На цьому, невідомому мені березі я відразу переконався, що людські сліди на острові – не дивина, як гадалося, – просто за велінням долі мене викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, бо інакше я швидко дізнався б, що каное з протилежного острова припливають досить часто або у пошуках гавані, коли запливали далеко в море, або після побойовиськ на каное, коли переможці привозили сюди полонених і своїм жахливим людожерським звичаєм всіх мордували та з'їдали, про віщо йтиметься далі.
З пагорба, як я казав, я спустився на південно-західний берег і став, як укопаний, та з невимовним жахом дивився на численні розкидані черепи, кістки рук, ніг та інших частин людських тіл; очі мої прикипіли до паленини, де було багаття: там дикуни викопали круг, аби сидьма бенкетувати, поїдаючи таких самих людей, як і вони.
Мене це все настільки вразило, що я забув про небезпеку: думки мої юрмилися довкола цієї нелюдської, пекельної буртальності, жахливого виродження людського єства, – я чував про таке раніше, але ж бачив уперше; я відвернувся від цього страховиддя, у животі почалися курчі, і я був би зомлів, якби не зблював; мені відлягло, але залишатись там я не міг і поквапився на пагорб і далі – до своєї оселі.
Відійшовши подалі від тієї місцини, я, не виходячи з дива, зупинився, отямився і розчулено, зі слізьми на очах, подивився вгору та подякував Богові за те, що сподобив мене народитися в іншій частині світу, чим відокремив мене від цих жахливих істот, і хоча я нині бідую, у мене є свої втіхи – їх більше, ніж нарікань; і навіть у біді мене підтримувало знання про Бога та надія на його благословення, – це переважувало всі поточні й майбутні поневіряння.
Сповнений удячності, я повернувся до замку, де почувався тепер спокійніше, ніж перед тим, бо переконався, що ці негідники припливали не по здобич (либонь не ведьми й сподівалися чимось тут розжитися), – у хащах на тому боці вони нічого корисного собі не знаходили. За вісімнадцять років я там жодного людського сліду не бачив, і ще вісімнадцять років мене тут не знайдуть, якщо не потраплю їм на очі, що малоймовірно, – треба просто сидіти тут і особливо не висовуватись, доки не з'явиться хтось ліпший за людожерів. Але через огиду до паскудних дикунів і їхнього нелюдського звичаю поглинати один одного, я поринав у сумні роздуми й протягом двох років тримався в межах своєї царини або, власне, трьох своїх плантацій – там, де був мій закмок, мій так званий фільварок та загорода в лісі, де я лише кіз порав; моя природна знехіть до цих пекельних мерзотників була така, що я боявся зустрічі з ними так само, як і з дияволом. За весь час навіть на човен не ходив поглянути та почав подумувати, аби зробити інший, бо вирішив більше не пробувати доправити човен морем, аби не натрапити на ці створіння в морі, бо знав, що мені роковано, якщо вони мене схоплять.
Проте час і переконаність у тому, що ці люди мене не знайдуть, притлумили мої побоювання, і я повернувся до розміреного життя, – хіба що став обачнішим і мав себе на осторозі, щоб не потрапити комусь на очі, а також стріляв з оглядом, щоб дикун на острові, бува, не почули. Добре, що в мене була своя худоба й відпадала необхідність полювати в лісі, – якщо з'являлась потреба, я вдавався до пастки чи западенки: упродовж двох років не зробив жодного пострілу, хоча завжди ходив з рушницею, ба більше я мав ще три пістолі з корабля й носив їх з собою, принаймні два, засунувши за пас із козячої шкіри. Я також почистив одну з абордажних шабель з корабля і припасував її собі на підперізку, – тож вигляд у мене був незабутній, коли я рушав з дому, бо треба ж іще додати ще два пістолі й палашик без піхов збоку.
Окрім цих осторог, життя моє увійшло в давніші спокійні береги. З усього бачилося, що стан мій кращий, ніж у багатьох, а також порівняно з тим, що Бог з ласки Своєї міг мені рокувати. Я подумав, як поменшало б у людей нарікань на умови життя, якби вони порівнювали своє існування з тими, кому ведеться гірше, й радше дякувати, а не рівнятись на успішніших людей, підтримуючи в собі бажання буркотіти й жалітися.
Мені наразі мало чого бракувало; схоже, що страх перед паскудними дикунами і турботи про свою безпеку притлумили мою винахідливість щодо життєвих вигод і я покинув свій давніший гарний задум зробити з частини ячменю солод і спробувати зварити пиво. Звичайно, це примха, і я часто собі не раз дорікав за спрощений підхід, тому що незабаром зрозумів, що кількох складників, необхідних для варіння пива, я не дістану, а саме: по-перше, бочок для зберігання, що їхнє виготовлення виявилося мені не до снаги, – я змарнував на спроби багато днів, тижнів, навіть місяців. По-друге, в мене не було ні хмелю для надання напою стійкості, ні дріжджів для зброджування, ні мосяжного чи залізного казана, щоб його варити; однак і за такої нестачі – аби ж мені не пострахи з дикунами – я заходився б варити й щось би для того приміркував, бо я зазвичай, як щось уже почну, то доводжу до краю. Але терпер моя винахідливість поточилася в іншому напрямі: я цілодобово думав над тим, як знищити якусь кількість монстрів під час їхнього жорстокого кривавого бенькету та порятувати жертву, яку вони привезуть на пожирання. Мені довелося б написати набагато грубшу книгу за цю, аби розповісти про всі мої тодішні вимудровування, щоб знищити ті істоти або, принаймні, так налякати, щоб віднадити їх від острова, та дарма, бо все ж треба було б робити мені самому, а що одна людина вчинить проти двадцяти-тридцяти дикунів з дротками, луками та стрілами, якими вони поцілювали не гірше, ніж я з рушниці?
