Після того, як ми розповіли про битву з білими і про люльки миру, які привезли з собою, Запрошений Бізон сказав:
– Поки цього досить. Все це дуже важливо. Сьогодні ввечері в моєму вігвамі я скличу раду вождів, і тоді ви віддасте люльки й про все розповісте.
Дбайливі руки розвантажили наших коней, подбали про них, занесли речі в наші вігвами. Привітно посміхаючись, батько підняв дверне полотнище і запросив мене увійти. Яким же було моє здивування, коли я побачив прив'язану до вігвамної жердини над його ложем, поряд з згортком зі священною люлькою, шкуру білого бізона! Батько був задоволений враженням, яке на мене справила ця річ. Ми сіли, і я запитав:
– Так це ти вбив священну тварину? Ти вистежив її на півдні?
– Так, – відповів він на всі запитання.
Тоді я розповів йому, що білого бізона бачили мисливські загони чеєнів і південних череванів, що багато хто його шукав, в тому числі і я сам. Після цього я запитав:
– А як справи з цим Коротким Рогом?
– Помер, – на мигах відповів він, і звелів мені сісти поряд з ним.
Я сів, і він пошепки продовжив:
– Наш набіг на ассінібойнів був вдалим. Ми вбили сімох з них, і забрали багато коней. Коли ми повернулись, я дізнався, що дехто з мисливців кроу бачили білого бізона десь біля витоків річки Язик. Я дуже хвилювався за тебе, бо думав, що ти помер, і мені було все рівно, що тепер буде зі мною. Цей Короткий Ріг спустився з гір і прибув до нашого табору. Я оголосив, що вирушаю на пошуки білого бізона, бо знав, що він піде по моїх слідах. О, він був хитрий і обережний, наче гірський лев, що вистежує оленя, але ще надвечір я помітив, як він переслідує мене. Я заїхав в довгу ущелину й зачаївся біля входу. Він вирішив, що я поїду далі, і пішов за мною. Коли він порівнявся з моєю схованкою, я напав на нього. Він розвернув коня і спробував втекти від мене, навіть не спробувавши пустити в мене стрілу, та що там, він навіть лук з чохла не вийняв! Все що він робив, це підганяв свого коня, а я, опинившись поряд з ним, пустив стрілу йому в спину. Другою стрілою я вбив його коня. Я пішов, залишивши їх Сонцю, після чого довго мандрував, і через багато днів вистежив білого бізона біля струмка, який кроу прозвали Брудним струмком, і там вбив його.
– Біля джерела цього струмка, недалеко від невеликого пагорба, військовий загін південних череванів востаннє бачив білого бізона. Там же я вбив двох воїнів зміїв. Ми розминулись на день чи два, – сказав я.
– Так, так. Але Сонце вирішило інакше – воно направило тебе на битву з білими, і я радий, що ти прийняв в ній участь, — відповів батько.
Ми ще багато розмовляли, доки не розпочалася рада вождів. На ній ми з Чорним Оленем піднесли люльки миру й мішечки з нахватоксисом, і передали послання від вождів чеєнів, і від вождів південних череванів. Піднявши одну люльку, мій батько на мигах і на словах сказав:
– Північні черевані – союзники мого народу, і з південними череванями ми завжди підтримували добрі відносини. З чеєнами у нас ніколи не було великої ворожнечі. Від імені мого народу я приймаю пропозицію миру.
– Ти маєш чинити так, як велить твоє серце, – сказав йому Запрошений Бізон. – Ми не звинувачуємо тебе в тому, що ти прийняв пропозицію миру.
Друга люлька залишилась лежати на землі перед Чорним Оленем. Він переконував батька прийняти її, говорив про те, як добре віднеслись до нас ті, хто послав її. Були й інші аргументи з цього приводу, і нарешті Запрошений Бізон прийняв рішення. Словами і на мигах він сказав:
– Ми, кроу, не сварились з білими. Земля, на якій стоять табори чеєнів, південних череванів та сіу — це наша земля. Бізони, котрих вони вбивають, належать кроу. Ці п'ятеро племен сильніші за нас, і ми не можемо вигнати їх зі своєї країни. Поки вони залишаються тут, ми не можемо укласти з ними мир. Сину мій, розбий чашку люльки об камінь, а чубук спали! Така наша відповідь ворожим племенам.
Дуже неохоче Чорний Олень взяв люльку, поклав її на землю й сказав батьку:
– Я думаю, ти робиш велику помилку, відмовляючи їм. Я думаю, ти повинен укласти мир з цими племенами, і разом з ними бути готовим воювати з білими. І навіть якщо до нас приєднаються племена чорноногих і північних череванів, я впевнений, що рано чи пізно білі зміцніють настільки, що відберуть в нас східні, західні, північні і південні, всі наші рівнини бізонів.
– Ми ніколи не завдавали білим шкоди, а вони не шкодили нам. Добре, що вони воюють з ворожими нам племенами. Роби, як я сказав, розбий люльку! – ледь не закричав Запрошений Бізон.
У відповідь на це, Чорний Олень загорнувся в ковдру і вийшов з вігвама; я пішов за ним. Ми почули, як люлька ударилась об камінь. На душі в нас стало важко. Ми повернулись до вігваму мого батька, лягли на наше ложе і заснули.
Наступного дня, розповівши батьку та матері про друзів, яких я придбав за час моєї відсутності, я запитав його:
– Невже тіло цього Короткого Рога так і не знайшли? Ти не признався в тому, що це ти вбив його?
– Так, не знайшли. Ти знаєш, що в племені його не любили. Нещодавно Довгий Лук, вождь гірських кроу, сказав мені: "Короткий Ріг довго не повертається. Може бути, він ніколи й не повернеться". А потім він посміхнувся й хитро глянув на мене. "Ні, не схоже, що він взагалі коли небудь повернеться." — відповів я, і теж посміхнувся. "Він був поганою людиною, я радий, що ти його вбив". – сказав Довгий Лук.
