Він відчув, як дивовижні теплі жіночі руки схопили і стиснули його руки, їхні дотики зробили його ще більш ніжним і вдячним, сльози навернулися на очі. Вдруге в житті він повернувся блудним сином до свого міста, цього разу до гнізда сердечної дружби, на яку навряд чи наважувався розраховувати. Друзі затягли його в хату, засвітили всі свічки в свічниках і всі масляні лампи, допомогли йому розв'язати важкий оберемок і оглянули його з усіх боків.
— Який худий! Який брудний! І куртка порвалася! — вигукували Хефзіба та її дочка.
Мельхіор лише посміхався в теплій атмосфері давньої дружби. Через деякий час він сказав:
— Подайте-но мені мішок, я тут дещо привіз вам у подарунок, бо продав усі картини, — і він одразу почав розпаковуватися.
— Все продано! – вигукнув у захваті Кіліаан; на мить Мельхіор злякався, що будівничий схопить його й підкине, як мішок вапна. – Я ж знав, ці мовчазні, ті працьовиті бджілки, мед збирають! Proficiat[20], брате, всіма євангелістами клянуся, ти заслужив це щастя!
Досі Мельхіор не наважувався дивитися на рудоволосу дружину свого друга та світловолосу Блансінтьє, але тепер, коли вони стояли біля нього з його подарунками в руках, нюхали олію й складали чудову шаль, він наважився глянути на них і відчув у серці блаженство, тепло й страх водночас, побачивши, як виросла Блансінтьє; її вузькі стегна прикривала майже така ж довга спідниця, як у її матері, а коли вона покрила волосся хусткою з плетеного вітру, вона раптом здалася йому Мадонною в її дитячі роки. Якщо він колись знову намалює таємне життя Діви, у нього не знайдеться кращої моделі, ніж ця струнка, спритна Блансінтьє. Вона відсунула батька, який сміявся і дивився на своє відображення в дзеркалі в татарській шапці, і хотіла ближче роздивитися себе з легкою тканиною на голові. Вона здавалася такою враженою власним відображенням, що обернулася й запитально переводила погляд то на матір, то на Мельхіора.
Кіліаан в чудовому настрої засміявся на весь голос і підштовхнув дочку до Мельхіора.
— Поцілуй його за дар, гусеня, поцілуй його!
Блансінтьє трохи повагалася, потім підійшла до Мельхіора, слухняно нахилилася до нього й торкнулася його губ своїми тонкими сухими губами. Кіліаан сплеснув руками, а Хефзіба тихо засміялася.
Блансінтьє, опустивши очі, відпустила Мельхіора і з невинним кокетством запитала:
— А мама?
— Мама теж, до лиха! — скрикнув Кіліаан, ляскаючи себе по стегну.
Хефзіба не сказала ні слова, обняла Мельхіора легкими повними руками, притягла до себе і, мов старша сестра, поцілувала в обидві щоки. Мельхіор відчув полегшення від відстані, яку зберегла Хефзіба, бо, як завжди, боявся емоцій, проти яких був безпорадний. Він був радий, коли Кіліаан просто поклав край цьому невиразному збентеженню; він насунув на голову свою каракулеву шапку, ще раз обійняв Мельхіора й голосно поцілував:
— Така честь! — вигукнув він, — стільки дорогоцінних подарунків! Ну, тепер винна пляшка повинна лопнути! Хвилинку, — перебив він себе, — Мельхіоре, ти вже повечеряв?
Мельхіор сказав, що йому не хочеться їсти, і він хотів би іншим разом випити з Кіліааном і не одну флягу, але тепер, коли він їх привітав, у нього було лише одне бажання — піти додому й витягнути ноги.
— Він правий! — скрикнув Кіліаан. — Я принесу ключі й проведу тебе!
І так ось Мельхіор повернувся до дому, який того дня, як ніколи, був домом його батьків. Він подивився й помітив, навіть при недостатньому освітленні свічками, що все виблискувало чистотою. Так, підтвердив Кіліаан, який деякий час залишався з ним, це була робота його двох жінок; вони не дали занедбати будинок свого друга, а підтримували його в чистоті до його повернення, підмітали підлогу, готували дрова для опалення, застеляли ліжко.
— А тепер, любий брате, мандрівний друже мій, я довіряю тебе твоєму ангелу-охоронцю аж до світла дня, до завтра.
