А тоді в моїх руках будуть золото "Мафальду", перловий скарб і Іхтіандр".
Але Іхтіандр не міг знати, про що думав Зуріта. Відвертість Зуріти переконала його, і юнак, повагавшись, згодився.
Зуріта зітхнув з полегшенням.
"Цей не обдурить", — подумав він.
— Ходімо швидше!
Іхтіандр хутко піднявся на палубу і стрибнув у море.
Матроси побачили, що Іхтіандр кинувся в море без ланцюга. Вони одразу ж зрозуміли, що він поплив добувати затонулі скарби "Мафальду". Невже Зуріта один заволодіє всіма багатствами? Гаяти часу не можна було, і вони кинулись на Зуріту.
В той час коли команда переслідувала Зуріту, Іхтіандр почав оглядати затонулий корабель.
Крізь величезний люк верхньої палуби юнак проплив униз понад трапом, що нагадував східці великого будинку, і опинився у великому коридорі. Тут було майже темно. Тільки тьмяне світло сіялося крізь розчинені двері.
Іхтіандр заплив у одні з цих розчинених дверей і втрапив у салон. Великі круглі ілюмінатори ледь освітлювали величезний салон, що міг вмістити не одну сотню людей. Іхтіандр сів на розкішній люстрі і поглянув навколо. Це було дивне видовище. Дерев'яні стільці і столики спливли вгору і погойдувались під стелею. На невеликій естраді стояв рояль з відкритою кришкою. Підлога була встелена м'якими килимами. Лакована обшивка стін з червоного дерева місцями пожолобилася. Коло однієї стіни стояли пальми.
Іхтіандр відштовхнувся від люстри і поплив до пальм. Раптом він спинився вражений. Назустріч йому пливла якась людина, повторюючи його рухи. "Дзеркало", — догадався Іхтіандр. Це величезне дзеркало займало цілу стіну, невиразно відбиваючи у воді всю розкіш салону.
Тут даремно було шукати скарбів. Іхтіандр виплив у коридор, спустився на одну палубу нижче і заплив до такого ж розкішного і величезного, як і салон, приміщення, де, мабуть, був ресторан. На буфетних полицях і стойках, біля стойок на підлозі валялися пляшки з вином, банки з консервами, коробки. Тиском води деякі пробки були загнані всередину пляшок, а бляшані коробки — пом'яті. На столі ще була сервіровка, але частина посуду, срібні виделки й ножі лежали розкидані на підлозі.
Іхтіандр почав пробиратися в каюти. Він побував уже в кількох каютах, опоряджених за останнім словом американського комфорту, проте не помітив жодного трупа.
Лише в одній каюті третьої палуби він побачив роздуте тіло, що гойдалося під стелею.
"Мабуть, пасажири врятувалися на шлюпках", — подумав Іхтіандр.
Та, спустившись ще нижче на палубу, де містилися пасажири третього класу, юнак побачив жахливу картину: в каютах тут було багато трупів чоловіків, жінок і дітей — білих, китайців, негрів та індіанців.
Команда пароплава намагалася врятувати насамперед багатих пасажирів першого класу, покинувши бідноту напризволяще. В деякі каюти Іхтіандр не міг добутися, бо двері були щільно забиті трупами. У паніці люди душили одне одного, захаращували своїми тілами вихід, позбавляючи себе останньої можливості врятуватися.
У довгому коридорі повільно гойдалися трупи. Вода вливалася у відкриті ілюмінатори і розгойдувала розпухлі трупи. Іхтіандрові стало моторошно, і він поспішив виплисти з цього підводного кладовища.
"Невже Гуттієре не знала, куди посилає мене?" — думав Іхтіандр. Невже вона могла вимагати, щоб він, Іхтіандр, вивертав кишені у мерців і нишпорив у їхніх чемоданах? Ні, цього вона не могла зробити! Очевидно, він знову опинився у пастці Зуріти. "Я випливу на поверхню, — вирішив Іхтіандр, — і вимагатиму, щоб Гуттієре вийшла на палубу і сама підтвердила своє прохання".
