Злигоди на Мадаґаскарі
Мені так само потрібна була Ост-Індія, як безневинному й вільному чоловікові звертатися до в'язничника Ньюґейтської в'язниці й просити, щоб той його замкнув і заморив. Якби я невеличким суденцем рушив з Англії прямо на острів, узявши все потрібне для плантацій і колоністів, як я зробив це з іншим зафрахтованим судном, захопив би з собою урядовий патент на свою власність з підпорядкуванням англійській короні, взяв би на облавок гармати й амуніцію, слуг і майбутніх поселенців, що простісінько можна було зробити, я б і сам там оселився, відіслав назад корабель навантажений вирощеним рисом, що також подужав би зробити за півроку, заохотити друзів знову доправити до нас те судно з необхідними товарами, – якби я так зробив і оселився там, то, принаймні, діяв би як людина зі здоровим глуздом. Але мене поривав дух мандрів, і я, не дбаючи про вигоди, тішився тим, що опікувався людьми, поселеними мною на острові, і щедро обдаровував їх добром, наче якийсь монарх патріархальних часів, – засновник і родини, і плантації. Я діяв не в інтересах якогось уряду чи держави, не визнавав жодного володаря або своїх людей підданими іншої нації; я навіть не назвав острів і залишив його таким, як знайшов – нічийним, а його населення самостійним і нікому, крім мене, не підлеглим, і хоча я користувався впливом як засновник і благодійник, з цього ніякі владні функції не випливали, хіба що вони добровільно зі мною погоджувалися. Якби я там лишився, то й цього вистачило б, а що я поїхав назавжди, останні листи з колонії передавав мені компаньйон, який і сам написав мені листа, котрого я одібрав тільки через кілька років, після повернення в Лондон, де йшлося, що вони ледве перебувалися, острівне життя стало за тягар, що Вілл Аткінс помер, що п'ятеро іспанців виїхали, що з дикунами вряди-годи відбувались сутички і що просили його нагадати мені мою обіцянку вивезти їх з острова, щоб вони могли ще раз перед смертю побачити батьківщину.
Але ж я повіявся в світи за недосяжним, і той, кому цікаво знати, що було зі мною далі, має пережити зі мною новий ряд безглуздь, випробувань і небезпечних пригод, коли лишалось покладатись тільки на Провидіння, і ми ще побачимо як Небо виповнює нас бажаннями, робить наші поривання хворобливими і жорстоко карає нас тим, що ми уявляли собі нашим щастям.
Тож були в мене насправді справи чи ні, але я поплив: тепер не на часі розводитися про розумність або безглуздя моєї поведінки, – реальність полягає в тому, що я хотів подорожувати, то й знову вирушив у подорож.
Додам ще тільки пару слів про мого щирого папіста, бо що б римо-католики про нас не думали чи про всіх інших єретиків, як вони й нас називають, я вважаю, що він – правдива душа й бажає всім людям добра. Він завжди виважував свої слова, аби мене не образити, і через це не покликався на Святу Діву, не згадував св. Яґо чи свого янгола-оборонця, як це їм властиво. Тож повторюю, я не маю найменших сумнівів у його щирості й побожності, і можна тільки бажати, щоб усі папістські місіонери були такими ж; тоді вони відвідали б і бідних татар і лапландців, які не мають чого давати костелові, та поспішили б в Індію, Персію, Китай і т. д. , найбагатші поганські країни, і якби вони не шукали зиску для Костелу, то вже починали б включати китайських конфуціанців у свої святці.
Коли корабель на Лісабон приготувався рушати, мій побожний священик спитав мого дозволу пересісти на нього, бо, як він сказав, ще ні разу не сподобився відбути подорож до кінця. Який був би я щасливий, якби вирушив тоді разом із ним! Проте вже запізно: небо все робить на краще, тому що якби я поїхав з ним, мені не довелося б ще за стільки речей дякувати Бога, а читач так і не почув би про подальші подорожей й пригоди Робінзона Крузо; тому годі з тими жалями й повертаймось до подорожі.
З Бразилії ми прямцем перетнули Атлантичний океан до мису Доброї Надії і дісталися туди нівроку, пливучи на південний схід, втім, на шляху траплявся і шторм, і супротивний вітер, проте наразі поневіряння мої в морі закінчилися, а напасті чекали на мене вже на суші, бо лиха на землі для нас виявилося не менше, ніж у морі.
Оскільки наше судно везли вантажі, на облавку перебував представник фрахтувальників, котрий керував усіма справами від часу прибуття до мису, тому що стояти ми мали тільки п'ять діб, і фрахтувальники також вже чекали на нас у кількох портах. Це все не мої справи, і я в них не втручався, ними опікувалися мій небіж, капітан і представник фрахтувальників. Отож, на мисі Доброї Надії ми простояли рівно стільки, скільки потрібно було, щоб запастися свіжою водою, і рушили далі – до Коромандельського півострова Нам сповістили, що в напрямі Ост-Індійських земель вийшли французький військовий корабель з 50-ма гарматами на борту і два великих торгових судна, а в нас же була з Францією війна, і деякі побоювання з цього приводу виникали, проте вони пішли своїм курсом, і ми про них більше не чули.
Я не мучитиму читача нудними описами географічних місць, записами в бортовому журналі, показами компасу, вказівками широти й характеру вітрів тощо, – вистачить назв портів, місць висадки й розповіді про події під час переїзду.