Інколи я подумував зробити підкіп під майданчиком з багаттям й закласти п'ять-шість фунтів пороху, що займеться, коли розкладуть вогнище, і висадить у повітря все довкола, але, по-перше, шкода пороху, якого лишався заледве барель, а по-друге, чи ж вибухне він учасно, щоб їх налякати, – він їм може тільки вуха попалити й налякати, але не настільки, аби назавжди віднадити, і тому я цей задум покинув, а вирішив влаштуватися в зручній засідці з трьома рушницями з посиленим зарядом та посеред кривавої учти вистрелити з таким розрахунком, аби двох-трьох класти одним пострілом, і тоді напасти на них з трьома пістолями й шаблею, – якби їх виявилося двадцятеро, то всіх би там і поклав. Я багатів цією думкою кілька тижнів, і навіть снилося, як я на них нападаю. Цей задум насітльки мене полонив, що я кілька днів шукав, де краще залягти на них, – довелося ходити туди частіше, і з місцевістю я обсидівся краще, але тим часом думки мої були про помсту й посічення шаблею двадцятьох-тридцятьох дикунів і живилися вони пострахом цього місця та нагадуванням про варварських негідників, що пожирали один одного.
Нарешті я знайшов місце на схилі горба, де можна було безпечно чекати на появу човнів, і перш ніж дикуни надумали б висісти на берег, я встиг би непомітно сховатись у гущавині дерев; в одному дереві було дупло, в якому я умістився б і зміг би стежити за кривавим бенькетом та добре прицілитися просто в голову, коли вони зберуться гуртом, бо тоді я не схиблю та двох-трьох покладу першим же пострілом. Отут я і вирішив здійснити свій план приготував та для цього два мушкети та мисливську рушницю на птахів. Обидва мушкети я зарядив парою литих куль і чотирма-п'ятьма кулями завбільшки з пістольні; рушницю я зарядив жменею шроту на лебедя, тобто найбільшого, у пістолі я поклав по чотири кулі, підготувавши для своєї виправи амуніцію для другого й третього випалу.
Отак усе спланувавши і подумки все прокрутивши, я взявся щоранку зіходити на пагорб милі за три від мого замка й визирати, чи не пливе до острова якесь судно, але за два-три місяці таке безрезультатне вартування стало для мене обтяжливим, – за весь час ні в березі, ні біля берега, ні в океані – скільки сягав мій зір чи дозволяла бачити прозорна труба – я нічогісінько не зауважив.
Доки я щодня рушав вартувати на пагорб, мій ентузіазм не згасав і дух мій радше схилявся до окрутної розправи – до вбивства двадцяти-ьтридцяти голих дикунів, що їхню провину навіть подумки не піддавав сумніву, бо був розгніваний через той жах, який викликав у мене протипридний звичай тубільців, котрих рокувало Провидіння у мудрому Своєму керуванні світом слухатися лише своїх гидких і потворних пристрастей, і через це їм лишалося протягом довгих сторіч виробляти отакий жах і творити плюгаві звичаї, тому що тільки природа, покинута Небом і спонукувана пекельним виродженням, могла їх до цього штовхати. Але тепер, коли мене втомили щоденні безплідні далекі виправи, мої погляди почали мінятися, і я почав тверезіше дивитись на свої плани й замислюватися над тим, хто ж дав мені право чи покликав судити й виконувати вирок над цими стражденними людьми як злочинцями, котрих Небо не карало упродовж сторіч і дозволяло одним виконувати Його присуди над іншими; власне, що вони мені заподіяли і яке я мав право втручатися в чвари, під час яких вони лили кров один одного? Зчаста я міркував так: "Звідки я знаю, що це Божий присуд у цьому випадку? Адже ці люди не вважають це злочином, це не суперечить їхньому сумлінню, вони не знають, що це переступ і що вони порушують закон Божий, на відміну від нас, котрі свідомі своїх гріхів. Вони не вважають злочином вбивство бранця, як ми – вбивство бика, та поїдання чоловічини, як ми – баранини".
Отак я роздумався і виснував, що не мав рації: ці люди – не вбивці, як я їх подумки називав, бо і християни вбивають бранці, часто мечем винищують цілі загони, не милуючи навіть тих, хто склав зброю. Далі, я збагнув, що їхня жорстокість і звірство один до одного мене не обходять, – мене вони не чіпали; якби вони на мене зазіхали чи я побачив негайну потребу захисту, то я дав би відсіч, але їм це не до снаги й мене вони не розпізнали, а тому й не важили на мене; тому я не мав права нападати на них, бо так можна дійти й до виправдання варварства іспанців в Америці, де вони винищили мільйони індіянців, котрі, попри своє варварство, болвохвальство й страшні криваві обряди, як от офірування людських тіл бовванам, були безневинними у порівнянні з іспанцями; про їхнє знищення з жахом і осудом говорили і самі іспанці, і всі християнські народи Європи як про вигублення народу, про криваву й неприродну жорстокість, неправедну перед Богом і людьми, через що сама назва іспанців у всіх гуманних і христолюбних людей викликала переляк і жах, нібито саме Іспанське королівство уславилося породженням раси людей нещадних і безжалісних до нещасних, що вирізняли їх серед інших народів.
Мало-помалу від цих міркувань я прохолов та почав відмовлятись від первісного задуму, прийшовши до висновку, що перебрав міру, готуючись до нападу на дикунів; мені не слід їх чіпати, якщо вони не нападуть перші, чому справді треба запобігти, – мій обов'язок ставити чоло, коли вони знайдуть мене й нападуть.