Але я не відмовився від своїх слів, бо в мене в голові дозрів миттю новий план дій. Я надумав відвести Наташку до Петька. Той віддасть їй свою Реду. Дядько Шура повідомить про це Надію Василівну, і та повернеться. Вони помиряться з Наташкою. А тоді я все розповім Наташці, і вона поверне цьому роз-нещасному закоханому собаківнику Реду назад.
— Якби був собака...— зітхнула Наташка.
ї тоді я кинув їм головний, переможний козир.
— А він є,— сказав я.— Я його знайшов.
— Ні, справді? — вигукнула Наташка. Дядька Шуру ніби підкинуло. Він підбіг до мене,
навіщось плеснув міцно по плечу. Признатися, я ледве втримався на ногах. Потім він став радісно кружляти Наташку.
Він був щасливий і веселий. Він стрибав, як хлопчисько, як колишній щасливий дядько Шура.
— То розкажи, розкажи, як це сталося? — запитав дядько Шура, коли трохи заспокоївся.
— Як?.. "Хто шукає, той знайде завжди",— відповів я.— Ото я і знайшов. Тільки в Малюка тепер інше ім'я. Його звати Ред. І він звик до цього імені.— Я навмисне переробив жіноче ім'я Реда на чоловіче Ред.
— А вони його віддадуть? — злякано запитала Наташка.
— Звичайно,— сказав дядько Шура.— Неодмінно віддадуть. Ходімо по нього негайно.
Я перелякався: адже треба було про все це попередити Петька.
— Сьогодні не можна,— сказав я.— їх немає удома. Ми підемо завтра, я домовився.
— А завтра я не можу,— сказав дядько Шура.— В мене термінова робота.
— Нічого,— заспокоїв я його,— ми підемо з Наташкою. Можете на мене покластися.
Але раптом задзвонив телефон, дядько Шура швидко схопив трубку й почав захоплено кричати:
— Тут такі події!.. Нам треба негайно зустрітися! — Повісив трубку, вискочив у коридор і повернувся в пальті.— Я скоро... За півгодини!
Як він квапився! Ледве втрапив у рукава пальта.
Він так зрадів з мого повідомлення, він так радів з цього дзвінка! Якби насправді було так, як я розповів. Мені захотілося якнайшвидше втекти від Наташки.
— І я з вами,— сказав я.— Мені треба до міста.
— Ходімо,— сказав дядько Шура.
Він уже був на ходу, він ладен був утекти, щоб "когось" (відомо кого!) сповістити про щонайра-діснішу новину — знайшовся Малюк. Але Наташка перепинила його на цьому шляху.
— І я теж з тобою,— сказала вона.
— Як... зі мною? — Дядько Шура зніяковів.— Я ж повернуся за півгодини.— Попри свою витримку він весь час ніяковів.
— Ти обіцяв,— уперто сказала Наташка.
А я, натхнений своїм осяянням, відчуваючи, що саме треба робити, метко докинув:
— Підемо всі разом.
— Ну що ж,— рішуче мовив дядько Шура,— справді, чому нам не піти б разом?.. Одягайтеся! — А сам вийшов на сходову площадку й викликав ліфт.
І я вийшов слідом за ним, і ми стояли біля ліфта й чекали Наташку.
Один раз він у нетерпінні відчинив двері й попро-
сив Наташку поспішити. А вона вже була в пальті і й узувала ботики.
Прийшов ліфт, і дядько Шура гукнув:
— Наташо, швидше!.. Чого ти порпаєшся... Він не встиг докінчити фразу, бо на сходову площадку вийшла Наташка... без пальта і без ботиків.
— Що ж ти? — здивувався дядько Шура.
— Я не піду,— сказала Наташка.— Я передумала. Я чекатиму на тебе вдома,— і зачинила двері квартири.
Я ледве не заревів уголос. Мій план був такий близький до здійснення! І знову загинув.
