І не картай себе за це. Ось у мене є фронтовий товариш. Стара людина, а теж не відразу мене зрозумів. Приїхав він до мене в гості і почав причитати, що я ганьблю звання офіцера Радянської Армії, ходжу обідранцем, гірше за хіппі. "Як, каже, ти міг так попустити себе? В тебе пенсія сто вісімдесят. Народ тебе годує й напуває, а ти його ганьбиш! Бери, каже, приклад з мене". Сам він чистенький-чистенький, одягнений у все новісіньке. Психував, бушував…
А тоді саме до мене приїхали дві співробітниці краєзнавчого музею й почали вмовляти продати їм портрет генерала Раєвського: "Ми заплатимо вам дві тисячі карбованців".
Мій товариш з цікавості запитав:
"Це що ж, на старі гроші дві тисячі?"
"Чому на старі, – відповіли дівчата з краєзнавчого музею, – на нові дві тисячі, а на старі – двадцять".
Мій товариш просто мало зі стільця не впав, очі в нього рогом полізли.
Ну я їм, звісно, відмовив. Вони поїхали. А товариш лаяв мене й весь час підраховував, що я міг би на ці гроші купити, й на курорт поїхав би, щоб здоров'я підправити…
Я йому пояснюю, що не маю права цього робити, що ці картини належать не тільки мені, а всьому нашому роду: моєму синові, тобі, твоїм майбутнім дітям…
Він знову лементує:
"Теж мені з діда-прадіда дворяни!"
"Кріпаки, – сказав я йому. – Художник Безсольцев був кріпаком поміщика Леонтьєва. А ти наказуєш його картини продавати".
Тоді мій товариш зніяковів, почервонів, хряпнув дверима й пішов. За годину повернувся й простягнув мені згорток.
"Не ображайся, старий, однополчанин може й допомогти своєму другові".
Я розгорнув згорток, а там нове пальто. Приміряв я його, похвалив, подякував. А коли він поїхав, пішов до універмагу, здав пальто й відіслав йому гроші. Ну, думав, він мене вилає за це. Нічого подібного, все зрозумів – і вибачився.
– Дідусю, ти не думай, – раптом мовила Ленка. – Я полюбила твої картини. Дуже. Мені їх залишати важко.
– Отже, так як я, – зрадів Микола Миколайович. – Ти неодмінно сюди повернешся.
– І багатьом іншим твої картини подобалися. – Ленка усміхнулася Миколі Миколайовичу й мовила його словами: – Чесно тобі кажу.
– Ти про кого це? – з цікавістю запитав Микола Миколайович,
– Якось заходив Васильєв… "У вас немов у музеї, каже. Шкода, що ніхто цього не бачить".
– А ти що?
"Як це не бачить, кажу. Ці картини багато хто бачив… І багато хто ще бачитиме".
Микола Миколайович чомусь дуже розхвилювався від Ленчиних слів. Він підійшов до картини, на якій був зображений генерал Раєвський, і довго-довго дивився на неї, немов бачив уперше, потім сказав:
– Це ти йому правильно відповіла. – Він мав вигляд людини, що наважилася на якийсь відчайдушний крок. – Ти навіть не уявляєш, як ти йому правильно відповіла!
На вулиці вже смерклось. І в кімнаті споночіло, проте ні Ленка, ні Микола Миколайович не запалювали світла.
Ленка лаштувалась у дорогу. Вона світлою плямою пересувалася по кімнаті, складаючи речі в чемодан. Зізнання, яке вона у відчаї зробила дідусеві, анітрохи не заспокоїло її, навпаки, ще дужче загострило в ній відчуття кривди, яке так і не минуло. Ленці –здавалося, що кривда ця житиме в ній не місяць, не рік, а цілісіньке життя, таке довге, нескінченне життя.
Швидше б поїхати звідси! Від цих місць, від цих людей. Усі вони лисиці, вовки й шакали! Як важко, нестерпно важко чекати до завтра!
У сусідів, як і доти, гримкотіла музика. Це підхльостувало її метання по хаті.
