Про нього казали й писали в газетах, що то росте другий Зоненталь, Бар-най, Поссарт, Ірвінг, Россі, і наводили для порівняння ще подібні до цих видатні імена. Всі ходили подивитися на юного знаменитого чарівника і захоплювались блискучою зіркою, що з'явилася на небосхилі єврейської сцени.
Чим же, власне кажучи, так полонив глядачів цей юний актор? Судячи з того, що писали тоді рецензенти,— тільки одним: тим, що "він скрізь і завжди безпосередньо-серйозний, простодушно-наївний, правдивий, як сама правда, і природний, як сама природа".
"Вся єврейська мандрівна трупа,— писав один рецензент,— ламаного шеляга не варта без Рафалеска. Без Ра-фалеска театр — як і всі інші єврейські театри — мертвий, як цвинтар; це балаган, комедіантська буда, блазенство. Але з тієї хвилини, коли на сцені з'являється Рафалеско, стає світло в усіх закутках, світло, тепло й затишно, і все оживає, все рухається. Це вже більше не сцена, не театр... Це вже саме життя".
Отак писали про нього критики, рецензенти. А глядачі? Що казали глядачі? Єврейські глядачі, які й досі не дуже розпещені ні театром, ні добрими п'єсами, ані знаменитими акторами,— товпилися, дивом дивувалися цій новій зірці, цьому чарівникові Рафалеску. Вони обсідали театр, билися за квитки і, не шкодуючи долонь, плескали "браво". Щоправда, приходили не тому, що розумілися на мистецтві, а просто з міркувань, що коли люди хвалять його, тож не божевільні вони? Проте майже кожний, сидячи в театрі, почував, що він бачить перед собою щось нове, якусь нечувану, надзвичайну й незрозумілу силу. Виступала людина, що, здавалося б, говорить зовсім звичайні слова, говорить просто, природно, без вихилясів і кривляння, а змушує бриніти всі струни душі, викликає у вас приховані думки, давно поснулі почуття, і легкий мороз проймає все ваше тіло, ви хвилюєтесь разом з нею, переживаєте разом з нею і не можете відірватися поглядом від неї. А коли Рафалеско залишає сцену, з ваших грудей мимоволі виривається вигук: "Браво!"
Не дивно, що глядачі дуже цікавились ним, хотіли дізнатися, хто він, цей юний актор, цей чарівник. Звідкіля походить, де вчився? Де це в нього взялася така велетенська сила? Який він у житті, а не на сцені? Яке його справжнє ім'я?.. І мало чого ще хотілося б знати глядачам! Але хоч скільки сушили собі мозок цікаві глядачі, скільки дошукувались і нишпорили, вони не могли довідатися нічого, крім того, що цей дивовижний актор зветься Лео Рафалеско, походить з Румунії, з Бухареста, а сам він ще зовсім молодий, років вісімнадцяти-двадцяти — і більше нічого.
Найблискучішого успіху досяг наш юний актор, ця нова зірка, Рафалеско в столиці Галичини — Львові.
У Львові здавна існував єврейський театр. Директор цього театру, тобто антрепренер,— відома персона, з якою нам треба познайомитись. У нього чудне ім'я: Геця Ге-цьович.
Геця Гецьович такий самий директор, як і всі інші директори єврейських театрів, що здебільшого годують публіку тими жахливими драмами й зворушливими трагедіями під чудернацькими назвами, як-от: "Шминдер Бееец на аутодафе", "Кривава інквізиція часів Собеського", "Ізабелло, розірви сукню" і подібними до цього драматичними перлинами, що їх створювали нашвидкуруч такі пройдисвіти, як Щупак та його флігель-ад'ютант Шолом-Меїр Муравчик.
Геця Гецьович не полюбляв нового репертуару і новітніх п'єс. Тільки останнім часом почав він інколи ставити літературні п'єси, як, наприклад: "Хінке-Пінке", "Соломон Горлань", "Велфік їсть узвар" *. Але не часто можна ставити літературні п'єси. Не можна розбещувати єврейського глядача. Йому дай що завгодно, а він облизуватиме пальці, як після чогось путнього, плескатиме "браво" і довго ніяк не вгамується.
Зразу після першої аудієнції, яка відбулася між обома нашими директорами, Гольцман висловився, що отой лобуряка — так він прозвав Гецю Гецьовича — не вартий Щупакового мізинця. Він признався, що, відколи живе на світі, ще не зустрічав такого бецмана. Легше перенести Львів на інше місце, ніж чогось добитися у цього бовдура.
Сам Гольцман теж неабияк упертий. Йому вже йшлося не так про заробітки, як про амбіцію. Він дозволив цій дубині експлуатувати його, пристав на такі умови, на які іншим разом ніколи б не погодився, хіба що зовсім стерявшися.
Коли контракт на перші три вистави вже підписали обидві сторони й пішли до ресторану щось попоїсти, Гольцман досить серйозно спитав у Геці Гецьовича:
— Скажіть мені, мій любий друже, чи не трапляється часом, щоб до вас у Львів заблукала в гості холера?
— Досі бог милував, а що таке?
— Шкода. Була б хоч маленька надія здихатися вас...
Проте нічого страшного не сталося: пішли до ресторану, випили по келиху доброго вина й смачно закусили гусячою печінкою, а потім запалили дешеві цигарки "Трофік" та завели дружню розмову. Але коли треба було заплатити за сніданок, Геця Гецьович заметушився і, раптом згадавши, що в нього в кишені немає жодного гелера, хотів нишком вислизнути з ресторану, але його затримав Гольцман.
— Пане директор! Навіщо ви турбуєтесь? Директорові театру у великому місті не личить виходити з чорного ходу.