І нарешті Мельхіор лежав між простирадлом, довкола нього був дім, відомий, але в чомусь і чужий; тут знову почулося старе, знайоме шепотіння — тихий стогін у балках стелі, слабке стрекотання з-під каміна — там усе ще жив той самий цвіркун. Але тон його власного серця здавався Мельхіорові новим, сильним і водночас непевним; полотно, в яке він закутався, поступово тепліло, сам він вже наполовину заснув i бачив у сні, що блукає безлюдними піщаними землями. Потім з'явилися дивні дерева, величезні стовбури вийшли із землі зеленими віялами, як він бачив у своєму гербарії, — троянди, як дерева, папороті, як пальми. Він ходив серед цих величезних рослин, як між колон церковного нефа, лежав на спині в їхній тіні й дивився, як розпускаються величезні квіти. І поки він спостерігав, до нього крадькома підкралася, порушуючи його спокій, якась легконога істота, дитяча й повітряна, яка схилилася над ним, а потім сіла йому на груди — швидше запах і легкість, ніж справжня форма. Мельхіор не поворухнувся в її обіймах, легкий, як моль, гість уві сні повільно затиснув рот маленькими сухими губами. Якусь напружену мить Мельхіор чекав наляканий, чи не була це ініціація, обіцяна магістром таємного братства?.. Він відчув дотик свого супутника від колін до чола, аж поки легкість незнайомця не почала розмиватися, важити на ньому. Граючи, він делікатно захищався, але хватка привиду уві сні стала злою, безсоромною і розпусною. Над Мельхіором зімкнувся сад великих розбухаючих квітів, троянди розсипалися, як лусочки сажі під час пожежі, величезні віяла пальм грізно сплелися, настала темрява. Мельхіор застогнав ще у ві сні, він зрозумів, що його переслідував хтивий сон, який диявол інколи напускає на людей. Він силкувався струсити суккуба і прокинувся в жалісному світлі майже згорілої свічки. Він запалив нову, бігав туди-сюди по холодній плитці підлоги, впізнав речі в їхньому повсякденному втішному вигляді — казан, глечик з водою, свій одяг на табуреті біля ліжка, вузол на балці над ним. , тихе цвірінькання цвіркуна. Він був удома, в хаті все залишилося, як було, але в ньому відбулася зміна.
Знову він йшов старим, добре знайомим містом, розмовляв зі старими вірними друзями, з сусідами по своїй вулиці, вони казали, що раді, що він повернувся цілий і здоровий; його душа й чуття були такі ж тверезі, як у людини, яка, довго харчуючись жирною й важкою їжею, лікує шлунок водою й сухим хлібом. Він розважав спочатку Кіліаана, потім усіх братів Зелених Шапок розповідями з Антверпена, розповідав про душу того міста, про його торгівлю і багатства, про його втіхи та каліцтва, про гільдію художників і про картини, які вони творять; теж про життя та похорони юнкера Ван Пьєпенпооя. Але про своє знайомство з Братством Вільних Духів він боязко промовчав, хоч і назвав ім'я Орлі.
Ієронім Босх "Спокуса святого Антонія" 1505-1506, Національний музей старовинного мистецтва, Лісабон, фрагмент
І ось він знову опинився у своїй холодній замкнутій майстерні, приводячи в порядок свої мислі та задуми. Спочатку він лише з трудом знаходив себе в своїм ремеслі, перетворена людина в ньому стояла на заваді. Але його переживання переслідували його, тому він вирішив намалювати Спокусу св. Антонія. Він зобразив святого на шарі повільно танучого льоду, біля його ніг калюжу зі зміями і щурами; маленьке чудовисько, що складається лише з голови й ніг, вихоплює у святого чотки, інше, пласким пташиним дзьобом, перетворює його молитовник на сатанинський псалтир, що кишить нечестивими нотами, з новими подвійними нотами та акордами. Все це лише вступ. Велика спокуса приходить у вигляді нечистої істоти; вона хитким кроком виходить з-під пурпурового намету, увінчаного півмісяцем: це висока бліда жінка, яка наслідує звичний погляд Марії і також покрита Її зоряним плащем. Але по її власному турецькому прапорцю відразу видно, що вона звичайна розпусниця, її справжню сутність розкривають маленькі чорні дияволятка, які з мітлами та ложками вилазять з-під її спідниць: один з них послизнувся на гладкому чорному льоду , таким чином демонструючи свою огидну, рябувату наготу.
Велику куртизанку оточує свита — жриці Венери-руйнівниці. Вони йдуть, як живі статуї, двома рядами — алея напівголих жінок, пофарбованих у яскраво-червоний колір, що тримають у руках гілочки, що оживають мов змії; жіночі ноги перетворюються на хвости русалок, по їхніх ліфах повзають гусениці, наче по гнилих плодах. І там, де закінчується ця алея м'яких хворих тіл, зяє ополонка в льоді, з неї стирчать чоловічі голови, але й перевернуті корпуси, з яких глумливо стирчать в небо дупи; купальщики оточені полово-жовтим колом танцюючих дівчат, і ті, хто має гострі очі, зрозуміють за їх коротко підстриженим волоссям і непристойними жестами, що це не дівчата, а хлопці-проститути. Все це товпиться і сунеться до святого. Він ще не бачить процесії, але відчуває її прокляте наближення; він у відчаї ламає свої довгі руки, його волосся посивіло, його подертий плащ уже не може захистити від зараженого подиху спокуси. Він дивиться вгору: над ним видніється обрій, горять міста, фортеця Антверпен лежить у зловісному полум'ї, зубчасті стіни на набережній зі скріпленими щоглами; вогонь підхоплює такелаж, вежі собору вкриті чорною сажею, пекло впало з роєм скорпіонів і нічних птахів, ніхто не може сказати, скільки ще протримається місто.
Ієронім Босх "Спокуса святого Антонія" 1505-1506, Національний музей старовинного мистецтва, Лісабон, фрагмент
Кіліаан бачив створення цієї нової Спокуси— Мельхіор назвав її Антверпенською — і він розповів усім, хто хотів слухати; і, як і раніше, знову приходили вишукані та прості люди, зацікавлені картиною, яку Мельхіор, трохи вагаючись, виставив у передній кімнаті будинку. Картина викликала великий страх, але й здивування, бо хоч було відомо, що в картинах Мельхіора є щось гротескне й гірко-глузливе – стільки сміху і карикатури ніколи раніше не зустрічалося на одній картині. По картині можна було блукати годинами і щоразу відкривати для себе якийсь новий жах чи дивацтво.