Можна задурманити німців пихою від того, що вони — німці і співітчизники Бетховена. Так можна запаморочити голову всім, до останнього сажотруса. Це, певна річ, легше, ніж у сажотрусі пробудити Бетховена.
Але ці ідоли — ідоли кровожерні. Той, хто вмирає задля наукового прогресу або задля виздоровлення хворого, самою своєю смертю служить життю. Може це й красиво — померти, щоб здобути нові землі, але сучасна війна руйнує те, заради чого вона нібито ведеться. Сьогодні йдеться вже не про те, щоб, пожертвувавши трохи крові, відродити цілий народ. З того часу, як почали воювати за допомогою літаків та іприту, війна стала просто кривавою різнею. Кожен сидить за бетонним муром і кожний, не маючи нічого кращого, ніч у ніч шле ескадрильї, які бомбардують ворога всередині його країни, руйнують його життєві центри, паралізують промисловість і шляхи сполучення. Перемагає той, хто згниє останнім. І обидва противники гниють разом.
У світі, який став пустелею, ми прагнемо знайти товаришів: смак хліба. поділеного з товаришами — це те, заради чого ми ладні прийняти війну. Але для того, щоб відчути тепле плече сусіда по дорозі до однієї і тієї самої мети, воювати нема потреби. Війна обманює нас. Ненависть нічого не додає до радощів нашого поступу.
Чого нам ненавидіти один одного? Ми всі заодно, нас несе та сама планета, ми — екіпаж одного корабля. Добре, коли різні цивілізації сперечаються в ім'я чогось нового, кращого, і страшно, коли вони пожирають одна одну.
Щоб звільнити нас, досить помогти нам зрозуміти мету, до якої ми йдемо, зв'язані між собою, тож треба шукати таку мету, яка об'єднує всіх. Лікар, вислухуючи хворого, не чує його стогону: лікареві важливо вилікувати людину. Лікар користується законами вселюдського. Ними користуться і фізик, виводячи майже божественні рівняння, у яких визначається сутність і атома, і зоряної туманності. Бо коли той, хто скромно стереже під зоряним небом десятки овець, усвідомить свою роль — він уже більше не слуга. Він — вартовий. А кожен вартовий несе відповідальність за всю державу.
Ви думаєте, пастух не прагне того усвідмлення? На фронті під Мадрідом у побував в одній школі, вона стояла на пагорку, за низенькою кам'яною огорожею, метрів за п'ятсот до окопів. Ботаніку в тій школі викладав капрал; тримаючи в руках квітку маку, він розхиляв її пелюстки, притягуючи до себе зарослих бородами паломників, які, незважаючи на гуркіт снарядів, виривалися з окопного бруду і приходили до нього. Вони оточували капрала, сідали просто на землю, підібгавши ноги, підперши долонею підборіддя, і слухали. Вони супили брови і зціплювали зуби, урок був не дуже зрозумілий для них, але їм сказали: "Ви — звірі, ви тільки вилазите з лігва, треба наздоганяти людство!" — і вони, важко ступаючи, поспішали навздогін людству.
Тільки усвідомивши свою, хай навіть зовсім непомітну роль, ми будемо щасливі. Тільки тоді ми зможемо спокійно жити і спокійно вмирати, бо те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті.
Добре, коли людина вмирає своєю смертю, як десь у Провансі старий селянин, що наприкінці свого царювання передає синам на збереження своїх кіз і свої оливи, аби сини, як наспіє час, передали їх синам своїх синів. У селянській родині людина вмирає тільки наполовину. Приходить пора, і життя лопається, як стручок, вивільняючи зерна.
Одного разу мені довелося бачити трьох селян біля смертної постелі їхньої матері. Звісно, це було боляче. Вдруге рвалася пуповина. Вдруге розв'язувався вузол, що єднав покоління з поколінням. Ці три сини відчули, що вони самотні, безпорадні, у них більше не було того столу, за яким у святкові дні збиралась уся сім'я, того магніту, який усіх їх притягував. Але я бачив, що тут не тільки рвуться нитки, які зв'язували їх; можливо, вдруге дається життя. Бо кожен син у свою чергу очолить рід, стане патріархом, біля якого збиратиметься сім'я аж до того часу, коли й йому наспіє час передати управління дітям, отим, що зараз граються на подвір'ї.
Я дивився на матір, цю стару селянку, на її спокійне і суворе обличчя з міцно стуленими вустами — обличчя, яке стало кам'яною маскою. І в ньому я впізнавав обличчя синів. Ця маска дала їм свої риси. Це тіло формувало їхні тіла — красиві, дужі. І ось воно лежить мертве, але то тільки смерть оболонки — оболонка розпалась, і з неї добули стиглий плід. Настане час, і її сини і дочки із плоті своєї зліплять нових людей. У селянській родині не вмирають. Мати вмерла — хай живе мати!
Боляче, правда, але це така проста і природна картина: залишаючи на своєму шляху одну по одній ці прекрасні оболонки сивих трударів, увесь час оновлюючись, рід прямує до якоїсь своєї істини.
Ось чому того вечора у похоронному дзвоні, що плив над маленьким селом, мені почулася не розпука, а затамована тиха радість. Дзвін, що прославляв тим самим звуком і похорон і хрестини, знову сповіщав про зміну поколінь. І тихе умиротворення сповнювало душу від того гімну на честь заручин старої трудівниці з землею.
