Бувайте здорові і доброго вам вартування!
"Доброго вартування! — подумав юний воїн, коли його провідник відійшов од нього нечутною, вкрадливою, властивою йому ходою і зник у бокових дверях за шпалерами. — Доброго вартування! Але кого тут вартувати і від кого? Хто тут є, крім кажанів та пацюків? З ким боротися? Хіба що ці похмурі давні представники людства на стінах оживуть і кинуться на мене. Ну що ж, тоді я виконаю свій обов'язок".
Отак собі подумавши, він, щоб якось згаяти час, почав пригадувати духовні псалми, яких колись його навчили в монастирі, де він знайшов притулок після смерті свого батька. Юнак гадав, що хоч він і змінив одяг послушника на військову форму, його прогулянка на варті королівської галереї у Франції дуже скидалася на прогулянки, які так набридли йому в монастирі Ебербротіка.
Потім, неначе для того, щоб упевнитися, що тепер він уже не в монастирському ув'язненні, а в королівському палаці, Квентін почав наспівувати тихим голосом, як йому було дозволено, примітивні старовинні балади, котрих навчав його старий домашній арфіст, що знав багато сказань і легенд і співав про поразку датчан при Еберлемно і Форресі, про вбивство короля Дуфа при Форфарі та про інші історичні події, які відбувалися в його далекій батьківщині, і зокрема в тих місцях, де він виріс. Так минуло чимало часу; було вже більш як дві години після полудня, коли голод нагадав Квентінові, що хоч ченці в Ебербротіку і вимагали від нього бувати на всіх церковних відправах, зате вони з такою ж неухильністю кликали його і на обід; а тут, у королівському палаці, нікому, мабуть, і на думку не спадає, що після цілого ранку, проведеного на полюванні, і довгої стомливої варти йому треба дати пообідати.
Бувають, проте, чари, здатні заколисати навіть таке природне нетерпіння, яке відчував голодний Квентін: це солодкі звуки музики. На протилежні кінці галереї виходило двоє великих дверей з важкими ліпними прикрасами на одвірках; вони, ймовірно, вели до покоїв, розташованих на обох кінцях галереї, що сполучала їх. Вартуючи, Квентін походжав між обома дверима і раптом за одними з них почув музику, що напередодні так вразила його. Уява юнака відразу підказала йому, що це той самий голос і лютня, які зачарували його вчора. Всі мрії того ранку, майже забуті під впливом подій, що спіткали його, прокинулися в ньому ще з більшою силою. Квентін заціпенів на місці там, де найкраще було чути чарівні звуки, він стояв з аркебузом на плечі, напіввідкривши рота, весь перетворившись у слух і не зводячи очей з таємничої кімнати, більше схожий на статую вартового, ніж на живу істоту. В голові його була тільки одна думка: не пропустити жодного звуку цієї солодкої мелодії.
Ніжна, прекрасна музика долинала до нього мовби здалеку, уривками, то завмираючи, то зовсім стихаючи, то знову виникаючи. Музика, як і врода, ще більше зачаровує і захоплює нас, коли вона наполовину прихована, і наша уява має можливість домалювати все те, що здалеку нам видається не досить ясним; а в Квентіна було й без того досить причин, щоб давати волю своїй фантазії, коли музика стихала. Пригадавши розповіді товаришів свого дядька, а також сцену, яку він бачив ранком в аудієнц-залі, він тепер не мав сумніву, що сирена, котра так зачарувала його своїм співом, була не донька чи родичка неотесаного господаря таверни, як він насмілився подумати спочатку, а переодягнена й переслідувана графиня, та сама, заради якої королі і герцоги Ладні оголити мечі й кинутися в бій. Тисячі сміливих мрій, які могли народитися лише в голові романтичного і енергійного юнака в ту романтичну й багату на пригоди епоху, оволоділи ним і заполонили в його уяві дійсність чародійними картинами. Та раптом усі мрії Квентіна розсипалися на порох — груба рука схопила його зброю, і чийсь неприємний голос промовив біля самого вуха:
— Чи ба, хай йому біс! Пане зброєносцю, ви, здається, спите на варті!
Це був глухий, але виразний і насмішкуватий голос дядька П'єра, і Квентін, одразу отямившись, ладен був провалитися крізь землю з сорому й страху: замріявшись, він не помітив, як до нього підійшов сам король, пробравшись у кімнату, мабуть, через якісь потайні двері й прослизнувши вздовж стіни чи, може, за килимами, підкрався так близько, що мало не обеззброїв його.
Першим мимовільним рухом Дорварда було визволити аркебуз з рук короля, і він рвонув його так, що король аж похитнувся. Та враз він ще більше злякався, що, підкорившись інстинкту, який спонукає кожну сміливу людину чинити опір усякій спробі обеззброїти її, він насмілився вступити в боротьбу з самим королем і викликав у нього ще більше невдоволення, ніж досі недбайливим виконанням своїх обов'язків вартового. Збентежений цією думкою, сам не знаючи, що робить, Квентін узяв аркебуз на караул і застиг нерухомо перед королем, гадаючи, що смертельно образив його.
Людовік був тираном не стільки від природної лютості й жорстокості, скільки з холодного розрахунку й властивої йому недовірливості та підозріливості. Все-таки його вдачі були властиві зловтіха й безсердечність, що робили з нього деспота в звичайному спілкуванні з людьми, і він, здавалося, завжди почував насолоду, навіюючи страх: так було і цього разу. Проте тепер він задовольнився тим, що суворо поглянув на Дорварда і сказав:
— Послуга, яку ти мені зробив сьогодні вранці, спокутує недбайливість такого молодого солдата, як ти… Чи ти обідав уже?