Опісля ми поговорили про інші речі. Мені дуже хотілося побачити зблизька шкуру білого бізона, тож мама зняла її і розстелила переді мною. Хутро було чудове – густе, біле, з темним відтінком. Я запитав батька, що він збирається з ним робити. Він посміхнувся, і не дивлячись на мене, встав і вийшов з вігвама, сказавши:
– Твоя матір все тобі розповість.
Вона теж посміхнулась, щасливо і гучно розсміялась, і коли він вийшов, сказала:
– Ця шкура призначена для твоєї бабусі, вона пожертвує її Сонцю, коли в місяць Нової Трави ми повернемося до свого народу. Вона повинна зробити це, щоб відплатити за те, що він з нею зробив.
– Він зробив з бабусею? Але він ніколи б не зробив їй нічого поганого! – крикнув я.
– Чоловіки немов діти – лише тіло в них велике, й хоча прожили вони багато зим, але залишаються такими ж бешкетними й цікавими, як малюки, – з посмішкою промовила вона. – Ти пам'ятаєш сукню, яку твоя бабуся зшила з тканини, яку ми для неї купили, і про те, як твій батько декілька разів запитував про неї? Так ось, коли я сказала, що вона готова і прикрашена лосиними зубами, він вночі пробрався до її вігваму, заглянув туди й побачив цю сукню на ній. І потім йому стало так соромно через те, що він побачив зблизька свою тещу, що йому стало нестерпно залишатися з нею в одному таборі, і навіть в одній країні. Тому він і заставив нас піти разом з ним в країну ворогів. Потім, коли він приніс мені для вичинки шкуру білого бізона, він розповів мені, що сталося у нього з моєю матір'ю, і запитав, чи спокутує провину, коли подарує їй цю шкуру?
– І із за цого він привів нас сюди, ризикуючи нашим життям?! – вигукнув я.
– Що ти, дурненький! Ти ж повинен знати, що моя матір зовсім не така. Їй було б приємно, якби її побачили в такій красивій сукні. Вона ніколи б не вимагала за це ніякої платні! Тепер ми можемо повернутися, і вона зможе пожертвувати цю шкуру Сонцю. Як добре, що я змогла тобі все розповісти. – сказала вона.
– Ви могли повернутися без свого сина, тому що через свою дитячу дурість ледве його не втратили, – сказав я, і ми обоє заплакали. – Але тепер все добре, і ми дійсно можемо повернутися до свого народу. Я щасливий! Щасливий! – сказав я.
– Так, але твоєму батьку дуже соромно. Нічого йому не говори, і не смійся над ним, коли він повернеться.
Через деякий час батько повернувся. Не дивлячись на мене, він пройшов до свого ложа і сів. Я ще розповів йому про своє перебування серед чеєнів. Як багато днів минуло з тих пір, як я востаннє говорив з ним про повернення до рідного племені.
Нам трьом здавалося, що зима триває нескінченно, та все ж вона минула, і в місяць Нової Трави ми розпрощались з нашими добрими друзями кроу, і після багатоденної подорожі знайшли табір нашого рідного племені Чорноногих на Пузатій річці. І як же сміялась моя бабуся, коли мама розповіла їй про причину, яка заставила батька піти в далеку ворожу країну.
– Скажи йому, – відповіла вона, – Що він сам повинен принести священну шкуру в дар Сонцю. І ще йому скажи, що невдовзі у мене буде нова сукня, і я хочу, щоб він прийшов і побачив мене в ній.
КІНЕЦЬ
Автор : Джеймс Віллард Шульц
Переклад: Андрій Шевчук
2024р.
Примітки:
1. Звісно, одяг прикрашався не цілими зубами. З зубів виточували намистини різної форми, найчастіше овальної або каплеподібної. Готовий виріб був схожим на слонову кістку.
2. Чоловік не мав права спілкуватися зі своєю тещею, навіть випадково зустрітись з нею. Більш того, йому було заборонено вимовляти слова, з яких сладалося ім'я його тещі.
3. Черевані, або Великі Животи, — плем'я Гро-Вантрів, дружнє чорноногим. Довгі Ножі — службовці Американської хутрової компанії. Велика річка — Міссурі.
4. Старий (Напі) був головним божеством чорноногих, до того, як вони перейняли у південних племен культ Сонця. Вони вірили, що він створив світ, і все живе на землі, після чого пішов на захід, пообіцявши колись повернутися.
5. Нітапокайо — справжній ведмідь грізлі.
6. Струмок Лі.
7. Річка Молочна.
8. Річка Тетон.
9. Річка Міссурі.
10. Річка Сонячна.
11. Сьогодні це центр міста Грейт Фолс.
12. Очевидно, водопад Чорного Орла на р. Міссурі.
13. Річка Джудіт.
14. Гори Джудіт.
15. Річка Мушля (Масселшелл)
16. Гро-Вантри.
17. Річка Йеллоустоун.
18. Нітапокайо (справжній ведмідь) — звичайна назва для ведмедя грізлі. Інша його назва — паксіквойя (липкий рот) вважається священною, і використовувати його можуть лише жерці Сонця та знахарі племен чорноногих та їхні дружини, які теж вважаються знахарками.
19. У племен чорноногих є дві назви місяця — Кіпітакі (Стара) та Кокомікіус (Нічне Світило).
20. Сузір'я Великої Ведмедиці, або Семеро, служить годинником для всіх племен рівнин.
21. На мові жестів плем'я Пікуні з конфедерації чорноногих, позначалось так: потрібно було тильною частиною зжатої в кулак руки провести по правій щоці.