Так від покоління до покоління, повільно, як росте дерево, передається життя, а з ним і свідомість. Яке чудесне сходження! З розтопленої лави, з зоряного тіста, з живої, чудом зародженої клітини ми вийшли і, поволі піднімаючись ми досягли того, що пишемо кантати і вимірюємо сузір'я.
Мати передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм багатство, повільно зібране протягом віків, — духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама, — скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя.
Голод, який ми відчуваємо, той голод, що під кулями гнав бійців Іспанії на урок ботаніки, що гнав Мермоза до Південної Атлантики, а когось іншого — до поезії, виникає тому, що ми в своєму розвитку ще далеко не досягли вершини, нам треба ще зрозуміти самих себе і всесвіт. Нам треба покласти кладки в пітьмі. Цього не визнають тільки ті, хто егоїстичну байдужість вважає за мудрість, але така мудрість суперечить всьому, це жалюгідний обман. Товариші, друзі мої, скажіть мені, коли в своєму житті ми буваємо щасливі?
4
І ось на останніх сторінках цієї книги я знову згадую старих службовців, які були нашими провідниками на світанку в день першого поштового рейсу, коли ми готувалися стати людьми, бо мали можливість відзначитись. Усе-таки вони були схожі на нас, тільки не знали, що вони голодні.
На світі дуже багато людей, яким ніхто не допоміг пробудитися.
Кілька років тому під час тривалої подорожі поїздом мені захотілося оглянути цю державу на колесах, — я на три доби став бранцем її, три доби мені не було де дітися од шуму й гуркоту, ніби морський прибій котив каміння, і я не спав, Десь близько першої години ночі я пройшов через весь поїзд від голови до кінця. Спальні вагони були порожні. Вагони першого класу були порожні.
Але в вагонах третього класу юрмились сотні робітників-поляків, яких вислали з Франції, і вони поверталися до Польщі. В коридорах спали, і мені довелося переступати через них. Зупинившись в вагоні без перегородок, схожому на казарму, — пахло там казармою або поліцейською дільницею — я при тьмяному світлі лампочок дивився, як од швидкого руху поїзда шарпалися і здригалися тіла цих людей. Цілий народ, поринувши в важкий сон, повертався до своїх злиднів. Великі поголені голови перекочувались на дерев'яних лавах. Чоловіки, жінки, діти переверталися з одного боку на другий, ніби хотіли сховатися од гуркоту і трясанини, які заважали їм у тому забутті. Навіть у сні вони не знайшли собі затишку.
Одірвані від своїх домівок десь на півночі, — од будинків з трьома вазончиками герані, як я бачив в вікнах польських шахтарів, од малесеньких садочків, — ці люди, здавалося мені, наполовину вже втратили вже все людське і, гнані економічними припливами та відпливами, котилися тепер з одного кінця Європи в інший. Вони взяли з собою лише кухонне начиння, ковдри і завіски, жалюгідне манаття в сяк-так зв'язаних клунках. Але все, що було їм любе, все, до чого вони звикли, всіх, кого приручили за чотири-п'ять років життя у Франції — кота, пса, герань, — їм довелось покинути, і з собою вони везли тільки оте кухонне начиння.
Мати годувала груддю немовля, а сама, здавалося, заснула — так стомилася. Серед безглуздя і хаосу цих блукань вона передавала дитині життя. Я подивився на батька. Череп важкий і голий, мов камінь. Скуте сном тіло, затягнуте в робочий одяг — худе і незграбне. Людина, схожа на купу глини. Так уночі на ринку валяється безформними купами нікому не потрібним мотлох. І я подумав: справа не в цих злиднях, бруді, потворності. Цей чоловік і ця жінка колись уперше зустрілися, і він, безперечно, всміхнувся до неї, а після роботи, певно, приніс їй квіти. Сором'язливий та незграбний, він, можливо, боявся, що його висміють. А їй, певній своєї чарівності, можливо приємно було з чисто жіночого кокетства помучити його. І він, той, що став тепер машиною, тільки й здатною кувати або копати, відчував у серці солодку тривогу. Це просто дивовижно, що вони обоє перетворились на купи глини. Під який прес вони попали, що їх так спотворило? Тварина і стара лишаєтьс граціозною. Чому ж так зіпсовано прекрасну глину, з якої виліплено людину?
Я йшов далі серед цього люду, що спав важким, неспокійним сном. Хропіння, важкий стогін, бурмотіння, шкребіння грубих черевиків, коли хтось перевертався з боку на бік — усе зливалося в грубий гамір. І все це — під той безугавний гуркіт, ніби шум гальки, яку котить морська хвиля.
Сідаю проти тієї родини. Між батьком і матір'ю сяк-так примостилася дитина, спить. Але ось вона перевертається вві сні і при світлі лампочки я бачу її обличчя. Ох, яке чудове личко! Це подружжя народило чудовий золотий плід. Ці важкі лантухи породили чарівний витвір грації. Я схилився над малюком, дивився на його гладеньке чоло, на ніжні повні губи й думав: ось лице музиканта, ось маленький Моцарт, ось прекрасна обіцянка життя! Він, як той казковий маленький принц, — зігрітий теплим і розумним піклуванням, ким він тільки не став би! Коли в саду, після довгих пошуків, виведуть нарешті нову троянду, то всі садівники хвилюються.