Мов риба, плив юнак нескінченними переходами від палуби до палуби і незабаром виринув на поверхню.
Він швидко наближався до "Медузи".
— Зуріта! — гукнув він. — Гуттієре!
Але йому ніхто не відповідав. Мовчазна "Медуза" похитувалась на хвилях.
"Куди вони всі поділися? — подумав юнак. — Що це, нова пастка Зуріти?" Іхтіандр обережно підплив до шхуни і видерся на палубу.
— Гуттієре! — гукнув він ще раз.
— Ми тут! — почув юнак голос Зуріти, що ледве долинав з берега.
Іхтіандр озирнувся і побачив Зуріту, який обережно визирав з прибережних кущів.
— Гуттієре захворіла! Пливи сюди, Іхтіандре! — кричав Зуріта.
Гуттієре хвора! Він зараз побачить її. Іхтіандр плигнув у воду і швидко поплив до берега.
Юнак уже вийшов з води, коли почув приглушений голос Гуттієре:
— Зуріта бреше! Рятуйся, Іхтіандре!
Юнак прожогом завернув назад і поплив під водою. Лише відпливши далеко від берега, він виринув на поверхню й оглянувся. Йому здалося, ніби на березі майнуло щось біле.
Може, то Гуттієре вітала його визволення. Чи ж побачиться коли він з нею?..
Іхтіандр швидко поплив у відкрите море. Вдалині він побачив якесь невеличке судно. Оточене піною, воно прямувало на південь, збиваючи воду гострим носом.
"Далі від людей!"— подумав Іхтіандр і, глибоко пірнувши, зник під водою.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
НОВОЯВЯЕНИЙ БАТЬКО
Бальтазар, повернувшись з невдалої подорожі на підводному човні, був у похмурому настрої. Іхтіандра не знайшли, Зуріта десь зник разом з Гуттієре.
— Прокляті білі! — бурмотів старий, самотньо сидячи у своїй крамниці. — Вони зігнали нас з нашої землі і перетворили на своїх рабів. Вони калічать наших дітей і викрадають наших дочок. Вони хочуть знищити нас усіх, до останнього...
— Здрастуй, брате! — почув Бальтазар голос Крісто. — Новина! Велика новина! Іхтіандр знайшовся.
— Що? — Бальтазар зірвався на ноги. — Кажи швидше!
— Скажу, тільки ти не перебивай мене, бо я забуду, що хотів сказати. Іхтіандр знайшовся. Я вірно тоді казав: він був на затонулому кораблі. Ми відпливли далі, а він виринув і поплив додому.
— Де ж він? У Сальватора?
— Так, у Сальватора.
— Я піду до нього, до Сальватора, і зажадаю, щоб він повернув мені мого сина...
— Не віддасть! — заперечив Крісто. — Сальватор забороняє Іхтіандрові плавати в океані. Інколи я нишком відпускаю його...
— Віддасть! А якщо не віддасть, я вб'ю Сальватора! Ходімо зараз же.
Крісто злякано замахав руками.
— Почекай хоча б до завтра. Я ледве відпросився у Сальватора провідати свою "онучку". Сальватор став такий підозріливий. Дивиться в очі — немов ножем крає. Благаю тебе, почекай до завтра.
— Гаразд. Я піду до Сальватора завтра. А зараз поспішусь туди, до затоки. Може, хоч здалеку побачу в морі свого сина...
Усю ніч просидів Бальтазар на скелі над затокою, вдивляючись у хвилі. Море було бурхливе. Холодний південний вітер налітав шквалами, рвав піну з верхівок хвиль і розкидав її по узбережних скелях. Прибій гуркотів на березі. Місяць, поринаючи у хмарах, що швидко мчали по небу, то освітлював хвилі, то знову ховався. Хоч як пильно придивлявся Бальтазар, він нічого не міг розглядіти в запіненому океані. Вже настав світанок, а Бальтазар усе ще сидів нерухомо на прибережній скелі. Океан з темного став сірий, але був так само пустельний і безлюдний...
