовляв, ми відповідаємо і за судно, і за подорож перед власниками й купцями, навіть запропонував, що піду з парою охочих, здаля все роздивлюсь і про все йому доповім. Усе даремно: він вирішив іти та й годі. Тільки пошкодував, що на кораблі залишилося десятеро матросів, але тут же сказав, що свою команду без допомоги не кине, – нехай краще пропаде судно, змарнується подорожі сам він поляже тощо. І на цьому пішов.
Не зміг я відраяти ні його, ні матросів, і сам же не міг тепер залишитися. Тому капітан відрядив двох матросів на півбаркас та наказав їм привезти звідти ще дванадцятьох, поставивши баркас на якір, шістьом матросам залишитися вартувати човни, а іншим іти слідом за нами, так що на кораблі мало залишитися тільки 16 чоловік (весь екіпаж складався з 65 осіб, що з них двоє загинули в останній сутичці).
Ми рушили бездоріж, навмання, прямуючи туди, де палахкотіло. Якщо раніше нас вражав гук пострілів, то тепер ми чули інші жахливі звуки: репетування бідних людей. Направду, я ніколи не бачив, як плюндрують місто чи беруть приступом містечко. Я тільки чув, як Олівер Кромвель, захопивши ірландську Дроґеду, мордував там чоловіків, жінок і дітей, та читав як граф Йоган Церклас Тіллі взяв місто Маґдебурґ і наказав скарати на горло двадцять-дві тисячі містян, але досі я собі не уявляв та й тепер не здатний описати жах від реально почутих зойків. Однак ми не зупинялись і нарешті дісталися до містечка, хоча увійти до нього не змогли – така лютувала пожежа. Спочатку ми нахопилися на руїни хижі або будинку чи радше попелище, бо все згоріло, а перед ними полум'я висвітлювало на землі сім трупів – чотири чоловічих і три жіночі, – далі ще двоє лежало на згарищі.