Без жодного блюзнірства – подібно до того, як у середньовіччя побожний люд просто на церковній паперті розігрував фарси і соті, – ганчірник примушував згадати оте "іdicere", коли, скандуючи слова, раптом виспівував останній склад скоромовкою, гідною акцентуації, освяченої великим папою VII сторіччя: "Ганчірки, залізяччя на продаж (все це вимовляється поволі, як і два наступні склади, зате останній швидше, ніж "іdicere"), кролячі шкур-ки!". "Валенсія, гарна Валенсія, свіжі помаранчі!" Навіть скромний пір: "Осьде чудовий пір!", цибуля: "Вісім су віночок, цибуля, цибуля!" – гупали в мої вуха, наче відлуння прибою, в якому Альбертина, бувши вільна, могла б загубитися, і набирали лагідности якогось Suave mari magno[30].
Вам морквиця?
Ось – дивіться!
"О! – вигукнула Альбертина. – Капуста, морква, помаранчі! Забаглося городини, як перед смертю! Попросіть Франсуазу, хай купить. Вона приготує моркву в сметані. Ото буде потіха – їсти все це разом! Втілити усі ці заклики в добре сніданнячко! Ох, попросіть краще Франсуазу підрум'янити ската на маслі. Ох, і смакота!" – "Гаразд, кохана, але відійдіть уже від вікна, а то потрощите все, що обносять перекупки". – "Уже, уже, йду, але відтепер я хотітиму на обід лише те, що чутимусь наші вуха". Як се цікаво! Подумати лишень: треба чекати ще два місяця, щоб зачути: "Зелена квасоля, ніжнесенька зелена квасоля, беріть зелену квасолю!". Як це добре сказано: "Ніжнесенька квасоля!" Я люблю її тоненьку-тоненьку, скупану в соусі; вона просто тане в роті, свіжа як роса. Овва! Або оці сметанні сердечка, до них іще ген далеко: "Добрий сир зі сметаною, добрий сир!" А шасла з Фонтенбло: "У мене найкращий шасла!" А я з жахом думав про те, скільки мені ще доведеться з нею прожити до пори шасла[31]! "Тільки не подумайте, ніби я хочу вже їсти лише те, що ми почуємо; звичайно, я роблю винятки. От чом би мені, приміром, не замовити в Ребате морозива на нас обох? Скажете, ще не пора, а мені так кортить!" Я так і здригнувся при імені Ребате, воно викликало підозру, а слова: "От чом би мені" ще більше в ній упевнювали. То був день прийняття у Вердюренів – відтоді ж як Сванн переконав їх, що Ребате найкраща цукерня, вони замовляли там льоди і птифури. "Я нічого не маю проти льодів, люба Альбертино, але дозвольте мені замовити самому, ще не знаю, чи це буде Пуаре-Блянш, Ребате чи Рітц, словом, побачу". – "То ви хочете вийти?" – спитала вона недовірливо. Вона завжди твердила, що була б рада-радісінька, якби я частіше виходив, але коли якісь мої слова могли вістити, що я не залишусь удома, її стурбована міна наводила на думку, що радість, яку я справляв би їй частими виходами, була б не цілком щира. "Може, вийду, а може, й ні, ви знаєте, я ніколи наперед не планую. У кожному разі, морозиво не оповіщають, його не обносять по вулиці, чого це вам раптом забаглося?" І тут Альбертина своєю відповіддю показала, скільки дотепносте й прихованого смаку розвинулося в ній зненацька від бальбецьких часів. Вона твердила, що завдячує цю манеру висловлюватися єдино моєму впливові, життю зі мною, хоча я так ніколи не говорив, ніби якась вища сила заборонила мені вживати будь-коли в розмові літературних зворотів. Напевне, майбуття моє і майбуття Альбертинине мали скластися неоднаково. Мені закрадалися щодо цього якісь передчуття, коли я бачив, як вона силкується говорити з-письменська, мислити образами, призначеними, як я відчував, для вищої і ще незнаної мені мети. Попри все це, я був зворушений, бо подумав: "Звичайно, я б так не висловився, як вона, а проте без мене вона б не опанувала такого стилю, вона відбула мою школу, а отже, не може мене не кохати, вона моє творіння". Вона сказала так: "У всьому оповіщуваному на вулиці їстівному я люблю те, що, почуте мною як рапсодія, змінює свою природу за столом і апелює до мого піднебіння. Щодо морозива, то маю надію, ви замовите його в тих нині немодних формах, у яких угадуються всі можливі архітектурні кшталти: коли я їм ці святині, церкви, обеліски, скелі, то завжди спершу розглядаю їх ніби яку мальовничу географію, а вже потім обертаю малинові чи ванілеві монументи на холодок у моїй горлянці. (Я вважав, що це аж надто добре сказано, але Альбертина відчула, що моя думка прихильна, і вела далі, спиняючись на хвильку, щоб посміятися з приводу вдалого порівняння своїм гарним сміхом, який краяв мені душу, бо то був ярливий сміх.) Ой лишечко! Боюся, що в Рітці ви знайдете Вандомські колони з шоколадних чи малинових льодів; тоді доведеться їх купити більше, аби домогтися схожости на вотивні колони або на пілони, зведені в алеї на честь Прохолоди. А ще вони роблять малинові обеліски, які стирчатимуть у палючій пустелі моєї спраги; і я розтоплю їхній рожевий граніт у своїй пащеці, гасячи жагу краще, ніж оаза (і тут бухнув знов горловий сміх, чи то з удоволення своїм красномовством, чи то задля висміювання самої себе за те, що така велемовна, чи то, гайгай! – з