Потім Димчині гості вийшли на вулицю, і Ленка почула їхні збуджені голоси. Вони галасували й раділи з того, що Димчин батько катав їх по черзі на своїх новеньких "Жигулях". А Димка командував, хто поїде перший, а хто другий. їм було весело, вони були всі гуртом, а вона тут сама – загнана до пастки миша. І вони були праві, а вона – винувата!
Може, їй треба вийти й крикнути все про Димку, і він лишився б сам, а вона була б разом з ними?!
Але відразу ж у неї виник несамовитий опір, не підвладний їй, який не дозволяв усе це зробити. Що то було? Гордість, образа на Димку?.. Ні, це було почуття неможливості й небажання занапастити іншу людину. Навіть якщо ця людина винна.
Вона кидала в чемодан одну річ за одною, тому що це лаштування було для неї порятунком.
Саме цієї миті на порозі кімнати безшумно виросла темна постать, і хлопчачий голос промовив:
– Драстуйте!
Микола Миколайович увімкнув світло – перед ними стояв Васильєв.
– А ось і він, – сказала Ленка. – Про вовка річ, а він навстріч. Дідусю, це Васильєв.
– Драстуйте, – привітався Васильєв удруге й скосу-вав на чемодан. – У вас там двері були відчинені…
– Заходь, заходь, – зрадів Микола Миколайович. – Ми оце щойно про тебе розмовляли. Лена мені сказала, що тобі подобаються наші картини.
Микола Миколайович підхопився й просто вчепився у Васильєва. Адже він прийшов сам – значить, він до Ленки ставиться добре?
– Подобаються, – похмуро відповів Васильєв й знову скосував на чемодан.
– А які з картин тобі подобаються найбільше? – не вгавав Микола Миколайович.
– Ось ця, – Васильєв тицьнув пальцем у Раєвського, щоб позбутися Миколи Миколайовича. – А хто він такий? – запитав машинально. Сам же в той час невідривне стежив за Лейкою.
Микола Миколайович зрадів:
– Як же… Це герой Вітчизняної війни 1812 року, генерал Раєвський. Тут поблизу нашого містечка був маєток дочки Кутузова. Генерал Раєвський приїздив туди, і мій прапрадід намалював його портрет. Це була знаменита людина. В Бородинській битві брав участь. Коли розгромили повстання декабристів, то цар викликав його на допит, щоби довідатися, чому він їх не виказав, – адже він був під присягою і знав про таємне товариство. – Микола Миколайович виструнчився й врочисто проказав слова Раєвського: – "Государю, – мовив Олександр Раєвський, – честь дорожча від присяги: порушивши першу, людина не може існувати, тоді як без другої вона може обійтися ще".
Ленку ці слова здивували, – вона припинила пакувати чемодан й запитала в Миколи Миколайовича:
– Як він сказав? Генерал Раєвський?
– Ну, загалом, він сказав, що без честі не проживеш, – відповів Микола Миколайович.
Васильєв поглянув на Ленку й раптом запитав:
– Отже, їдеш?.. Отже, ти все-таки зрадниця? – Він осміхнувся: – А як же щодо честі, про яку говорив генерал Раєвський?
– Це неправда! – обурився Микола Миколайович, – Ленка не зрадниця!
– А чому ж вона тоді їде? – наступав Васильєв.
– Не твоє діло! – відповіла Ленка.
– Злякалася! – жорстоко сказав Васильєв. – І тікаєш!..
– Я злякалася?! – Ленка вискочила з кімнати. Тепер її голос долинув здалеку: – Я нічого не боюся!.. І всім усе скажу!.. Дідусю, не слухай його! Я нікого не боюся!.. Я доведу! Всім! Всім!.. – Вона знову вбігла в кімнату, на ній була та сама сукня, яка горіла на опудалі, й тихо мовила: – Всім доведу, що нікого не боюся, хоч я й опудало! – повернулася й вийшла з дому.
Васильєв метнувся був за нею, але Микола Миколайович затримав його.
– Я хотів її наздогнати, – сказав Васильєв. – Може, їй треба допомогти?
