Я гукнув нашим, аби вони не стріляли, а на баркас ми передали кілька дощок, і тесля тут же влаштував з них захисний щит для прикриття від стріл дикунів.
Через півгодини вони знову повернулися всій флотилією до корми, і тоді ми їх добре роздивилися: з такими ж дикунами мені випадало неодноразово битися. Трохи згодом вони відійшли далі в море і спробували зайти з борту та наблизилися настільки, що могли чути наші голоси. Я наказав людям триматися під прикриттям і вважати на стріли та налаштувати гармати. А що відстань між нами була невелика, я гукнув П'ятницю на палубу, щоб він запитав у дикунів своєю мовою, що їм треба. Не знати, чи зрозуміли його дикуни, але щойно П'ятниця звернувся до них, шестеро дикунів у найближчому каное трохи відпливли і, повернувшись до нас спиною, показали голе озаддя; ми не знали, що це – виклик, образа, зневага, сигнал до нападу, але П'ятниця відразу заволав, що вони стрілятимуть, і відразу полетіло близько трьохсот стріл, а що нікого, крім нього, вони на облавку не бачили, то нещасного П'ятницю першим і вбили. У бідолаху влучило три стріли, і ще три впали поруч, – отакі вони цілкі стрільці!
Мене настільки роззлостила втрата старого слуги й товариша, що наказав зарядити шість гармат дрібної картеччю і чотири великою та дати гуртом бортовий випал, – такого частування вони не куштували ніколи в житті.
Під час випалу вони перебували на відстані півкабельтова від нас, і наші гармаші так добре прицілилися, що після першого ж пострілу перекинулося три чи чотири каное. Голе озаддя дикунів свідчило тільки про їхні погані манери й не вельми нас образили, а наше розуміння зневаги їм, мабуть, невідоме, і у відповідь я спочатку наказав стрелити з чотирьох-п'яти гармат холостими, аби налякати дикунів, проте коли вони з такою люттю нас обстріляли, ще й убили бідолашного П'ятницю, якого я так любив і цінував, на що він справді заслуговував, Бог і люди мене виправдають за те, що я був би радий потопити всі каное та усіх дикунів у них.
Хтозна скільки дикунів ми повбивали чи поранили бортовим випалом, але такого масового страху й зам'ятні світ не бачив: тринадцять-чотирнадцять каное розбито чи перевернуто, і люди з них опинились у воді, а решта ошаліла від жаху і вдарилася чимдуж навтікача, покинувши напризволяще товаришів, чиї каное були розтрощені або пошкоджені; більшість дикунів, либонь таки потонула, бо через годину після втечі флоту дикунів наші виловили тільки одного вояка, який борсався у воді, рятуючи своє життя.
Лише один постріл з нашої гармати вбивав або завдавав поранень силі-силенній дикунів, і тому ми їх до пуття не рахували, а тікали вони так швидко, що десь за три години десь бовваніло тільки три-чотири каное. І того ж вечора знявся легкий бриз, ми підняли якір, поставили вітрила й попрямували до Бразилії.
Наш полонений був настільки приголомшений, що не хотів ні їсти, ні говорити, і ми думали, що він помре з голоду. Але я знайшов спосіб вилікувати його: звелів взяти його і знести у баркас та дати йому зрозуміти, що його знову кинуть у море в тому самому місці, де його витягли, якщо він не заговорить, а що він затявся, матроси дійсно кинули його в море, а самі попливли геть. Тоді він поплив слідом за баркасом – а плавав він як корок – і почав гукати до них на своїй мові, хоча вони не розуміли ні слова; врешті вони знову взяли його в човен, і відтоді він став піддатливі ший, хоча правда й те, що топити його я не збирався.
Ми знову вітрилили, але я не міг втішитися через втрату П'ятниці і розважав можливість повернутися на острів та вибрати собі когось навзамін… та ба, ми пливли далі.
Отже, як я згадав, у нас був полонений, і не так швидко він почне хоч трохи нас розуміти, однак наші матроси невдовзі навчили його англійської, і з'явилася можливість з ним спілкуватися. Тоді ми поцікавилися, з якого він краю, проте відповідь була незрозуміла: нова для нас горлова мова з великою кількістю велярних звуків, які ми не змогли повторити за ним, бо так говорять тільки коли задихаються; таке враження, що зуби, язик, губи, піднебіння не беруть участь у формуванні звуків, і тому звучання радше подібне до мисливського ріжка, котрий імітують відкритим горловим звуком. А коли пізніше ми його трохи навчили англійської, дикун розповів, що вони зі своїми королями лаштувались до великої битви. Коли він згадав про королів, ми запитали, скільки ж їх було. Він відповів, що п'ять племен рушили війною на два племені. Ми поцікавились, а чого ж вони підійшли до нас? Він відповів: "Дивитися великеє дивоо". Слід зауважити, що ці тубільці, як і африканці, коли вивчають англійську, починають подовжувати кінцеві голосівки та обов'язково наголошують їх; від цієї звички я дуже довго відучував П'ятницю.
При цій нагоді я маю востаннє раз згадати про бідолагу: чесного сірому П'ятницю! Ми влаштували йому урочистий похорон – поклали його в труну та вкинули у море і відсалютували з одинадцяти гармат. Так скінчив своє життя найблагородніший, вірний, чесний і відданий слуга, який тільки був на світі.