фізичної насолоди, викликаної смакуванням чогось навдивовижу гарного, свіжого, рівноцінного цим розкошам). Ці крижані піки у Рітца скидаються іноді на гору Розу, і навіть із цитриновими льодами я волію, щоб вони були не монументальні, а ліпше хаотичні, урвисті, як гора в Ельстіра. Хай вони будуть не сніжисті, а трохи жовтаві, з ельстірівським відтінком брудного і тьмавого снігу. Хоч би льодів було не бозна-скільки, півпорції, коли хочете, все одно оті цитринові дибляться міні-горами – карлуватими японськими деревами, у яких і так угадуються кедри, дуби й манценілла[32]; тож-бо, посадивши їх уздовж жолобка у вашій кімнаті, я мала б величезний ліс, що сходить до річки, такий ліс, де діти могли б заблукати. А ще біля стіп своєї порції жовтавих цитринових льодів я добре бачу поштарів, мандрівців, поштові карети, на які мій язик звалює крижані лавини, і лавини їх поглинають (зловтіха, з якою вона це сказала, розпалювала мої ревнощі); а ще, – додала вона, – мої губи зруйнують, опору по опорі, венецьку церкву з малинового порфиру і скинуть на вірних те, що заціліє. Атож, усі ці будови перейдуть зі свого кам'яного підмурку до моїх нутрощів, жадібних чути, як тане їхня свіжість. Але знаєте, навіть без морозива, ніщо так не хвилює і не будить жаги, як оголошення про якісь термальні джерела. У Монжувені, в мадемуазель Вентейль, не було путніх льодів, але ми відбували в саду подорож довкола Франції, п'ючи щодня якусь газовану воду, приміром, як віші, – коли її наливаєш, із дна шклянки здіймається біла хмарка, і хмарка та никне й розпливається, якщо її не вихилити душком". Але чути з уст Альбертини про Монжувен було мені надто важко, і я урвав її. "Я нуджу вас, коханий мій, ну бувайте здоровий!" Як вона змінилася з бальбецьких часів, коли навіть Ельстір навряд чи вгадав би в Альбертині скарби поезії, хай і не такої примхливої, не такої своєрідної, як, скажімо, поезія Селести Альбаре! Ще тільки вчора вона приходила до мене і, заставши мене в ліжку, висловилася так: "Ваша небесна величносте, покладена на ложе!" – "Чому – небесна, Селесто?" – "О! Бо ви ні на кого не схожі. Якщо ви думаєте, що ви з тих, хто мандрує по нашій грішній землі, то дуже помиляєтесь". – "Нехай і так, але чому – покладена?" – "Бо ви ж не лежите, як людина, ви не в постелі, а на ложі, так ніби самі янголи спустилися з небес і поклали вас тутечки". Альбертина ніколи не здобулася б на Селестин стиль, але кохання, навіть коли воно нібито вигасає, сторонниче. Я волів мальовничу географію фруктово-ягідних льодів, загальноприступний чар яких здавався мені виправданням мого кохання до Альбертини і доказом, що я маю над нею владу, що вона мене кохає.
Тільки-но Альбертина виходила, я відчував, яка утяжлива для мене постійна її присутність, невситима до руху й життя. Своєю метушнею вона баламутила мій сон, повсякчас наражала мене на простуду від протягів, змушувала шукати приводів супроводжувати її, поминаючи симуляцію загострення хвороби, а з другого боку, приводів накинути їй якогось супутника, – цебто щодня виявляти винахідливість ще більшу, ніж Шехерезада. На жаль, своєю винахідливістю перська казкарка відсувала свою смерть, а я свою лише приспішував. Є в житті такі ситуації, які не завше, як моя, витворені любовними ревнощами чи тим, що кволе здоров'я не дає змоги ділити життя з активною і молодою істотою, але й, попри це, ставлять проблему подальшого спільного життя чи повернення до давнішого окрімного, майже по-медичному: яким відпочинком пожертвувати (чи то перепадаючись щодня й далі, чи то вертаючись до мук розлуки) – відпочинком мозку чи відпочинком серця?
У кожному разі я був дуже радий, що Андре товаришить Альбертині до Трокадеро, бо недавні й, зрештою, дуже дрібні непорозуміння спричинилися до того, що моя колишня віра в шоферові чесність, обачність і проникливість дещо захиталася. Недавно я послав з ним Альбертину саму до Версалю; і вона мені сказала, що снідала в Резервуарі, тимчасом як шофер згадав про Вателя. Того дня, коли я помітив цю суперечність, я знайшов привід, поки Альбертина вбиралася, перемовитися з шофером (незмінно тим самим, знаним нам із Бальбека). "Ви похвалилися, що снідали у Вателя, а панна Альбертина запевняє, ніби в Резервуарі. Як це розуміти?" Шофер на те відповів мені: "Авжеж, я сказав, що снідав у Вателя, а де снідала панянка, не знаю. Коли ми прибули до Версалю, вона пересіла у фіакр; за її словами, вона завжди так робить, як їй не треба поспішати". На думку, що Альбертина залишилася сама, я розлютився; але, зрештою, вона залишалася рівно стільки, скільки треба було, щоб поснідати. "Але ж ви могли б, – сказав я примирливо (бо не хотів зізнатися, що пильную за Альбертиною: це було б для мене принизливо, і то подвійно, бо означало б, що вона криється переді мною), – ви могли б поснідати, я не кажу з панянкою, але в тому самому ресторані". – "Коли ж панянка звеліла мені бути на Плац-парадному майдані аж о шостій.