Адже за хвилину крихітна гостра голівка визирала з-поміж золотисто-коричневого пір'я курки й очі втупилися в Космос.
Коні була зачарована. Водночас ніколи ще вона не відчувала так гостро муку власної жіночої самотності. Це ставало нестерпним.
Тепер у неї залишалося тільки одне бажання — піти в ліс, до вирубу. Все інше нагадувало болісний сон. Та іноді обов'язки господині тримали її у Реґбі цілий день. І тоді вона відчувала, що так само стає нестямною, нестямною й божевільною.
Одного вечора, незважаючи на гостей, після чаю вона втекла. Було пізно, й вона бігла парком, так наче боялася, що її покличуть назад. Коли вона зайшла в ліс, сонце сідало, заливаючи все рожевим, та вона поспішала поміж квітів. Вгорі ще довго залишатиметься світло.
Дісталася до вирубу, задихана й напівпритомна. Лісник був там, у своїй сорочці з довгими рукавами він саме закривав клітки на ніч, щоб їхні маленькі мешканці почувалися в безпеці. Однак під солом'яним дашком ще одна трійця походжала на крихітних ніжках — насторожені малі нечепури, — не слухаючи криків схвильованої квочки.
— Я прийшла подивитися на курчат! — сказала вона, засапавшись, і несміло глянула на лісника, майже не помічаючи його. — Вилупилися нові?
— Вже тридцять шість! — сказав він. — Непогано!
Він так само отримував дивовижне задоволення, спостерігаючи за появою нових істот.
Коні нахилилася до останньої клітки. Троє курчат забігло всередину, їхні зухвалі голівки стирчали між жовтого пір'я, потім ховалися, зрештою тільки одна поцяткована голівка визирала з широкого материнського тіла.
— Я б хотіла до них доторкнутися, — сказала вона, боязко просуваючи пальці між ґратами клітки.
Та квочка люто замахнулась на неї дзьобом, і Коні відсмикнула руку, вражена й налякана.
— Як дзьобається! Вона мене ненавидить! — сказала зачудовано. — Та я ж їм нічого не зроблю!
Чоловік, що стояв прямо над нею, засміявся, тоді присів поряд, розставивши коліна, і з спокійною впевненістю засунув руку до клітки. Стара курка дзьобнула його, але не так люто. І повільно, стиха, впевненими, лагідними пальцями він намацав у пташиному пір'ї й витягнув у стуленій долоні зіщулене курчатко.
— От! — сказав він, простягаючи їй руку. Коні взяла зухвалу крихітку в долоні, й там вона стояла на цих неймовірних стеблинах замість ніжок, атом вібруючого життя, й трепет його майже невагомого тіла передавався Коні. Та курча мужньо підвело свою красиву, гарно вирізьблену голівку й тихенько пискнуло.
— Таке чарівне! Таке зухвале! — сказала вона лагідно.
Лісник, присівши коло неї навпочіпки, так само весело спостерігав за мужнім маленьким пташеням у її руках. Раптом побачив, що на її зап'ястя впала сльоза.
І він підвівся й підійшов до іншої клітки. Адже зненацька він відчув, як між стегнами сіпає й калатає давнє полум'я, що, як він сподівався, згасло навіки. Він боровся з ним, відвернувшись від неї. Та воно сіпало, сіпало кудись униз, віддаючи аж у коліна.
Він знову повернувся й глянув на неї. Вона стояла на колінах, повільно простягаючи перед собою руки, зовсім сліпо, щоб курчатко знову побігло до мами-квочки. І в ній була якась така німота й самотність, що в ньому все аж перевернулося від жалю.
Не усвідомлюючи себе, він швидко підійшов до неї, знову присів поряд, узяв курча з її рук, адже вона боялася курки, і поклав його назад до клітки. Вогонь у стегнах раптом ужалив ще сильніше.