Ми пішли з ходовим вітром до Бразилії і днів через дванадцять помітили землю на п'ятому градусі південної широти – північно-східний кінець цієї частини Америки. Чотири дні ми йшли на південний схід уздовж берега, обігнули мис св. Авґустина й за три дні стали на якір на рейді бухти Всіх Святих, де мене колись звільняли й де починались мої добрі й лихі пригоди.
Ніколи ще не прибував сюди корабель з меншими крамарськими інтересами, і однаково я насилу налагодив стосунки з владою на березі: не сприяли мені в цьому ні ще живий мій компаньйон, який користувався там чималим впливом, ні довірені особи фірми, ні чутка про моє чудесне спасіння на острові. Але компаньйон пригадав, що я дав пріору авґустинського монастиря п'ятсот моїдорів на користь обителі і пожертвував 272 моїдори бідним, і подався до монастиря, аби спонукати пріора піти до губернатора і попросити, щоб мені було дозволено зійти на берег у супроводі капітана, ще одній людині та вісьмом матросам за жорсткої умови, що ми не будемо вивантажувати на берег крам з корабля і не заберемо з собою нікого без особливого дозволу.
Берегова сторожа так пильнувала, аби я нічого не розвантажив, що мені насилу вдалося доправити на берег три паки англійського краму: гарного тонкого сукна, в'язальної шерсті та полотна на подарунок компаньйонові. Це була вельми щира і щедра людина, і починав він, подібно до мене, з малого. І хоча йому не було відомо про дарунки, він ще раніше прислав мені на корабель свіжих харчів, вина і солодощів моїдорів на тридцять, включаючи сюди деяку кількість тютюну і три-чотири гарні золоті медалі, однак і мої дарунки були не менш цінні, бо йшлося про тонке сукно, англійську в'язальну шерсть, мереживо і тонке голландське полотно, а ще й іншого краму на сто фунтів стерлінґів; на додачу я доручив йому спорядити шлюп, привезений мною для моєї колонії з Англії й відправити на ньому різні припаси на плантацію.
Він дуже швидко найняв робітників і спорядив шлюп за кілька днів, бо вся корабельна снасть була готова, а капітану я докладно пояснив, як знайти острів, і він дійсно знайшов його, як повідомив згодом компаньйон. Скоро ми навантажили шлюп невеликою кількістю товарів, які я відправляв у колонію, і один з матросів, що супроводжував мене на берег, зголосився відправитися на шлюпі й оселитися в колонії, якщо я дам листа до губернатора-іспанця з проханням надати йому ґрунтець для плантації шматок землі і забезпечу його одягом і необхідними реманентом, бо він колись мав плантацію в Меріленді, а ще, виявляється, був піратом. Я погодився і забезпечив його всім, чого він бажав, і ще дав йому в слуги дикуна, якого ми взяли в полон, і наказав губернаторові-іспанцю приділити йому відповідну частку всіх потрібних речей.
Коли ми споряджали цього чоловіка, компаньйон сказав мені, що у нього є знайомий поважний бразильський плантатор, який відпав церковної ласки. "Не знаю, що там сталося, – сказав компаньйон, – але, гадаю, він єретик у своєму серці і йому доводиться переховуватися від інквізиції". І додав, що той чоловік був би радий при цій нагоді втекти разом з дружиною та двома доньками, якби я дозволив пустити їх на острів та приділив плантацію, а компаньйон дав би йому гроші на почин… бо інквізиція конфіскувала всі родинні статки й майно і в них залишили тільки якісь хатні речі та двоє рабів. Насамкінець компаньйон докинув: "Мені чужі його принципи, але я не хочу, щоб інквізиція його знайшла і спалила". Я відразу пристав на це і приєднав їх до свого англійця: ми переховували його з дружиною і доньками на судні доти, поки шлюп не був готовий до виходу в море, а коли шлюп – разом із повантаженим їхнім майном – вийшов із затоки, ми пересадили сім'ю на нього.
Наш матрос був дуже задоволений новим товаришем; вантажі в них обох були схожі за складом – переважно сільськогосподарський реманент і фармерське причандалля; здавалося б, нічого особливого, але бразильський плантатор мав ще й те, з чим здавна був добре обізнаний – посадковий матеріал цукрової тростини.
Для колоністів я послав ще шлюпом три дійних корови, п'ять телят, близько двадцяти двох свиней, в тому числі три льохи, дві кобили і одного жеребця.
Для іспанців я, як і обіцяв, умовив поїхати в колонію трьох португалок, і написав іспанцям, щоб вони пошлюбили їх і ставилися до них добре. Я міг би заохотити й більше жінок, але пам'ятав, що бідний вигнанець має дві дочки, а іспанців, які потребували дружин, було лише п'ятеро, а решта й так одружені, хоча дружини їх і перебували деінде.
Весь вантаж на шлюпі дійшов до колонії цілим, і , як ви зрозумієте, дуже йому зраділи колоністи, яких було тепер близько шістдесяти або сімдесяти душ, не рахуючи малечі, якої було дуже багато. Уколи я повернувся нарешті до Англії, на мене в Лондоні чекали листи від колоністів, переслані через Лісабон.
Оце й усе про острів, бо хто хоче дочитати мої нотатки до кінця, повинен теж попрощатися з ним і надалі знайде лише розповідь про необачність старого, якого ні власні, ні чужі прогріхи не навчили розсудливості і якого не могли охолодити сорок років поневірянь і розчарувань, який не задовольнився несподіваним багатством і не заспокоївся після безприкладних напастей і випробувань.