Сперечалися, лаялися. Дійшло вже до того, щоб розлучитися, тобто щоб батько дав розлуку матері. Усе через ту ротонду. Хто переміг? Звичайно, мати. Ротонду не продали! Взяли з собою ротонду, запакувавши її в окремий пакунок. А поки прибули до кордону, вже не було ротонди...
Так розповідає мені Алта, а далі я не хочу слухати. Мені тільки цікаво було знати, чи збереглась ротонда? Почувши, що ротонди вже немає, я задоволений. Я взяв Алту і пішов з нею на прогулянку. Показую їй місто Антверпен. Вона досить байдужа, каже, що бачила більші міста. Що ви скажете на цю аристократку? Я веду її до заїздів, де живуть емігранти, знайомлю її з моїми товаришами. Алта лишається байдужою до всього, поводиться гордовито. Вона завжди така...
Далі ми йдемо всі разом — наша і їхня галайстра — до "Езри". Там ми зустрічаємо нашу сусідку Песю з її галай-строю. Бачимо і Голдочку там. Голдочка хоче познайомитися ближче з Алтою. Алта тримається на відстані від неї. Голдочка відводить мене набік і запитує, чому ця дівчинка така пихата, чому їй не личить розмовляти з Голдочкою?
Я розповідаю, що мені торік на весіллі мого брата її ладили в наречені. Голдочка стає червона, як буряк, одвертається вбік і тре очі...
4
Що ви скажете про лихо, яке нас спіткало? Ми були з мамою у лікаря,— перевіряли її очі. Він оглянув мамині очі і не сказав ані слова. Він тільки написав записочку і вклав її в конверт. Понесли цей конверт до "Езри" і нікого там не застали, крім фрейлейн Зайчик, отої, що записує всіх емігрантів у книгу. Вона зустріла мене сміхом, завжди вона сміється, коли бачить мене. Щоразу передає мені привіт від Голдочки і сміється. Розпечатала конверт, глянула в записочку і, припинивши сміх, заламує руки.
— Що чувати? — допитується в неї мама. А вона каже:
— Що чувати, моя люба? Погано. Лікар пише, що ви не зможете їхати до Америки...
Моя братова Бруха, як ви добре знаєте, має звичку непритомніти, вона відразу ж знепритомніла. Мій брат Еля стоїть без краплини крові в обличчі. Мама скам'яніла, навіть плакати не може... Фрейлейн Зайчик кинулась по воду, привела до пам'яті Бруху, заспокоїла Елю, почала розважати маму, щоб не журилася, і наказала прийти наступного дня.
Ідучи додому, мій брат Еля вичитував мамі за те, що вона весь час плаче, і нагадав їй, скільки разів він її благав, щоб не плакала!.. Мама хоче йому відповісти, але їй забракло слів... Вона дивиться вгору і благає бога:
— Господи милосердний, зроби таку ласку мені і моїм дітям,— забери мене до себе!..
Наш товариш Пиня доводить, що в усьому винний отой брехун — фельдшер Бобер. Цілий день і цілу ніч гризуть вони один одного аж до самого ранку. Другого дня ми знову пішли до "Езри". Дає нам пораду "Езра", щоб ми спробували поїхати на Лондон. Може, Лондон пропустить маму з її заплаканими очима до Америки. Або коли не до Америки, то хоч до Канади... Де Канада, ми не знаємо. Кажуть, що це ще далі за Америку... Мій брат Еля і наш товариш Пиня тим часом мають про що посперечатися. Еля запитує у нього:
— Пиньо! Скажи-но, де це ота Канада? Ти колись був великим знавцем з географії...
Пиня каже йому, що Канада в Канаді, тобто не в Канаді, а в Америці. Тобто він хоче сказати, що Канада — це те саме, що Америка, але все-таки не Америка. Запитує у нього Еля:
— Як це може бути?
— Ну,— відповідає йому Пиня,— ти ж сам бачиш!..
