Так і вчинив, але якби в Англії хтось зустрів таку подобизму, то бігме перелякався б або розреготався б, а що я сам часто роздивлявся себе, то й тепер усміхнувся на думку про те, що подумали б у Йоркширі на вигляд драбуги в такому вбранні. Послухайте-но, як я виглядав.
На голові – велика безформна козиняча шапка чи ковпак із клапаном позаду, що захищав шию від сонця та дощу, бо в цій стороні струмені дощу, які течуть за комір, надто шкідливі.
На мені – козина кожушина до половини стегон, козині бриджі до колін зі шкури старого цапа, а довга вовна, ніби панталони, закривала ноги до половини литок, панчіх і черевиків не було, а натомість я встругнув таке казнащо – як полуботки, що з двох боків, наче гетри вершника, охоплювали ноги й з обох боків шнурувалися, хоча все це, як і решта вбрання, мала варварський вигляд.
Підперезаний я був широким козиним сушеним пасом, але він тримався не чепрагою, а двома шкіряними поворозками з петлями обабіч, але не для шаблі чи кинджала, а для пилки й тесака. Ще був так само скріплений ретязь через плече, на якому під лівою рукою висіло дві ладунки з козлини, – в одній – порох, а в іншій – шріт. На спині я носив кошик, на плечі – рушницю, а над головою – величезний незграбний, потворний парасоль із козлини, котрий був, зрештою, найважливішою річчю після рушниці в моєму обладунку. Колір мого обличчя не був надто побронзований, як можна було б сподіватися в людини, що не вельми про це дбала й жила за дев'ять-десять градусів від екватора. Попервах борода мені відросла на чверть ярда, але в мене було достатньо ножиць і голюр, і я її підстриг покоротше, а волосся на верхній губі підстриг у формі величезних мохамеданських вусів, які я бачив у Сале в турків, бо в маврів вони інші, – вуса були не настільки довгі щоб на них вішати шапку, але в Англії такий заріст назвали б страшним.
Проте це все так – до речі, бо однаково моєю поставою не було кому милуватися. Отже, про це я не буду більше розводитись. У таких шатах я рушив у нову путь днів на п'ять-шість. Спочатку я йшов узбережжям до того місця, де закітвичував човен, щоб зійти на горб, а що човна тепер у мене не було, я пішов до горба навпростець і звідти поглянув на ріг, який довелся, як я згадував, обпливати човном, і вельми здивувався, що на морі цілковитий штиль – ні жмурів, ні брижів, ні течії, – суцільна гладінь, як і деінде. Я не знав, як це пояснити, й вирішив поспостерігати: раптом це викликано чергуванням припливів і відпливів, і незабаром переконався, що відпливна течія на заході зливалася з плином більшої річки, що впадала тут в море, і звідси потужніша нова течія під впливом сильного західного або північного вітру проходила ближче чи далі від берега; я прочекав ще трохи й проти вечора знову зійшов на горб та побачив, як формується відплив і за ліґу від берега утворюється течія, котра в моєму випадку проходила ближче до берега й винесла моє каное геть у чисте море, чого в іншому випадку не сталося б.
З цього спостереження я виснував, що треба лишень стежити за припливо-відпливним ріхом, і тоді я простісінько пройду човном довкола острова назад, але коли я почав міркувати, як це здійснити практично, мене так лякала згадка про тодішню небезпеку, що я ніяк не міг зосередитись, аж нарешті вигадав безпечніший, хоча і важчий варіант, я собі збудую ще одну пірогу чи каное й матиму по одному човну на кожній стороні острова.
Вам слід зрозуміти, що в мене на острові тепер було дві плантації, як я їх називав, – одна – моя маленька обвалована фортеця або намет під скелею та з печерою, в якій я поробив одне в одному кілька приміщень чи печер. Оду з них, найсухіше і найбільше, мало вихідні двері поза моє укріплення у тому місці, де вал прилягав до скелі; у ньому було повно містких глеків, про які я вже оповідав, і чотирнадцять-п'ятнадцять зсипів на п'ять-шість бушелів кожен, що в них я зберігав харчі, передусім, зерно, – почасти в колосках, відітнутих від стебла,почасти – перетерте руками.
Щодо укріпленого плоту з паль чи дилів, то вони проросли й перетворились на дерева, котрі так рясно розгалузились, що житла за ними видко не було.
Трохи далі від садиби углиб острова я розташував у пониззі два невеличкі лани, які я належним чином обробляв і засівав; у свій час вони мені гарно родили, а якби мені треба було більше зерна, то поруч землі не бракувало.
Але ж був у мене ще й фільварок, де також утворилась пристойна плантація, бо спершу то був просто прихисток, який я доглядав і довкола якого вивищив живопліт, а з внутрішньої сторони поставив драбину. Я також постійно підстригав дерева, які спочатку були просто дилями, а потім увігналися в силу, – тепер вони стали грубші на обмах та мали рясніше віття і утворювали чудовий, як на мене, притінок. Посередині стояв намет з вітрила, напнутого на дилях, що не потребували особливого догляду; в наметі я поклав ліжницю чи матрац зі шкур убитих тварин, натовчений м'якими речами, а згори – ліжник з корабельного постільного наряддя та бушлат. Тут я жив, коли перебував поза головним своїм осідком.
Поруч – обора для худоби, тобто для кіз, на загордження котрої я поклав багато праці, – треба було пильнувати виломів, або кози не повтікали. Я з тим досить наморочився, доки густо не понавстромлював кілки поза огоржею, і вийшов у мене радше частокіл, а не живопліт, де й руку наскрізь не простромиш, а вже найближчої дощової пори усі кілки попроростали, й моя загорода стала міцнішою за будь-яке обвалування.