Спочатку Петько нізащо не погоджувався віддати Реду. Я йому й про Надію Василівну все розповів, і про дядька Шуру, і про Наташку, і про їхнє родинне життя, і про те, що щастя цих трьох у нього в руках.
А він мені на цю відвертість відповів:
— А якщо вони не так її годуватимуть? Занапастять собаку.
Тоді я обурився, навіть хотів торохнути його по довбешці й піти собі. Я знову сказав, що він не знає дядька Шури, що той — відомий дитячий хірург. Серце оперує. А він зі своїм жалюгідним собачиною геть утратив розум.
— Діти — це діти,— не піддавався Петько.— А собака — це собака.
Я давно пішов би, плюнув би на нього й пішов, але ситуація була безвихідна. Від хвилювання мені паморочилось у голові, таке в мене часто бувало й колись. Дядько Шура сказав, що в медицині цей факт широко вивчений і не являє собою ніякої небезпеки.
— Звісно, собака — це друг людини,— примирливо сказав я,— але ти в цьому не знаєш міри.
— Можливо, їй що-небудь інше віддати? — запропонував Петько.— Залізницю. Цінна річ. її можна розбирати й складати.
— Послухай,— вигукнув я,— невже ти не розумієш — нам потрібен собака!
І знову заходився йому викладати подробиці нашої історії.
Так ми розмовляли цілісінькі дві години. Він і плакав, і стогнав, і скаржився, що Реда без нього, а він без Реди... Потім повів мене до себе додому, щоб познайомити ближче з Редою, показував, як вона спить, з якої миски їсть. Я геть осатанів од нього.
На довершення він зажадав, щоб я дочекався його батьків, а коли вони прийшли, то він, знайомлячи зі мною, сказав, що я той самий "типус", який вилаяв його злодієм. При цьому він став реготати. І його батьки не лаялись, а теж підтримали його в цьому реготі. Тільки наприкінці, проводжаючи мене, він ледь чутно видушив:
— Згоден,— і швидко додав:— Якщо, звісно, Реда не відмовиться.
Наташка озброїлася вповні: в руці у неї були повідець і нашийник.
Ми були мовчазні й зосереджені. Наташка хвилювалася перед зустріччю з Малюком. А я тремтів від складності власного плану. Що, як Петько передумав і куди-небудь сховався? І таке інше, і таке інше, і таке інше.
— Як ти гадаєш, він мене не забув? — запитала Наташка. Вона мала на увазі, зрозуміло, Малюка. "Ох, ці вже бідолашні собаківники, Петько та Наташка! — подумав я.— Тут голова лускає в пошуках правильного виходу, а їм би тільки побачить свого собаку!"
— Забув! — відповів я люто.— Забув.
Вона була вражена, мабуть, моїм тоном і деякий час ішла мовчки. Потім усе ж таки сказала:
— Ні, не забув. Собаки ніколи не забувають. А ти не знаєш.
— А люди? — запитав я.
— І люди також,— відповіла Наташка.
— Чудово! — вигукнув я.— Отже, люди такі самі розумні, як і собаки.
І раптом я зупинився як укопаний. Навіть не я сам, а щось у мені зупинилося. Я завмер і прислухався до себе: все всередині в мене затріпотіло.
— Ти що? — з підозрою запитала Наташка.
— Стривай,— сказав я. Правду мала тьотя Оля, коли мені, дурневі, втовкмачувала: "Обміркуй усі можливі шляхи до мети, але вибирай завжди найпростіший. По закамарках легко заблукати".— Ми, здається, помилилися дорогою.— Я вдарив себе по лобі.— Він же просив нас зайти по нього до музичної школи. Він музикант,— збрехав я.— Грає на цій... на флейті.
І отут сталося найнесподіваніше: це було відкриття, яке привело цю історію до доброго кінця, І в цьому відкритті весь мій попередній план, вся моя добре побудована математична формула казна-де поділася.
Бо, замість податися до Петька добувати неіснуючого Малюка, я повів Наташку зовсім в іншому напрямку. Цей шлях був простий і привів нас до музичного класу Надії Василівни.
