Ти казав, що я завжди тримався інших поглядів, ніж решта, це дуже слушно; ти казав, що мої смаки ні в чому не збігалися". — "Ба ні!" — заперечив дук — він і справді не говорив таких слів і, може, навіть не вірив, що вони могли стосуватися його брата. Зрештою, він відмовляв собі у праві дратувати барона через його вподобання, вельми проблематичні, таємні й нітрохи не шкідливі для того високого стільця, на якому сидів барон. Ба більше, дук, розуміючи, що його коханкам барон, сидячи на такому стільці, ще колись-то стане в пригоді, сказав собі, що задля цього варто виявити поблажливість. Навіть якби йому були відомі деякі "особливі" зв'язки його брата, все ж, сподіваючись на підтримку, та ще зріднений із ним святістю спогадів про минуле, він заплющив би на них очі, а в разі чого ще й підсобив братові. "Ну, годі, Базене. Прощавайте, Паламеде! — сказала дукиня, вона дихала гнівом і горіла цікавістю і вже не стримувалася. — Якщо вам, Базене, хочеться тут обутріти, тоді ходімте вечеряти. Ми з Марі стовбичимо тут уже півгодини". Дук зумисне міцно пригорнув до себе брата, і ми втрьох зійшли по величезних палацових сходах.
Обаполи, на найвищих приступках, громадилися пари, чекаючи на свої повози. Дукиня, ставна, відрубна, стояла ліворуч, між чоловіком і мною, уже в манто, як на картині Тьєполо, з шиєю, стягнутою рубіновим фермуаром, під вогнем цікавих поглядів жінок і чоловіків, жаждивих зглибити таємницю її гожос-ти і вроди. Чекаючи на повіз на тому самому східці, що й дуки-ня Ґермантська, але з протилежного боку, дукиня де Ґалардон, яка вже давно втратила надію, що кузина відвідає її, повернулася плечима, аби не подумали, ніби вона її бачить, а головне, аби не помітили, що дукиня їй не кланяється. Дукиня де Ґалардон була в дуже злому гуморі, бо її супутникам надало зняти річ про Оріану. "Я зовсім не рвуся бачитися з нею, — сказала дукиня де Ґалардон. — Я лицезріла оце її на вечорі — вона починає старітися, а їй хочеться бути молодявою. Сам Базен їй це говорить у живі очі. Ба, я її розумію, вона не розумна, зла як оса, не шанується в світі, і вона відчуває, що в неї більше нічого не зостанеться, коли краса її зів'яне".
Я вже одяг пальто, а дук Ґермантський при спуску сходами зганив мене за це: він боявся, що після задухи, вийшовши надвір, можна застудитися. А що покоління аристократів, вихованців школи єпископа Дюпанлу, говорить лихою францужчиною (окрім сім'ї Кастеланів), то дук висловив свою думку так: "Краще не одягатися у кожному разі навзагал, поки вийдете надвір..." Мені й досі стоїть в очу цей роз'їзд, бачу, якщо пам'ять мене не змилила, на сходах портрет, вирваний з рами, — принца де Сагана, для якого цей вечір "у світі" був останній і який, уклоняючись дукині, таким широким жестом руки в білій рукавичці під колір гарденії в його петельці скинув шапокляк, аж дивно було, що то не фетровий капелюх із старорежимним пір'ям, тим паче, що його господар мав на своєму виду виразну спадкову ознаку тієї доби. Постояв він зрештою недовго біля Оріани, але його пози, яких він прибирав на мить, створювали живий образ, ніби сцену з історичної драми. Нині його вже нема на світі, а за життя я ледве його бачив, і він зробився для мене справді історичною особою, бодай видатним світовцем, отож-бо мені буває важко уявити собі, що моя знайома жінка або чоловік — це його сестра або сестринець.
Поки ми спускалися сходами, назустріч піднімалася зі стомленим виразом, який їй так личив, дама, на око сорока літ, хоча насправді старша. То була принцеса д'Орвільє, як подейкували — нешлюбна дука Пармського дочка, в ніжному голосочкові якої пробивався легкий австріяцький акцент. Простувала вона, висока, ледь похилена, в білій шовковій сукні у квіточки, і видно було, як ходять ходором її чарівні, трепетні й зморені груди крізь рясні сталки діамантів та шафірів. Трясучи головою, ніби царева кобила, якій заважає обсаджена перлами оброть безцінної вартости й утяжливої ваги, вона спиняла свій лагідний урочий погляд на тому чи на тому гостеві (гості вже роз'їжджалися) і зичливо кивала більшості з них, і в міру як синь її очей блякла, їхній вираз робився ще ніжнішим. "Ви саме в пору, Полетто!" — сказала дукиня. "О, мені так шкода! Але, далебі, я не мала фізичної можливосте", — відповіла принцеса д'Орвільє — вона запозичила такі вирази в Оріани, але з її уст — бо на вдачу вона була лагідніша — вони лунали м'якше й щиріше, оскільки в її голосі, такому ніжному, чулася все-таки, хай і приглушена, твердість німецького акценту. Вона нібито натякала на житейські знегоди, про які надто довго розказувати, а не на таку абищицю, як вечірки, хоча нині вона вже встигла побувати на кількох. Ні, не через них вона так забарилася. Принц Ґермантський багато років забороняв дружині приймати принцесу д'Орвільє; коли ж заборону скасовано, принцеса д'Орвільє у відповідь на запрошення, аби не виглядало, ніби вона їх домагається, лише завозила візитівки. Збігло два-три роки, поки вона почала одвідувати Ґермантів, але дуже пізно, буцімто після театру. Так вона показувала, що їй не залежить ні на вечірці, ні на тому, щоб усі її там бачили, принца і принцесу вона візитує лише задля них самих, з симпатії до них, о такій порі, коли більше половини гостей уже роз'їдеться і вона зможе "натішитися їхнім товариством". "Оріана справді скотилася на останній щабель! — бурчала дукиня де Ґалардон. — Не розумію Базена — як він дозволяє їй розмовляти з принцесою д'Орвільє? Від мого малжонка мені б за це добре натрусилося!" У принцесі д'Орвільє я впізнав ту жінку, яка біля палацу Ґермантів зачаровано визиралася на мене, оберталася, спинялася біля вітрин. Дукиня Ґермантська рекомендувала їй мене, принцеса д'Орвільє була дуже мила зі мною, не надто ґречна, але й не холодна. Тихі її очі зоріли на мене так само, як зоріли на всіх...Потім я більше не помічав при зустрічах із нею спроби віддатися мені. Деякі погляди справляють враження, ніби нас узнано, так деякі жінки і деякі чоловіки дивлять на молодика лише до тих пір, поки вони з ним не познайомляться і не довідаються, що він приятель їхніх приятелів.
