Але нехай буде мені дозволено зазначити, що мене не відлякав би найважчий, найтемніший, найпотаємніший і найобхідніший шлях, аби постати перед вами, пане директоре.
— Що це за манера висловлюватись, — розсердився він, і ніжний рум'янець знову проступив на його блідому обличчі.
Мені його здатність червоніти чомусь сподобалася.
— Не збагну, дурень ви чи аж надто інтеліґентні, — додав він.
— Сподіваюся, — заперечив я, — у найстисліший термін довести своєму начальству, що моя інтеліґентність не виходить за межі належного.
— Сумніваюся, щоб вам було надано цю можливість. На даний час, наскільки мені відомо, у нас вакантних місць немає.
— І все-таки дозволю собі зауважити, — нагадав я, — що стосовно мене існує тверда домовленість між паном Штюрцлі і його другом юности, а моїм хрещеним батьком. Я не наважився турбувати пана Штюрцлі, бо добре розумію, що він не згорає від нетерпіння побачити мене, й не тішу себе надією незабаром або взагалі будь-коли побачити пана Штюрцлі. Але річ не в цьому. Всі мої помисли та клопоти, monsieur le directeur, були спрямовані на те, щоб відрекомендуватися вам і від вас, і тільки від вас, отримати вказівки, де, коли і якого роду службою я зможу принести посильну користь готелю "Сент-Джеймс енд Олбані".
— Mon Dieu, mon Dieu! — донеслося до мене бурмотіння. І все-таки він підійшов до стінної шафи, дістав звідти грубу книгу й, ледь послинивши вказівний і середній пальці, взявся досадливо гортати в ній. Мабуть, знайшовши те, що йому було потрібно, він обернувся до мене.
— Так чи інакше, але зараз хутко забирайтеся туди, де вам належить перебувати! Ви будете зараховані у штат, у цьому пункті ви маєте рацію…
— Але це найістотніший пункт, — зауважив я.
— Mais oui, mais oui! Бобе, — гукнув він одного з хлопчиків-посильних, які склавши руки сиділи на лавці в глибині кімнати, чекаючи доручень. — Покажіть ось цьому дортуар номер чотири на горішньому поверсі. Поїдете на Elevateur de bagage![17] Завтра вранці ви отримаєте відповідні розпорядження, — кинув він мені наостанок. — Марш!
Веснянкуватий хлопець, мабуть англієць, пішов попереду мене.
— Було б добре, якби ви трішки понесли мою валізку, — звернувся я до нього по дорозі. — У мене, їй-бо, вже руки заніміли.
— А що ви мені за це дасте? — поцікавився він.
— У мене нічого немає.
— Гаразд, тоді я й за так понесу. Не радійте, що вас призначили в четвертий дортуар! Погане приміщення! Нам тут усім несолодко живеться. І їжа кепська, і платня копійчана. Але про страйк годі й думати. Занадто багато охочих поступити на наші місця. Треба було б послати до біса всіх цих експлуататорів разом з їхнім закладом. Маю вам сказати, що я анархіст, voilа ce que je suis.[18]
У ньому було щось дуже миле й хлоп'якувате. Ми разом піднялися на вантажному ліфті на горішній поверх, де він віддав мені валізу й показав на якісь двері в тьмяному коридорі з голою підлогою й побажав bonne chance.[19] Напис на дверях і справді свідчив: дортуар номер чотири. З обережности я постукав, але відповіди не було; спальня, хоча вже була одинадцята година, виявилася абсолютно порожньою й темною. Вигляд цього приміщення, коли я клацнув вимикачем і на стелі засвітилася лампа без абажура, не надто мене порадував. Вісім ліжок із сірими ворсовими ковдрами та плескатими подушками в давно не праних наволочках були закріплені попарно, одне над одним, між ними на всю висоту стін були встановлені відкриті шафи, на полицях яких стояли валізи тутешніх мешканців. Жодних інших меблів у цій кімнаті з єдиним вікном, що виходило у крихітний двір, зусібіч затиснений стінами, не було, та для них і не знайшлося б місця: ширина кімнати настільки поступалася довжині, що посередині залишався лише вузький про хід. Отже, навіть одяг на ніч доводилося класти або в ногах ліжка, або на свою валізу в стінній шафі.
"Ну-ну, — подумав я, — і навіщо, питається, я доклав стільки праці, щоб уникнути казарми! Там обстановка, мабуть, не більш спартанська". Щоправда, я вже давно не спочивав на трояндах — відтоді, як прахом розсипався мій веселий отчий дім, і, крім того, я знав, що людина й обставини, навіть спочатку дуже суворі, врешті зливаються в більш-менш стрункий акорд і навіть є такі щасливі натури, що вміють надавати обставинам певної гнучкости, яка заснована не на одному тільки умінні пристосовуватися. Те саме облаштування кімнати виглядає однаковим не для всіх: загальні умови під впливом особистости можуть сильно видозмінюватися.
Нехай пробачать цей відступ розумові, спрямованому на осмислення світобудови, розумові, завжди схильному зупинятися не на потворних і суворих, а навпаки, на приємних і витончених явищах життя. Одна зі стінних шаф була порожня, з чого я зробив висновок, що і одне з восьми ліжок має бути вільним, тільки я не знав, яке саме, що мені було досить прикро, оскільки я неабияк втомився з дороги й мій молодий організм прагнув сну. Але що вже тут поробиш, я мав чекати приходу товаришів по кімнаті. Я спробував згаяти час, обстежуючи ванну кімнату, що була поряд з дортуаром, двері туди були відчинені. У цій кімнатці було п'ять найпримітивніших умивальних столиків, на яких були лише таз, відро і глек, підлога застелена лінолеумом. Дзеркал не було й близько. Замість них на дверях і стінах, зрештою, як і в спальному приміщенні, де тільки знаходився вільний шматочок стіни, кнопками було прикріплено вирізані з журналів портрети різних красунь. Не дуже втішений своїм оглядом, я повернувся до спальні й, аби хоч чимось зайнятися, вирішив дістати з валізи нічну сорочку, але натрапив на скриньку, яка при митному огляді так легко туди ковзнула, й радо взявся її розглядати.