Тим часом треба піти до пароплава проводжати добрих друзів, нашу сусідку Песю, її чоловіка палітурника Мойше і всю галайстру. Лишенько, що діється побіля пароплава! Чоловіки, жінки, діти, клунки, подушки, лантухи з перинами. Цей бігає. Той галасує. Цей плаче. Той вмивається потом. Цей їсть. Той лається. Раптом чути голос якоїсь дикої тварини: "Гу-гу-гу-гуП!" То гуде на пароплаві, щоб ми уже розходились. Починається біганина, поцілунки, сльози — театр, та й годі! Усі прощаються. Ми теж прощаємось. Усі цілуються, ми теж цілуємось. Ми цілуємося з усією галайстрою. Мама цілується з нашою сусідкою Песею. Песя розважає її, каже, щоб не журилася, просить не брати всього близько до серця: вони, бог дасть, незабаром побачаться в Америці... Мама, махнувши рукою, ковтає сльози... Останнім часом вона плаче набагато менше, ніж раніше. Вона прийняла якісь краплі, щоб не плакати.
Усі вже на пароплаві. Ми стоїмо на пристані. О, як ми їм заздримо. О, як я заздрю Вашті. Колись він мені заздрив, тепер — я йому!.. А Вашті стоїть в подертому кашкетику на пароплаві і показує мені язика. Це він дражниться: ага, мовляв, він їде, а я ні. Мені дуже прикро, але я стримуюсь і показую йому дулю: "Ось тобі!" Це має означати: "Брешеш! Все одно я буду в Америці!"
О! Не журіться — я теж незабаром буду в Америці.
XX.ГАЛАЙСТРА РОЗЛАЗИТЬСЯ 1
З кожним днем, з кожною годиною галайстра емігрантів все меншає, і Антверпен обертається на пустку. У суботу від'їжджають пароплавом сила-силенна емігрантів, і всі до Америки. Разом з ними їде і мій товариш Мотл
Великий, отой що навчив мене "ставити губернатора", черевомовлення та інших штук.
Не знаю, що поганого побачив у ньому мій брат Еля, але він не злюбив його. Я гадаю, що це йде від Брухи. Моя братова Бруха має звичку підслуховувати, коли говорять, і придивлятися, коли сміються. її діло, чого ми сміємося. Може, ми сміємося з нашого Пині, який тягає з кишені пряники та цукерки і жує? Чи, може, з того, як фельдшер Бобер вихваляється перед натовпом емігрантів і так бреше, що можна кишки порвати від реготу.
А втім, цього разу Бруха не помилилась. Ми розіграли цілу комедію про її матір — пекариху Ривочку — з її ротондою. День і ніч вона тільки й говорить про ротонду, яку у неї вкрали на кордоні, рота не затуляє.
Уявіть собі, що навіть моя мама не витримала і сказала їй:
— Ой люба свахо! Якби я стільки говорила про мої перини і про мої подушки, які в мене забрали на кордоні, скільки ви про вашу ротонду!..
Пекариха Ривочка відповідає їй своїм чоловічим голосом:
— Порівняли золото з бляхою.
— Хіба в мене,— каже їй мама,— крадені подушки?
— Крадені не крадені,— каже пекариха Ривочка,— я в головах не стояла.
— Не розумію,—каже їй мама,—люба свахо. У вас якась дивна мова.
— Який добридень,— каже пекариха Ривочка,— такий і добраніч.
— Люба свахо! — каже їй мама.— Чим це я так зачепила ваш гонор?
— Хто каже,— відповідає їй пекариха Ривочка,— що ви зачепили мій гонор?
— Чого ж ви кажете "порівняли"?
— Авжеж,— обурюється пекариха Ривочка,— порівняли золото з бляхою! Я говорю про мою ротонду, а ви встряєте з своїми перинами і з своїми подушками.
— А хіба в мене крадені подушки? — запитує у неї мама.
— Крадені не крадені,— каже пекариха Ривочка,— я в головах не стояла...
І знову те саме, і ще раз те ж саме! Чим це не театр?
2
Зрозуміла річ, що ми обидва, тобто я, Мотл Маленький, і мій товариш, Мотл Великий, того ж вечора і домовилися:
— Знаєш що? Я буду пекариха Ривочка, а ти будеш твоєю мамою... Розіграємо комедію. Але з умовою, щоб були ті самі слова і тими самими голосами: я говоритиму грубо, як пекариха Ривочка, а ти — плачливим голосом, як твоя мама.
