Я виснував, що таке життя призначене мені премудрим і ласкавим провидінням Бога, а що недовідомий мені задум Божеської мудрості, то не можу я опиратись Його владі, бо Він, Котрий сотворив мене, мав як Творець абсолютне право важити мою долю на Свій розсуд і мав законне право засудити мене, як істоту, що образила Його, на покарання на Свій розсуд, а мені краще скоритися перед Його гнівом, тому що я згрішив проти Нього. І подумав я, що Він як Бог не тільки праведний, але й усевладний, вважав за належне саме так покарати та вразити мене, щоб змогти мене врятувати, бо якщо Він це належним не вважав, то моїм безумовним обов'язком була цілковита покора Його волі, як також надія на Нього, молитва до Нього й мовчазне виконання щоденних настанов Його провидіння.
Такими думками я переймався багато годин, днів, навіть тижнів і місяців, і про один такий роздум не можу не згадати. Якось зарання лежав я у ліжниці й міркував про небезпеки, пов'язані з появою дикунів: надто вже усе це мене бентежило, і раптом зринули в думках слова зі Святого Письма: "…і до Мене поклич в день недолі, – Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене[28]". Після цього я радо підвівся з ліжниці, серце моє заспокоїлось, а мене щось спонукало до щирої молитви Богові про порятунок, а після молитви я взяв Біблію, розгорнув її, й мені відразу впало в око: "Надійся на Господа, будь сильний, і і хай буде міцне твоє серце, і надійся на Господа![29]". Важко висловити, як це мене втішило. У відповідь, я вдячно поклав книгу й більш не сумував, принаймні з цього приводу.
Посеред цих роздумів, тривоги й міркувань мені одного дня спливло на гадку, що все це могла бути й моя хиерія, і слід міг залишити я сам, коли виходив з човна на берег; мене це трохи підбадьорило, і я почав переконувати себе, що це омана, і слід мій, та й виходити чи сідати до човна я деінде не міг. Я вирішив, що не можу сказати, де саме я походив, і слід цей мій, і сам я схожий на дурнів, які вигадують небилиці про привидів і з'яви й самі ж їх потім більше за інших бояться.
Тепер я осмілився й почав помалу подорожувати, бо три доби я й носа не витикав з фортеці й зголоднів через брак харчів, бо вдома майже нічого не було, крім кількох ячних коржів та води, та й кози стояли недоєні; я привчив їх до доїння щовечора, а зараз бідолаги потрепали і їм було боляче, – у деяких після цього ледь молоко не пропало. Отож, додаючи собі духу тим, що то мій слід і дарма лякатися власної тіні, я знову почав виходити й подався до фільварка доїти кіз, але якби хтось побачив, як мені боязко, як я озирався, як ладен був тікати світ за очі, покинувши кошик, то подумав би, що в мене душевна гризота або що мене недавно усмерть перелякали, як і було насправді. Отак я походив два-три дні і, нічого не побачивши, відважився й почав думати, що то все справді мої химерії, а щоб остаточно вдосвідчитися, належало повернутися на берег, подивитися на слід, порівняти з моєю ногою і подивитися, чи вони співпадають, і тоді – то мій слід, проте коли я прийшов те місце, то, по-перше, побачив, що з причаленого човна я ніде там висісти не мг, а, по-друге, моя нога виявилася значно меншою. І знов завирувало в голові, острах узяв з-за плечей, і я отетерів; повертався додому з упевненістю, що на березі побували люди, що острів заселений і що як боронити себе, я не знав.
І що тільки люди не понапридумують від страху! Вони втрачають здатність розсудливо мислити про свій рятунок. Перше, що я надумав, – це зруйнувати загороди й випустити худобу в ліс, щоб дикуни її не знайшли й не поверталися на острів по нову здобич, потім хотів перекопати обидва лани, щоб вони не знайшли там збіжжя як нагоду приплисти знову, і тоді знищити фільварок і намет, аби вони не знайшли й сліду оселі та не заходилися шукати насельців.
Так міркував я першої ночі після повернення додому, доки сильний був переляк і в голові панував безлад. Переляк від небезпеки у десять тисяч разів страшніший за саму небезпеку, яка дається у вічі, і неспокій тяжчий за зло, через яке ми непокоїмось, але найгірше те, що не легшало і від моєї вже ніби звичної покори. Неначе я був схожий на Савла, котрий нарікав не тільки на те, що філістимляни проти нього, але й на те, що Бог покинув його, через те що я не надумався заволати до Бога у відчаї та звіритися на його провидіння, як раніше, благаючи оборонити й визволити, тому що Бог дав би й перетерпіти легше і додав би рішучості.
Ці думки тривожили мене всю ніч, і заснув я тільки проти ранку, а втома від думок і виснаженість духу сприяли тому, що спав я міцно й прокинувся набагато врівноваженішим, ніж раніше. Я почав розмірковувати спокійно і, зваживши усе, зробив висновок, що цей острів (такий гарний, родючий і розташований поблизу великого острова) не цілком безлюдний, як я гадав, – хоча оселею тут люди не сидять, але можуть у якійсь справі припливати острів'яни з великого острова, або їхні човни прибиває супротивний вітер, бо я ж уже прожив тут п'ятнадцять років і нікогісінько не бачив; отож загрожувати мені можуть лише невеличкі гурти сусідніх острів'ян, яких прибиває сюди не з їхньої волі й які бажають якомога швидше відпливти звідси; вони тут хіба що ночують і з припливом на світанку рушають додому, і тому мені лишається тільки подбати про безпечну криївки, якщо тут раптом станеться висадка дикунів.