Не вагаючись, я постукав у двері класу, з-за яких, зрозуміло, долинала гра на віолончелі.
Музика одразу ввірвалася, і я почув її поквапливі кроки. Двері відчинилися...
Я побачив її обличчя: першу мить воно було суворим. Потім зробилося зляканим. Нарешті губи її, які ще за мить до цього були міцно стулені, отямилися першими й усміхнулися.
Я у відповідь теж усміхнувся їй і навіть легковажно, невідомо чому, мабуть, від хвилювання, підморгнув, але вона цього не помітила. Це було видно по її очах. Вони мене не бачили, вони дивилися мимо. І тільки тої миті я згадав, що прийшов до Надії Василівни не сам, що поруч мене Наташка.
Боязко я оглянувся на неї. Вона стояла, низько похиливши голову, стиснувши в руці собачий нашийник і повідець.
Але ось вона подивилася на мене — зіниці її очей буравчиками свердлили мене,— перевела погляд на Надію Василівну й позадкувала.
— Навіщо ви обдурили мене? — запитала Наташка.
Тільки тої миті я зрозумів: Наташка вирішила, що ми з Надією Василівною в змові.
— Це я сам,—■ сказав я.— Ти потім зрозумієш. Я не ступив за Наташкою ані півкроку, як стояв, так і лишився стояти: вирішив, що коли вона здумає втекти, то однаково її не вмовиш. Наташка тупцяла десь за моєю спиною і ось-ось мала кинутися навтіки довгим шкільним коридором. Це я зрозумів з очей Надії Василівни, які пильно стежили за Наташкою. Оце були очі!
Я ніколи в житті не бачив таких промовистих, манливих очей. Навіть не знав, що можуть бути очі, коли не треба слів, прохань, коли й так усе зрозуміло. Повіки в Надії Василівни трохи-трохи тремтіли.
Можливо, я не мав права так чинити. Можливо, я не повинен був приводити сюди Наташку й таким чином розпоряджатися її долею. Адже ніхто нікому не дав права розпоряджатися чужою долею, це я знав, знав, але однаково розпоряджався! Ось тобі й прямий шлях, без закамарків.
Але мені хотілося їм допомогти!
І раптом обличчя Надії Василівни радісно змінилося, і наступної миті сталося те, що мало статися. Повз мене поривчасто пролетіла Наташка й упала на руки своєї мачухи.
Га? Як? Отже, не такий уже я хвалько! Ні, скажіть щиро, я погасив цю пожежу чи не я? Якби зі мною поруч була тьотя Оля, вона справедливо відповіла б на моє запитання.
Але мені, між іншим, час було йти, бо на мене ніхто не звертав уваги. Невдячні люди? Ні, ні, так я не думав. Чого в мені немає, то немає: вдячності я не зношу. Мене нудить, коли дякують.
Цієї миті Надія Василівна поглянула на мене й похитала головою, так повільно, всерозуміюче й усепрощаюче похитала головою. І це була найвища похвала, яка була мені потрібна. Але їй цього, мабуть, здалося замало, і вона промовила перші слова за всю нашу зустріч, і вони виявилися надзвичайними, хоча зовні були найзвичайніші.
— Борю,— сказала вона,— а ти виріс.
Я усміхнувся її кмітливості. Як я сам не здогадався! Ось, виявилося, чому і вона, і дядько Шура стали останнім часом менші зростом. Це я витягнувся! Отже, я ступив іще крок уперед, отже, видряпався цією важкою, але чистою драбиною ще на одну сходинку.
А Наташка не озирнулася. Вона як тицьнулась у Надію Василівну обличчям, так і стояла не поворухнувшись. Можливо, складала казку, в якій мачуха була не лютою, а доброю. Вродливою, доброю й надзвичайно розумною, як Надія Василівна.
Я опустив руку в кишеню, захопив там одну річ, надійно сховав її у кулак, простягнув Надії Василівні й розтулив пальці.