Квентін, який гадав, що його відішлють до військового прево, а не вшанують таким компліментом, відповів дуже поштиво, що не обідав.
— Відпий хлопець, — сказав Людовік з ніжністю, не властивою його голосу. — Голод приспав тебе. Я знаю, що твій апетит — це вовк, і врятую тебе від цього лютого звіра, як ти врятував мене від кабана. Ти був скромний, і я дякую тобі за це. Але чи можеш ти ще потерпіти годинку не ївши?
— Хоч двадцять чотири, сір, — відповів Дорвард, — інакше я не був би справжнім шотландцем.
— Ну, не хотів би я й за ціле королівство бути тим пирогом, на який ти накинешся після такого голодування, — зауважив король. — Але зараз мова йде не про твій обід, а про мій. Сьогодні я запросив до себе на обід під великим секретом кардинала де Балю й того бургундця, графа де Кревкера, і хто знає, що може трапитися, — дияволові завжди є робота, коли вороги зустрічаються під час мирних переговорів.
Людовік замовк і про щось глибоко замислився. Побачивши, що король не поспішає говорити, Квентін, нарешті, наважився спитати, які ж будуть його обов'язки.
— Ти вартуватимеш з зарядженим аркебузом за буфетом, — сказав. Людовік, — і як тільки побачиш зраду, вб'єш зрадника наповал.
— Зрада, государю, в цьому замку, що так пильно охороняється! — вигукнув Дорвард.
— Ти гадаєш, що це неможливо? — спитав король, видно, зовсім не ображений його відвертістю. — Але наша історія показала, що зрада може пролізти крізь найменшу шпарку… Зрада неможлива через те, що є сторожа? Ех, ти, дурний хлопчику! Quis custodiat ipsos custodes[115]? A де порука, що ці самі сторожі не зрадять мене?
— Їхня шотландська честь, — сміливо відповів Дорвард.
— Правильно, правильно! Ти мені подобаєшся, — весело сказав король. — Шотландська честь завжди була бездоганною, а тому я й звіряюся на неї. Але зрада! — Тут до короля повернувся його похмурий настрій, і він нервово почав ходити з кутка в куток — Вона сидить на наших бенкетах, вона іскриться в наших келихах, вона носить бороду наших радників, вона усміхається устами наших придворних, чується в безумному реготі наших блазнів, а найбільше вона ховається за личиною смиренного ворога. Людовік Орлеанський[116] повірив Жанові Бургундському й був убитий на вулиці Барбет. Жан Бургундський повірив орлеанцям і був убитий на мосту в Монтеро. Я не віритиму нікому. Слухай тепер: я наглядатиму за цим зухвалим графом, ну й за церковником також, адже я не маю великого довір'я до нього. Коли я скажу: "Ecosse en avant!" ("Шотландіє, — вперед!") — стріляй в Кревкера й поклади його на місці.
— Це мій обов'язок, — сказав Квентін, — коли життя вашої величності буде в небезпеці.
— Певна річ, я й не гадаю інакше, — сказав король. — Яка мені користь убивати зухвалого солдата? Коли б це був коннетабль граф де Сен-Поль, справді… — Тут король перепинився, немовби схаменувся, що сказав зайве, а потім промовив сміючись: — Ось наш зять, Яків Шотландський[117], ваш король Джеймс, Квентіне, заколов Дугласа, коли той гостював у нього в королівському замку Скірлінг.
— Стірлінг, — виправив Квентін, — коли це завгодно вашій величності. З цієї справи вийшло мало добра.
— Ви називаєте замок "Стірлінг"? — промовив король, пустивши повз вуха останні слова Квентіна. — Гаразд, хай буде Стірлінг — назва не має значення. Але хоч я і не бажаю лиха цим людям… ні, їхня смерть мені не потрібна… проте, може, вони ставляться до мене зовсім інакше. Я покладаюся на твій аркебуз.
— Я чекатиму на сигнал, — сказав Квентін, — але…
— Ти вагаєшся, — зауважив король, — кажи, я даю тобі повне право. Від таких, як ти, іноді можна почути цінну пораду.
— Я тільки наважуся сказати, — відповів Квентін, — що коли ваша величність не йме віри цьому бургундцеві, то мене дивує, чому ви дозволяєте йому наближатися до вашої особи, та ще й сам на сам.
— О, заспокойтеся, пане зброєносцю, — сказав король. — Деякі небезпеки, коли ми зневажаємо їх, зникають, а коли виявляємо страх перед ними — збільшуються, і тоді загибель неминуча. Коли я сміливо підходжу до сердитого пса й лащу його, то десять шансів проти одного, що я заспокою його; коли ж я покажу йому мій страх, то він кинеться на мене й розірве. Я буду щирий з тобою: я дуже хотів би, щоб цей чоловік повернувся до свого нерозсудливого государя, не маючи зла проти мене. Через це я й іду на риск. Я ніколи не боюся поставити на карту своє життя задля блага мого королівства. Іди за мною!
Людовік повів молодого лейб-гвардійця, до якого він відчував особливу прихильність, через потайні двері, якими він сам увійшов до зали, і, вказавши на них, сказав:
— Той, хто бажає мати успіх при дворі, мусить знати всі ходи й виходи, потайні двері й сходи, всі ями й пастки в палаці, так само як і головні ворота та парадний вхід.
Пройшовши заплутаними переходами і коридорами, король привів, нарешті, Дорварда в невелику кімнату з готичним склепінням, де стояв накритий на трьох стіл, готовий до обіду.