Тобто я байдики не бив і докладав усіх зусиль, щоб усе до ладу влаштувати, бо я вважав утримування худоби надійним запасом м'яса, молока, масла й сиру на весь час мого перебування на острові, хоч і на сорок років; тримати ж бо худобу можна лише в надійній оборі, що я й прагнув забезпечувати за допомогою щільного частоколу, а коли кільки мені попроростали, я навіть узявся їх проріджувати.
Тут же ріс і мій виноград, що давав мені на зиму ридзинки, які я ретельно запасав і які були моїми найліпшими ласощами, котрі були також просто приємною, цілющою, доброю, тривною й відсвіжуючою поживою.
Фільварок був на півдорозі між головним осідком і місцем, де я залишив човен, й тому я ночував або перепочивав тут дорогою туди, бо я часто навідувався до човна й тримав його гашотові. Інколи я плавав на ньому для розваги, не вдаючись у ризиковані виправи, – не далі за один-два кидки каменя від берега, – мене відлякували мої теперішні знання про течії, вітри та інші лиха.
Але наразі я переходжу до нової сторінки в своєму житті. Ідучи якось опівдні до човна, я раптом побачив чіткий слід босої людської ноги на прибережному піску. Мене як загромило, я ніби з'яву побачив. Прислухався, озирнувся довкола, – анічогісінько, вийшов на пагорб, щоб бачити далі, пройшов туди й назад берегом більш нічого, крім цього сліду. Тоді вирішив ще раз його роздивитись – чи не привиділось мені, але ж ні – ось чіткий слід ноги: пальці, п'ятка і решта… я не міг збагнути, звідки він тут; думка думкою пошибала і, збентежений, я повернувся до свого укріплення, не відчуваючи землі під ногами; з перестраху я кожні два-три кроки озирався, сахався кожного куща й дерева, а пеньки здаля здавалися мені людьми. Уява малювала мені несписанні речі, буяли несамовиті думки, безглуздя спливали на гадку.
Я тікав до свого замку (здається, саме відтоді я почав називати своє житло), як від нагоні. Не пригадую вже, чи переліз я по драбині, як передбачалося, чи проліз в отвір у скелі, який називав дверима, – ще й на ранок я не міг цього пригадати, бо ніколи переляканий заєць не ховався у криївку чи лисиця – у нору з таким жахом, як я в своє прихилище.
Уночі я не склепив повіки: що далі було джерело страху, то більше я ним переймався, що, власне, незвично й суперечить поведінці наляканих істот, але мене настільки спантеличили уявні страхіття, що навіть здаля мене бентежили кошмари. То мені ввижалося, що це диявол, бо хто ж іще в людській подобі може сюди потрапити? Якщо це людина, то де ж судно? Та й де інші сліди? Як людина могла сюди забрести? Але дивувало й те, що, якщо Сатана у людській подобі у цій незбагненній дичавині залишив той слід ноги, як він міг сподіватися, що я той слід побачу? Я міркував, що диявол міг би знайти безліч інших способів налякати мене, ніж той єдиний слід, – я жив на іншому боці острова, і тому шанс, що я побачу слід, один з десяти тисяч, ще й на піску, де його може змити перший-ліпший вітровий нагін. Усе це не трималося купи й не пасувало до наших уявлень про підступи диявола.
Під тиском таких міркувань, я виснував, що це не диявол, а такі небезпечніші за нього істоти, як дикуни з землі навпроти мого острова, котрі вийшли в море на каное, а течії течія або супротивні вітри пригнали їх до острова, – вони зіходили на берег, але знов подалися в море, бо їм так само бридила ця пуща, як мені їхні відвідини.
Доки ці умисли розбивали мені голову, я подумки дякував, що мені під ту пору поталанило не бути там і що вони не запримітили мого човна, тому що тоді вони здогадалися б, що на острові хтосьл є й шукали б мене. І тут я насправжки перелякався, що вони таки знайшли човен й здогадалися, що на острові є люди, і тоді вони напевне припливуть у більшій кількості та з'їдять мене, а як не знайдуть мене, то знайдуть загороду, знищать збіжжя, заберуть худобу, а я загину в нестатках.
Так страх ппозбавив мене реліґійної надії, віри в Бога, що спиралась на чудесний прояв Його ласки до мене, ніби Той, Хто досі дивом годував мене, не міг владою Своєю тримати мене в Своїй опіці, що досі робив зі Своєї ласки. Я закидав собі ледарство, бо сіяв більше, ніж з розрахунку на річну потребу, а тим часом якесь лихо могло б знищити посіви, і настільки слушним прозвучав цей докір самому собі, що я поклав робити надалі дво-трирічний запас, аби в кожному разі не залишитися без хліба.
Яка усе-таки хитка річ життя в руках Провидіння! Які секретні спружини урухомлюють почуття за різних обставин?! Сьогодні любимо, завтра ненавидимо, сьогодні шукаємо, завтра уникаємо, сьогодні бажаємо, завтра боїмося, ба навіть тремтимо. І я – живий тому приклад, бо моя єдина біда полягала в тому, що мене, вигнанця із суспільства, кинуто на поталу безмежному океанові, відтято від людства й роковано на німотне існування, тому що Небо не вважало мене гідним бути серед живих, серед інших Його творінь, бо зустріч із людиною воскресила б мене, що стало б благословенням Неба і найвищою благодаттю спасіння, отож звідти й тремтіння перед з'явою людини, готовність провалитися крізь землю перед тінню чи мовчазною появою людини, яка ступила на цей острів.
Таке непевне людське життя, що збурило чимало дивних розмислів у мене, коли я трохи отямився від першого здивування.