Він з острахом зиркнув на неї. Вона відвернула обличчя і плакала наосліп з усім болем самотності свого покоління. Раптом його серце розтопилося, він простягнув руку й доторкнувся пальцями до її коліна.
— Не треба плакати, — сказав лагідно.
Але тоді вона закрила обличчя руками й відчула, що її серце справді розбилося й усе інше більше не має значення.
Він поклав їй руку на плече, й ніжно, повільно вона помандрувала вниз вигином її спини, сліпо, сліпими пестливими ривками до вигину її зігнутих стегон. А там його рука ніжно-ніжно, в сліпій інстинктивній ласці погладила її.
Вона знайшла якусь хусточку й наосліп і намагалася втерти обличчя.
— Зайдемо в хатину? — запитав він тихим, невиразним голосом.
І, м'яко взявши її вище ліктя, він підвів її й повільно повів до хатини, не випускаючи, аж доки вони зайшли до середини. Тоді відсунув у бік стільця й стола, витяг з шафки для інструментів коричневу солдатську ковдру й повільно розстелив її. Вона глянула на його обличчя непорушно заклякла.
Його обличчя було бліде і без ніякого виразу, наче в людини, що змушена підкорятися долі.
— Лягайте тут, — він сказав лагідно й закрив двері, так що стало темно, зовсім темно.
З дивною покірністю вона лягла на ковдру. Тоді відчула, як по її тілу в пошуках обличчя пройшлася ніжна, безвільно пожадлива рука. Рука погладила її обличчя ніжно-ніжно, з безмежним бажанням втішити і впевненістю, і нарешті вона відчула ніжний дотик поцілунка до щоки.
Вона лежала зовсім непорушно, наче в якомусь сні, ніби в якомусь тумані. Тоді здригнулася, відчувши, як його рука ніжно, однак з дивовижно впертою незграбністю розплутувала її одяг. Однак рука також знала, як роздягти там, де потрібно. Він стягнув униз її тонкі шовкові обладунки, повільно, обережно, прямо донизу й геть з ніг. Тоді з трепетом гострої насолоди він торкнувся її теплого, м'якого тіла, на мить у поцілунку торкнувся її пупка. І мусив зануритися в неї одразу, щоб віднайти земний спокій у її м'якому непорушному тілі. Для нього це була мить чистого спокою — занурення в жіноче тіло.
Вона тихо лежала, неначе в сні, завжди неначе в сні. Активність, оргазм були його, тільки його, для себе вона більше нічого не хотіла. Навіть тиск його рук, що охопили її тіло, навіть швидкі рухи його тіла і виверження сім'я сприймалися неначе уві сні, З якого вона не прокидалася, аж доки він закінчив і ліг їй на груди, тихо відсапуючись.
Тоді вона здивувалася, просто якось здивувалася — чому? Чому це було необхідно? Чому це зняло з неї величезну хмару й дало спокій? Чи все це насправді? Чи все це насправді?
Її вимучений мозок сучасної жінки досі не знаходив спочинку. Чи все це насправді? І вона знала, якщо вона віддалася мужчині, значить, це насправді. Та якщо вона тримала себе для себе, значить усе — ніщо. Вона була стара; відчувала, що їй мільйони років. І нарешті їй несила далі нести тягар самої себе: її треба було взяти. Треба було взяти.
Чоловік лежав таємниче непорушний. Що він відчував? Про що думав? Невідомо. Для неї він був чужаком, вона його не знала. Треба тільки зачекати, адже вона не ризикувала урвати його таємничу непорушність. Він лежав, обвивши її руками, його тіло зверху на ній, його мокре тіло торкається її так близько. І він зовсім незнайомий. Та в ньому не було неспокою. Сама його мовчазність була спокійною.
Вона знала це, коли нарешті він підвівся й відокремився від неї. Немовби кинув її. В темряві він підтягнув униз її сукню до колін і кілька хвилин стояв, мабуть, поправляючи свій одяг. Тоді тихо відчинив двері й вийшов.