Оповіщено, що повіз під'їхав. Дукиня Ґермантська, перш ніж зійти сходами і сісти до карети, підібрала свою червону спідничку, і тут, відчувши гризоту чи хіть зробити щось приємне, а головне — бажання скористатися з короткої миті, яку їй обставинами даровано на цей нудний ритуал, глянула на дукиню де Ґалардон; відтак, наче допіро постерігши її, з раптового натхнення перейшла на той бік сходів і, підступивши до своєї захопленої кузини, подала їй руку. "Скільки літ, скільки зим!" — промовила вона і, обмежившись цією примовкою, де були і жалі, і зрозумілі перепросини, сполохано обернулась до дука, а той, зійшовши зі мною, лютував, бачачи, що його дружина застрягла біля ду-кині де Ґалардон і затримує інші карети. "Оріана все ще дуже гарна! — озвалася дукиня де Ґалардон. — Мені смішно, коли патякають, ніби ми не миримося; ми можемо з причин, у які ми не зобов'язані нікого втаємничувати, не бачитися цілими роками, але нас пов'язує стільки спогадів, що нам годі коли-небудь розійтися, і серцем вона відчуває, що кохає мене більше, ніж багатьох інших, з ким стикається щодня і хто їй не пара". Дукиня де Ґалардон скидалася на зацурану коханку, яка хоче всіма силами переконати інших, що вона коханіша за ту, яку оце пестять. І цим величанням дукині Ґермантської, забувши про те, що вона зовсім недавно казала щось геть протилежне, дукиня де Ґалардон непрямо довела, що Оріана добре знає засади, неодмінні для кар'єри вишуканої аристократки, яка, побачивши, що її добірний туалет викликає не лише захоплення, а й заздрощі, воліє зараз же перейти на той бік сходів — от заздрісниця і роззброєна! "Дивіться, щоб хоч не змочити черевичків" (щойно трошки дощило), — сказав дук, ще лютий за цю загайку.
Дорогою назад у каретній тісноті червоні черевички дуки-нині несамохіть опинилися дуже близько біля моїх ніг, і їхня господиня, боячись, як би не штовхнути мене, сказала дукові: "Наш молодик, чого доброго, скаже мені, як написано на якійсь карикатурі: "Освідчіть, пані, навпростець мені кохання, але не топчіться по моїх ногах". А мої думки були за тридев'ять земель від дукині Германської. Відтоді як Сен-Лу розповів мені про панночку блакитної крови, яка вчащала до дому розпусти, і про покоївку баронеси Пютбюс, до цих двох істот рвалися злиті водно прагнення, підсичувані щодня безліччю красунь двох гатунків: вульгарних, пишних, величних камеристок із панських будинків, напужено-хамних, які кажуть "ми", коли заводять мову про дукинь, та молодих дівчат, чиє ім'я мені досить було прочитати у справозданні про бал, — хай вони навіть не проїжджали і не проходили повз мене, я все-таки в них іноді закохувався, а потім, ретельно вивчивши довідник, де вони літ-никують (з іменами виходила часто плутанина), марив про тс, як я житиму чи то на рівнинному Заході, чи то серед північних дюн, чи то серед сосняків Півдня. Але марно я силкувався подумки, за Роберовим ідеалом, стопити разом найзвабливіше, що мала врода легковажної панни чи покоївки баронеси Пют-бюс, аби їх можна було бачити живими, обом згодливим красуням бракувало того, чого я не міг знати до зустрічі з ними, — їхньої індивідуальности. Даремно я намагався уявити — протягом кількох місяців, коли мені більше подобалися молоді дівчата, — як збудована і виглядає та, про яку розповідав мені Сен-Лу, а протягом кількох місяців, коли я волів покоївку, уявити собі камеристку баронеси Пютбюс. Зате який супокій на зміну непогамовній бурі бажань, пробуджуваних у мене летючими істотами, часто навіть безіменними, істотами, з якими в кожному разі важко було здибатися знову, ще важче — познайомитися і яких, мабуть, годі було завоювати, який супокій мене огорнув, коли з усієї цієї розпорошеної, летючої, безіменної Вроди окреслилися два відібрані зразки з указівками, як їх знайти, і коли я переконував себе, що вони завжди тепер до моїх послуг! Я відсував пору, коли зазнаю подвійної насолоди, так само як відсував початок роботи, але певність, що я її зазнаю, коли захочу, робила цю насолоду вже майже непотрібною — так нам досить мати напохваті снодійне, аби заснути без нього.