Тепер я вже дуже шкодував, що вирив таку ведичезну печеру та влаштував вихід назовні там, де моє укріплення прилягало до скелі; гарненько подумавши, я вирішив спорудити півколом на деякій відстані другу лінію укріплень – там, де дванадцять років тому посадив, як вже згадував, два ряди дерев; посаджено їх було так щільно, що для збільшення щільності й міцності вистачило б тепер лише встромити подекуди кілька кілків. Тепер я мав подвійне укріплення: зовнішню огорожу я ущільнив і зміцнив деревеняками, старими линвами та всякою всячиною, що була напохваті, – залишилося сім невеликих дучок за розміром моєї руки. Зсередини я ущільнив укріплення на десять футів, підсипаючи знизу землю з печери та втрамбовуючи ногами, а в отвори чи дучки я придумав приладнати мушкети, що сім штук їх я взяв з корабля; їх я, ніби гармати, припасував до лафетів і тому за дві хвилини міг вистрілити з ус іх сімох; вивершував я це укріплення кілька місяців, і, доки не закінчив, у безпеці не почувався.
По тому я на чималу відстань поза стіною повстромлював у землю патики, ніби з верби, яка добрен проростала й була витривалою; разом тих патиків вийшло тисяч двадцять, а між ними й укріпленням ще велика відстань, щоб краще роздивитися ворога в наступі, який водночас не матиме ніякого захисту від молодої парості.
Отак за два роки виріс густий гай, а ще за п'ять-шість років перед оселей стояв непрохідний ліс з густими й міцними заростями, – ніхто ніколи не здогадається, що за хащами щось єЮ тим більше житло. А що проходу собі я в тому не робив, то входив і виходив за допомогою двох драбин, одна з котрих тулилася до нижчого уступу скелі, потім відставлялася, і на уступ ставилася друга, якщо ж обидві драбини прибрати, то кожен, хто наважиться спускатися, скрутить собі в'язи і в кожному разі опиниться по той бік моого зовнішнього укріплення.
Отак я убезпечився всіма подуманими способами, і згодом ваиявиться доцільність цих заходів, хоча наразі мепне підштовхував лише страх.
Розділ XII. Криївка у печері
Тим часом я далебі не забував і про інші справи, бо і черідкою треба було опікуватися: не треба ні пороху, ні шроту, ні полювання – кози всим мене забезпечували, а тому й не хотілося їх втрачати й починати все спочатку.
Щоб запобігти цьому лиху, я, після довших міркувань, придумав лише два способи зберегти їх: перший – влаштувати в іншому зручному місці сарай під землею й щовечора туди їх заганяти, другий – розкидати по терену дві-три добре приховані обори приблизно на шість кіз кожна; у такому разі, якщо з худобою станеться біда, я зможу відродити поголів'я; останній спосіб, який потребував багацько часу й праці, здався мені найбільш доцільним..
Отож, шукав я шукав, де ті обори розкидати, й зупинився на одній затишній місцині, що припала мепні до серця: джерелиста місцина в хащах, де я колись блукав, намагаючись повернутися додому зі східного узбережжя. Відкриту місцину на три акри зусібіч оточував ліс як природна огорожа, – принаймні, не треба було тут докладати стільки прані, як у попередньому випадку.
Я негайно став до роботи й менше, ніж за місяць, обгородив ділянку, аби моя свійська череда була захищена, а тоді перевів до цієї обори десять молодих кіз і двох цапів, а тоді вже узявся вдосконалювати огорожу, проте я вже не поспішав, і тому часу на це пішло більше. Усе це я заходився робити через переляк з приводу отого сліду, бо доти я не бачив, аби якась людина наближалась до острова, – два роки страху ускладнили моє життя, і це зрозуміло кожному, хто розуміє, що таке чекання на загрозу від людини. З сумом визнаю, що збентеження в думках дуже позначилось на моїй реліґійності, – мене гнітив ляк і жах від можливості потрапити до рук дикунів та людожерів, і я рідко звертався до свого Творця, та й робив я це без властивої мені душевної покори та спокою; я молився навпіл з тривогою, в небезпеці, щоночі чекаючи, що мене вб'ють і з'їдять, а тим часом я з досвіду знаю, що молитися краще в умиротворенні, з вдячністю, любов'ю та ласкою, ніж коли страх вибиває з рівноваги; людині так само важко виконувати обов'язок молитви Богові перед лицем лиха, як і прикутому до ліжка покутувати, бо збентеження так само впливає на духовний стан, як інші обставини на тіло, адже порушення душевного спокою – така ж недуга, як і хвороба тіла, чи ще й більша, тому що молитву Богові вчиняє дух, а не тіло.
Але йдемо далі. Забезпечивши утримання невеличкої частини свого стада, я рушив у пошуках ще одного такого вигідного місця; під час одніє такої виправи далі на захід, ніж я доти заходив, я подивився на море, і, здалося, побачив у далечині човен. В одній матроській скрині, що я доправив з корабля, було пару прозорних труб, але я їх не брав з собою, а без них я дарма видивлявся до болю в очах та й кинув; хтозна чи то справді човен, але, коли я зійшов з пагорба, то більше його не бачив, проте вирішив надалі не ходити без прозорної труби в кишені.