Не тільки словами в'їдався йому в печінки Гольцман. Гольцман добре знав, що після першої гастролі Рафалеска він завдасть цьому директорові нищівного вдару, якого той до самої смерті не забуде. І Гольцман не помилився.
Як і скрізь, Рафалеско своїм першим виступом полонив усіх глядачів Львова. Львівські прихильники театру, які мало чим відрізнялися від голенештинської публіки, не могли здати собі справу, чим, власне кажучи, полонив їх цей Рафалеско? Здається, такий простий, такий звичайний, такий нічим не примітний актор, без співу, без танців, тільки розмовляє спокійно, просто, тихо, звичайно і все-таки не звичайно! Кожен крок, кожен порух, кожне слово його такі природно прості, а говорить він зовсім не як зі сцени, зовсім не як актор. Говорить, як кожен з нас, як я з вами, а проте — дивна річ! — його хочеться бачити й слухати, бо всі інші проти нього виглядають, як ляльки, манекени, як олов'яні солдатики.
— Хто він такий, цей витівник? — допитувалися глядачі.
— Бог святий його знає! Якийсь Рафалеско з Бухареста.
Так було першого вечора. Другого вечора театр був
повнісінький, а на третю виставу вже не можна було дістати квитки і всі набилися, як оселедці в бочку. Геця Ге-цьович ходив невідступно за Гольцманом і насилу домігся, щоб той з трупою залишився хоч би ще на три гастролі.
Немає сумніву, що обидва директори хотіли якнайшвидше здихатися один одного. Але, як два справжні дипломати, кожний з них сушив мозок, як іншого облигати, обшахраювати, пошити в дурні.
1
Лехаїм! — Будьмо здорові! (бер.)
2
Шолом-Алейхем, т.2
Розділ 49
ГЕНРІЄТТА ШВАЛЬБ
Спостерігаючи, як дурноголові глядачі, наче вівці, хмарою сунуть до театру й платять шалені гроші за те, щоб хоч раз побачити й послухати отого пустомолота, Геця Гецьович не тямився від обурення. Кожний гульден, який надходив до каси — хоч три чверті прибутків належали йому,— завдавав йому болю. Наче розбійник, сидів Геця Гецьович біля каси й позирав, як глядачі божеволіють і б'ються за вхідний квиток,— не знати чого й за віщо... А коли вже спродано було всі квитки, й усі резервні стільці, і театр був ущерть переповнений, ніде голці впасти, тоді Геця Гецьович теж поцікавився глянути, чим це так захоплюються дурні євреї.
Він визирнув з-за лаштунків і знову побачив перед собою дурних євреїв, що пальці облизують, захоплюються і плескають "браво". Йому перехопило подих і в голові замакітрилось: не від гри на сцені, а від переповненого залу. Відколи Геця Гецьович директорує, він не пам'ятає ще такого, ніколи ще не було в театрі так повно... Якщо це справді тільки через отого парубка з Бухареста, треба його забрати до себе за всяку ціну... Але як це зробити? Приступитесь до нього просто й запропонувати шмат грошей, щоб тому аж очі на лоба вилізли,— то цей гультіпака, можливо, перекаже все своєму директорові. З цього може виникнути великий скандал. Гольцман кусючий. Нарази-тися на його язик Геця не мав ніякого бажання... Ні, у Геці Гецьовича був свій план: він поцілятиме через інших, через свою нову примадонну — Генрієтту Швальб.
Хто була Генрієтта Швальб і як вона стала примадонною? Це можна розповісти досить коротенько.
Одного разу директор Геця Гецьович помітив у себе в театрі просто зодягнену дівчину з розкішною талією и величною фігурою. Так висловився сам директор і почав стежити за дівчиною: шваля не шваля, покоївка не покоївка, але гарна, як квітка гайова.
— Якби я залучив цю дівчину до свого театру, я б зробив з неї примадонну,— сказав Геця одному із своїх ла-куз.— Може б, ти довідався, де вона працює?
— Оця гарнюня? — відповів йому лакуза.— Де вона працює, не знаю. Але брат її мені добре відомий. Швальб на ймення. Хаїм-Іцик Швальб. Він цигарочник, розносить цигарки на продаж.
— Отой мурмило з червоною пикою? Отакої! Я ж його на тому тижні добре відлупцював і викинув з театру, щоб не мав звички лазити за лаштунки й частувати актрис сигаретами, коли їм треба зосередитись перед грою.
— Що ж з того? Навпаки, виходить, що ви вже давні знайомі. Якщо хочете, я можу з ним поговорити.
— Будь ласка, поговори, але так, щоб він не зажадав купи золота. Розумієш, що тобі кажуть?
— Авжеж, розумію. Що я, дурний?
Після цієї розмови Генрієтту Швальб (тоді вона просто звалася Єнтка) привели до директора додому. її брат, Хаїм-Іцик Швальб, після ляпасів, якими почастував його Геця Гецьович, не наважувався ризикувати. Він послав наперед свою сестру, а сам залишився на вулиці.
Це було вдень після обіднього сну. Директор прийняв її босий і запросив сісти, але вона відмовилась. Вона може постояти. "Де ти працюєш?" — спитав він у неї. Вона похвалилась перед ним, що має дуже добру службу, добру й легку. "Скільки одержуєш?" Одержує вона тільки п'ятнадцять гульденів на місяць, крім білизни. За білизну вона має окремо десять гульденів. А ще їй перепадає часом чотири, часом шість, інколи навіть цілих сім гульденів.
— Скільки ж це виходить разом?
— Підрахуйте.
Директор босоніж підвівся, почав шукати олівця і клаптик паперу. Він запитав у неї, що було б, наприклад, якби їй запропонували попервах п'ятдесят гульденів на місяць? Вона на те сказала, що п'ятдесят гульденів — пристойна плата.