– Тепер уже не треба. Тепер, я думаю, вона сама знає, як їй бути. – Микола Миколайович поманив його пальцем і тихо додав: – По суті, ти непоганий хлопець… Але якийсь… прокурор, чи що.
– А все-таки чому вона їде? – вперто перепитав Васильєв.
Микола Миколайович, поглянув на Васильєва; на його худеньке обличчя, на окуляри з одним скельцем, на міцно стиснуті губи, на весь його правий і переконаний вигляд і раптом чогось розсердився.
– Давай, Васильєв, крокуй! – Він підштовхнув Васильєва до виходу. – Ти мені якоюсь мірою набрид! – Зачинив двері, потім знову розчахнув їх і крикнув йому навздогін: – Ти маєш рацію в усьому!.. І отже, ти щаслива людина!.. – І так хряснув спересердя дверима, що весь будинок загув дзвоном – бом!
Микола Миколайович поглянув на Васильєва, на його балкончик. Він удивлявся в темряву, сподіваючись побачити Ленку. І побачив, її швидка постать майнула серед темних стовбурів дерев, більш виразно окреслилася на чистому обрії, коли перетинала вулицю, і зникла за рогом.
"Куди вона побігла?" – з неспокоєм подумав Микола Миколайович. Звісно, здогадатися він не міг і, щоб заспокоїти себе в чеканні Ленки, почав, як звичайно, міркувати про життя свого будинку та його колишніх мешканців, яких немає, але які цієї миті щільно оточили його з усіх боків.
Дорослі й діти. Чомусь брати й сестри на все життя лишилися в ньому дітьми. Хоч він знав їх до самої їхньої старості або до ранньої смерті.
Микола Миколайович майже на дотик відчував тепло їхніх рук і гарячий подих, чув їхні вигуки, сміх, сварки, суперечки до хрипоти. Вони знову, як завжди, були разом з ним.
Може, тому він так зрадів Ленці, що вона як дві краплі води була схожа на Машку. Це була Ленка, якої йому бракувало для щастя, це була Ленка, що злила життя всього дому воєдино.
Ленка!.. Вона навпомацки вибирала шлях у житті, але як безпомилково! Серце горить, голова палає, а вчинки найдостойніші.
І раптом Микола Миколайович відчув у собі, в своїх зміцнілих мускулах небувалу доти силу. Може, сталося перше в світі чудо й роки не старили його, а зміцняли? Він засміявся. Його завжди смішило сполучення в ньому найтверезішої оцінки справжнього життя і якось наївної дитячої мрії – наприклад, що його життя вічне.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Ленка вибігла з дому й підлетіла до сомовської хвіртки. Потім розвернулася й побігла вниз вулицею, не оглядаючись на власний дім. Коли б вона оглянулася, то спершу побачила б, як з їхньої хвіртки вискочив Васильєв, немовби його звідти вишпурнули, а потім на одному з балкончиків з'явився Микола Миколайович.
Проте Ленка жодного разу не оглянулася. Вона квапилася, вона бігла, вона летіла… в перукарню.
Ленка твердо вирішила довести всім, що вона нічого й нікого не боїться – навіть опудалом бути не боїться. Ось для того вона й бігла в перукарню, щоб постригтися наголо й стати справжнім страховиськом.
Вона ввірвалася в перукарню, ледве зводячи дух.
Тьотя Клава сиділа самотньо й читала книгу. Звела на Ленку стомлені очі й неприязно сказала:
– А-а-а, це ти! – відвернулася.
– Драстуйте, тьотю Клаво, – сказала Ленка.
Тьотя Клава нічого не відповіла, поглянула на годинник, підвелася й почала складати в ящик ножиці, гребінці, електричну машинку. Вона явно збиралася йти.
– Знову вирішила зробити зачіску? Виходить, сподобалося… Тільки нічого не вийде, – зауважила тьотя Клава якось єхидно.
– Ви не хочете мене стригти? – запитала Ленка.
– Не хочу, – відповіла тьотя Клава, прибираючи далі Інструменти.