Перша зупинка – на острові Мадаґаскар, де спочатку ми добре ладнали з острів'янами, які назагал належать до людей жорстоких, зрадливих, сильно озброєних списами й луками, котрими чудово володіють. Вони гарно до нас поставились і за такі марниці, як ножі, ножиці тощо вони дали нам 11 вгодованих середнього розміру биків, частину м'яса яких ми використали для поточного харчування, а частину засолили й узяли з собою.
Отож, ми запаслися провіантом, і після того довелося ще кілька днів простояти на якорі, а я ж полюбляв до всього тицяти свого носа і якомога частіше сходив на берег. Якось увечері на сході острова ми зійшли на берег, і нас оточило більше тубільців, ніж звичайно, – просто стояли й здаля роздивлялись. Торгували ми перед тим мирно й тому ніякої небезпеки не відчували, але, побачивши таку юрбу, ми зітнули три гілки з дерева та встромили в землю на якійсь відстані від нас, що, схоже, в цій країні означає не лише перемир'я й дружбу: якщо інша сторона теж встромляє три дилі чи гілки, то це означає, що вони згодні на перемир'я, а за цим перемир'ям ви не повинні переступати за позначену ними межу, а вони – за вашу межу; ви собі в своїх межах почуваєтесь вільно, а вони – в своїх, а простір між визначеними межами використовується для переговорів, купівлі та продажу. Входити в цю зону можна лише без зброї: вони списи й дрітки лишали біля дилів, а якщо наштовхувалися на ворожість протилежної сторони, то перемир'я втрачало чинність, і вони бігцем вертались і хапалися за зброю.
Якось увечері ми зійшли на берег, але юрба зібралася незвично велика, хоча й доброзичлива; люди поприносили різні харчі, за які ми віддячували різними цяцьками; жінки принесли молоко й коренеплоди – дещо нам навіть дуже сподобалось, і все було тихо; ми собі з гілок спорудили хатину чи намет і ночували на березі. Мені чомусь не пасувало лежати в хаті з усіма, а на відстані кидка каменя на якорі стояв човен з двома нашими чоловіками для нагляду; одному з них я наказав зійти на берег і нарубати гілляк, аби вкрити човен, на дно якого я постелив вітрило, і там собі поклався під зеленим накриттям.
Близько другої ранку на березі знявся страшенний галас – хто із наших репетував "пробі!" й благав швидше прийти їм з човном на порятунок, бо замордують усіх; водночас я почув постріли з п'яти мушкетів, що були з ними, – раз, а потім ще тричі по п'ять; отже ці тубільці не так лякались пострілів, як дикуни в Америці.
Увесь цей час я не міг збагнути, що коїться, – прокинувшись від шуму, я звелів чоловікові в човні негайно веслувати до берега і вирішив, захопивши з човна три запасні мушкети, зійти на берег і допомогти нашим. Наших було на березі дев'ятеро, але фузеї були тільки в п'ятьох, а решта були хозброєні пістолями й шаблями, і це мало допомагало. Ми підібрали сімох, що з них троє були небезпечно поранені, і, поки їх перетягували до човна, ми стояли в ньому й піддавалися такій же небезпеці, як і ті, що лишалися на березі, бо тубільці обсипали нас хмарами стріл, а влаштовані нами на борту щити з лавок і випадкових дощок захищали погано.
При світлі місяця ми бачили їх погано під час шаленого обстрілу дрітками й стрілами, але приготували нашу зброю й стрілили гуртом та почули зойки поранених; їхні лави стояли на березі до світанку, бо, либонь, їм нас видко було ліпше.
У такому стані ми не могли ні підняти якір, ні розпустити вітрила, щоб рушити, бо для цього довелося б стати в човні на повний зріст, і тубільці могли б влучати в нас не хиблячи, як мисливець не хибить по птаху, що сидить на дереві. Ми почали подавати тривожні сигнали з відстані однієї ліґи, і мій небіж, почувши постріли і розгледівши в прозорну трубу, де ми стоїмо, і що ми стріляємо у напрямку до берега, зрозумів, у чому річ, якомога швидше знявся з якоря й підвів судно щонайближче до берега і вислав нам на допомогу інший човен з десятьма матросами. Ми попереджали їх не підходити занадто близько, бо там таке коїлось, проте один матрос узяв буксирну линву і поплив до нашого човна, який закривав його від пострілів, а, допливши, прив'язав її, після чого ми відв'язали якірну линву і нас відтягли на таку відстань, що стріли вже не долітали; увесь цей час ми лежали у човні під захистом щитів. Як тільки ми відпливли з лінії вогню, наші розвернули корабель боком до берега і почастували дикунів бортовим залпом, наладованим картеччю з посіченого заліза, олива, дрібних куль тощо, який справив серед них страшне спустошення.
Коли ми зійшли на борт і опинилися поза зоною небезпеки, то почали розбиратися, через що виникла уся ця веремія; представник фрахтувальника не раз бував у цих місцях і пояснив мені, що тубільці не чіпали б нас після укладення перемир'я, якби ми їх не спровокували. Зрештою виявилося, що баба принесла нам вчора молоко в нашу зону й привела молодицю, як продавала чи коріння, чи трави; доки баба (котра, може, була матір'ю молодиці) спродавала молоко, хтось із наших почав грубо залицятися до молодиці, через що баба зняла страшенний галас, але матрос не дав спокій кралі, а потягнув її на очах баби в темні зарості; отож баба пішла додому сама і збурила своє село, а селяни повідомили інших, і за три-чотири години проти нас зібралося ціле військо, і ми мало не загинули.
Одного нашого вбито дротиком на початку наступу, щойно той вискочив з куреня; решта вціліла, за винятком винуватця всієї колотнечі, який тяжко відпокутував за свою брутальність.