І обидва Мотли перевдяглись. Один напнув на себе парик, другий — хустку. Скликали товаришів... Повнолітнього Мендла, дочку нашої свахи — Алту, Голдочку з попсованими очима та ще хлопців і дівчаток з юрми емігрантів, і ми взялися до роботи:
Мотл Маленький (плачливим голосом). Ой люба свахо! Якби я стільки говорила про мої перини і про мої подушки, що їх забрали в мене на кордоні, скільки ви про вашу ротонду!..
Мотл Великий (грубим голосом). Порівняли золото з бляхою.
Мотл Маленький. Хіба в мене крадені подушки?
Мотл Великий. Крадені не крадені, я в головах не стояла.
Мотл Маленький. Не розумію, люба свахо, у вас якась дивна мова.
Мотл Великий. Який добридень, такий і добраніч.
Мотл Маленький. Люба свахо! Чим я так зачепила ваш гонор?
Мотл Великий. Хто каже, що ви зачепили мій гонор?
Мотл Маленький. Чому ж ви кажете "порівняли"?
Мотл Великий. Авжеж, порівняли золото з бляхою! Я говорю про мою ротонду, а ви встряєте з своїми подушками!
М"'тл Маленький. Хіба в мене крадені подушки? Мотл Великий. Крадені не крадені, я в головах...
з
Хто б міг подумати, що саме на слові "в головах" розчиняться двері і з'являться гості: моя братова Бруха з її мамою, пекарихою Ривочкою, з її батьком пекарем Йоною, з їхніми синами, моя мама, мій брат Еля, наш товариш Пиня з його жінкою Тайбл, фельдшер Бобер з жовтими зубами та ще якісь чоловіки й жінки — ціла юрба.
Насамперед моя братова Бруха поскаржилась на мене, що я перекривляю геть усіх. Вона хотіла, щоб геть усі накинулись на мене.
Проте геть усі не захотіли накидатися на мене. Мені було досить мого брата Елі. У мого брата Елі сухорлява рука з кощавими пальцями. Коли він вам дасть ляпаса сьогодні ввечері, то лишиться знак на щоці аж до ранку третього дня.
— Треба цих двох Мотлів розлучити!
Так ухвалила Бруха, а мій брат Еля попередив мене суворо, що коли побачить нас удвох, то зробить з мене товченика! Я б хотів побачити, як він зробить з мене товченика. Він забуває, що є мама на світі, яка радше дозволить собі вийняти обидва хворих ока, ніж погодиться, щоб з мене зробили товченика.
4
З маминими очима не гаразд. Тобто погано. Навіть дуже погано! Кажуть, що її не пустять на пароплав і за мільйон! Треба тікати з Антверпена. В Антверпені лікарі — кати! Вони дивляться прямо в очі і тільки-но знайдуть у вас трахому, вони просто казяться від люті. Нема у них ні до кого ні пошани, ні жалощів! Доведеться нам їхати до Америки іншим шляхом. Яким саме — ще не знаємо. Є чимало шляхів, було б з чим їхати. Є гадка, що в кишені мого брата Елі вже розвидняється. Увесь шмат грошей за нашу половину хати витрачено на лікарів і фельдшерів — усе заради маминих очей. Я почув одного разу, як мій брат Еля сказав Пині:
— Дай боже, щоб ми хоч доплентались до Лондона!.. Я хотів би краще одразу їхати до Америки, ніж до
Лондона. Наша сусідка Песя з усією її галайстрою вже давно в Америці. Вони вже там улаштувались. Вашті, певно, вже походжає там по вулицях, заклавши руки
9'
131
в кишені, і лускає горіхи. Наші свати — пекар Йона, пе-кариха Ривочка з їхніми синами і моєю нареченою Ал-тою — не могли дочекатися і поїхали до Америки без нас.
Ой-ой-ой, що робилося того дня в Антверпені! Ми не пустили маму піти до пароплава, бо коли їй доведеться прощатися з сватами, вона плакатиме і зовсім занапастить свої очі.