І раптом Бальтазар стрепенувся. Його гострі очі помітили якусь темну річ, що гойдалася на хвилях. Людина! Може, то втоплений? Ні, він спокійно лежить на спині, заклавши руки за голову. Невже він?
Бальтазар не помилився. Це був Іхтіандр.
Бальтазар підвівся і, притискаючи руки до грудей, закричав:
— Іхтіандре! Сину мій! — І старий, піднявши руки, кинувся в море.
Падаючи із скелі, він глибоко пірнув. А коли виплив, на поверхні вже нікого не було. Одчайдушно борючись з хвилями, Бальтазар пірнув ще раз, але величезна хвиля підхопила його, перевернула, викинула на берег і з глухим бурчанням відкотилася назад.
Увесь мокрий, Бальтазар підвівся, подививсь на хвилі і тяжко зітхнув.
— Невже мені привиділось?
Коли вітер і сонце висушили Бальтазарів одяг, старий попрямував до муру, що оберігав володіння Сальватора, і постукав у залізні ворота.
— Хто там? — запитав негр, зазираючи у відтулене вічко.
— Я до лікаря, у важливій справі.
— Лікар нікого не приймає, — відповів негр, і вічко затулилося.
Бальтазар почав грюкати, кричати, але йому ніхто не відчиняв воріт. З-за муру долинав тільки погрозливий гавкіт собак.
— Ну стривай, проклятий іспанцю! — погрозив Бальтазар і подався до міста.
Недалеко від будинку, де містився суд, стояла присадкувата старовинна біла будівля з товстими кам'яними стінами — пулькерія "Пальма". Перед входом була споруджена невеличка веранда, крита смугастим тентом, заставлена столиками, кактусами в синіх емальованих вазонах. Веранда оживала тільки ввечері. Удень публіка віддавала перевагу прохолодним вузеньким кімнатам. Пулькерія була немовби відділенням суду. Сюди під час судових засідань сходились позивачі, відповідачі, свідки, обвинувачені, ще не взяті під варту.
Тут, попиваючи вино і пульке, вони охоче коротали нудні години, чекаючи своєї черги. Меткий хлопчина, який весь час снував між будинком суду і "Пальмою", повідомляв про те, що робиться в суді. Це було зручно. Сюди ж таки стікалися темні ходатаї в справах і лжесвідки, які відверто пропонували свої послуги.
Багато разів бував Бальтазар у "Пальмі" в справах своєї крамниці. Він знав, що тут можна зустріти потрібну людину, написати прохання. Тому Бальтазар попрямував сюди.
Він швидко минув веранду, увійшов у прохолодний вестибюль, задоволено вдихнув холодок, обтер піт з лоба і спитав у хлопчака, що крутився біля нього:
— Ларра прийшов?
— Дон Флорес-де-Ларра прийшли, сидять на своєму місці, — жваво відповів хлопчик.
Той, кого звали гучним іменем дон Флорес-де-Ларра, був колись дрібним судовим службовцем — його вигнали за хабарі. Тепер у нього було багато клієнтів: усі, в кого були сумнівні справи, охоче зверталися до цього великого крутія. Мав з ним справу і Бальтазар.
Ларра сидів за столиком біля готичного вікна з широким підвіконням. На столі перед ходатаєм стояв кухоль вина і лежав товстелезний рудий портфель. Завжди готове до роботи вічне перо було прикріплене до кишені потертого костюма оливкового кольору.
Ларра був опасистий, лисий, червонощокий, бритий і самозадоволений. Вітерець, що залітав у вікно, здіймав залишки сивого волосся. Сам голова суду не зміг би приймати своїх клієнтів з більшою величчю.
Побачивши Бальтазара, Ларра недбало кивнув головою, жестом вказав на плетене крісло напроти себе і сказав:
— Прошу вас, сідайте. З чим завітали? Може, хочете вина? Пульке?
Звичайно замовляв він, а платив клієнт.
Бальтазар, здавалося, не чув.
— Велика справа.