Можливо, що цікавість і бажання швидше дізнатися, що ж становить вміст цієї скриньки, весь час жили у мене в підсвідомості, й нічна сорочка була лише приводом для того, щоб скоріше з ним ознайомитися, — це питання я залишаю відкритим. Присівши на одне з нижніх ліжок і поставивши скриньку на коліна та палко сподіваючись, що ніхто мені не завадить, я заходився її обстежувати. На скриньці, щоправда, був замочок, але не замкнений: вона була защібнута лише на гачок. Не можна сказати, що я знайшов там казкові скарби, але речі, що в ній зберігалися, виявились надзвичайно милі, а деякі навіть дивовижні. З самого верху, у вставному відкритому шухлядику, який розділяв скриньку ніби на два поверхи, лежало намисто з кількох рядів великих топазів у карбованій оправі, рівного якому за красою я не бачив у жодній вітрині, та й не дивно — намисто було давньої, дуже давньої роботи. Намисто це здалося мені уособленням розкоші; чарівне мерехтіння золотисто-прозорих, ніби мед, каменів викликало у мене таке захоплення, що я довго не відривав від нього очей і навіть з деякою неохотою підняв вставну шухлядку, аби зазирнути у нижнє відділення. Воно виявилося глибшим за верхнє й не було таке заповнене, як верхнє з топазовим намистом. Але і внизу були чарівні речі, які мені досі пам'ятаються до найменших деталей. Блискучою купкою лежав там довгий ланцюжок з дрібних діамантів у платиновій оправі; далі, чудовий черепаховий гребінь зі срібною інкрустацією, обсипаний безліччю діамантиків; брошка — дві схрещені золоті палички з платиновою застібкою, увінчані великим, як горошина, сапфіром, оточеним десятьма діамантами, друга брошка з матового золота у вигляді витонченого кошика з виноградом; платиновий браслет у формі дуги, з пружинною застібкою, цінність якого значно збільшувала вправлена у нього чудова біла перлина в різьбленому віночку з діамантів. Крім того, там лежали дві або три гарненькі обручки — одна із сірою перлиною посеред двох великих та двох маленьких діамантів, друга — з тем ним трикутним рубіном у діамантовому обрамленні.
Я по черзі клав на долоню кожну з цих милих дрібничок і милувався благородною грою каменів в убогому світі голої лампочки під стелею. Але як описати моє сум'яття, коли, заглиблений у це заняття, я раптом почув голос зверху, який сухо зауважив:
— А дрібнички в тебе непогані!
Якщо людина гадає, що перебуває в повній самоті, і раптом виявляє, що це не так, вона неминуче переживає почуття сорому, а в цих особливих обставинах я й поготів зашарівся, аж здригнувся, але відразу опанував себе, без зайвої квапливости закрив скриньку, знову вклав її у валізу і лише тоді підвівся, щоб, злегка відступивши, поглянути вгору, звідки пролунав невідомий голос. І справді, над ліжком, на якому я сидів, лежав якийсь молодик і, спершись на лікоть, дивився вниз. Значить, я надто побіжно оглянув кімнату, коли не помітив його присутности. Швидше за все він лежав, натягнувши ковдру на голову. Це був молодий хлопець, якому зовсім не завадило б поголитися, оскільки, не рахуючи бакенбардів, вся його фізіономія безладно заросла чорним волоссям; я встиг помітити, що у нього слов'янський розріз очей. Обличчя цього хлопця було червоне від жару, й хоча я зразу зрозумів, що він хворий, але досада й збентеження спонукали мене поставити йому безглузде запитання:
— Що ви робите там нагорі?
— Я? — здивувався він. — Радше я мав би запитати, чим це ти займаєшся там унизу.
— Будьте ласкаві не тикайте до мене, — огризнувся я.
— Наскільки мені відомо, ми з вами не родичі й у близьких відносинах не перебуваємо.
Він засміявся й цілком резонно зауважив:
— Ну, скажімо, того, що я бачив, достатньо, щоб вважати наші відносини досить-таки близькими. Навряд чи твоя матуся запхнула тобі на дорогу ці штучки. А ну, покажи-но свої руки, цікаво подивитися, якої вони довжини, чи ти вмієш робити їх довгими при потребі?
— Не кажіть дурниць, — відповів я. — Я не зобов'язаний звітувати перед вами про свій майновий стан тільки тому, що ви не вважали за потрібне попередити мене про свою присутність і стали за мною підглядати. Це, добродію, дуже нечемно…
— Ти ще балакаєш? — обурився він. — Облиш ти ці церемонії, знаєш, я теж не ликом шитий. А взагалі можу тобі сказати, що я тільки зараз очі продер. У мене інфлюенца, і я вилежуюся тут вже другий день, голова просто розколюється. Я прокинувсь і, ні слова не кажучи, вирішив подивитися, чим це він там бавиться, той милий хлопчик? Адже ти дуже непоганий з себе, маю віддати тобі належне.