Вона побачила дуже яскравий маленький місяць і нижче понад дубами сяйливу вечірню зорю. Вона швидко встала й привела себе в порядок, щоб виглядати охайно. Тоді відійшла до дверей хатини.
Весь ліс унизу лежав у сутінках, майже в темряві. Але небо вгорі було кришталево-чисте. Та воно майже не випромінювало світла.
Він підійшов до неї з сутінків, його обличчя — немов бліда пляма.
— Тепер підемо? — сказав він.
— Куди?
— Я піду з вами до хвіртки.
Він усе робив на свій розсуд. Замкнув двері хатини й вийшов за нею.
— Ви шкодуєте, правда? — запитав він, ідучи поряд з нею.
— Ні! Ні! А ви? — запитала вона.
— За це? Ні! — сказав він. Потім за якусь мить додав: — Та залишаються інші речі.
— Які інші речі? — запитала вона.
— Сер Кліфорд. Решта людей. Всі ускладнення.
— Чому ускладнення? — вона запитала розчаровано.
— Завжди так. Для вас, як і для мене. Ускладнення бувають завжди. — Він упевнено ішов у пітьмі.
— А ви шкодуєте? — сказала вона.
— Трохи шкодую! — відповів він, дивлячись у небо. — Я думав, що з цим усім покінчено. Тепер я знову почав.
— Що почали?
— Життя.
— Життя! — з дивним збентеженням повторила вона.
— Це — життя, — сказав він. — Від нього не сховаєшся. А якщо таки сховаєшся, можна з тим самим успіхом померти. Отже, коли мені судилося знову програти, я програю.
Вона не зовсім усе це розуміла, та все ж…
— Це просто любов, — сказала бадьоро.
— Може, воно й так, — відказав він.
Мовчки вони йшли далі лісом, який огортала темрява, аж доки опинилися коло самої хвіртки.
— Та ви не ненавидите мене, правда? — сказала вона сумно.
— Нє, нє, — відповів він. І раптом знову притиснув її до грудей з давньою знайомою пристрастю. — Нє, мені було добре, добре. А тобі?
— Так, мені також, — відповіла вона, трохи покрививши душею, адже вона мало що відчула.
Він поцілував її ніжно-ніжно, теплими поцілунками.
— Якби тільки в світі було менше інших людей, — він сказав сумно.
Вона засміялася. Вони стояли коло паркової хвіртки. Він відчинив її перед нею.
— Далі я не піду, — сказав він.
— Ні! — Й вона простягла йому руку, ніби для потиску. Та він узяв її обома руками.
— Прийти знову? — запитала вона задумливо.
— Так! Так!
Вона залишила його і пішла через парк. Він стояв віддалік і стежив, як вона занурюється в темряву на тлі блідого небосхилу. Майже з гіркотою він дивився їй услід. Вона знову зв'язала його саме тоді, коли він вирішив залишитися один. Заради неї він пожертвував гіркою самотністю чоловіка, який нарешті захотів бути один.
Він повернувся в темряву лісу. Тут панувала тиша, місяць зайшов. Та він ловив звуки — гуркіт двигунів у Стекс Ґейті, автомобільний рух на шосе. Повільно зійшов на голий пагорб. З його висоти виднілися всі околиці — яскраві ряди вогнів у Стекс Ґейті, слабші вогники на Тевершелській шахті, жовті вогні Тевершела, всюди вогні, то тут то там, на тлі темряви, далекий рум'янець печей, легкий і рожевий, — адже ніч видалася ясна — рожевий відблиск потоку білого розжареного металу. Гострі, зловісні електричні вогні Стекс Ґейта! Скільки в них невимовно гострого зла! І вся ця тривожність, вічно рухливий жах індустріальної ночі в центральних графствах. Він чув, як корби опускали в копальню Стекс Ґейта шахтарів, тих, що починали о сьомій.