Через те й грошей батькові не віддала, думала вони мені здадуться фершалам платити... А тепер інакше вирішила. І обридло мені все! Не хочу...
Дарка вилаялась страшною чоловічою лайкою, сплюнула
і витерла тильною стороною долоні звислу на довгих віях сльозинку.
— Що ти балакаєш... Бога побоялася б! — тихо сказала Наталя.
— Мені він, бог, тепер нідочого. Він мені й так ціле життя заважав.— Дарка усміхнулась, і в цій усмішці, бешкеї-ній і лукавій, на секунду Наталя побачила колишню Дарку.— Того не можна було робити, цього не можна, все гріхами та страшним судом лякали... Страшнішого за цей суд, який я над собою вчиню, не придумаєш. Обридло, Наталю, мені все ! Люди всі остогидли. Мені легко буде з собою поквитатися. У мене — ні ззаду, ні спереду нікого нема. І від серця одривати нікого... Отаке то!
Наталя почала гаряче умовляти, просила схаменутись і не думати про самогубство, але Дарка, що неуважної слухала спочатку, опам'яталась і гнівно перебила її на півслові:
— Ти це облиш, Наталю ! Я не того прийшла, щоб ти мене відраджувала та умовляла ! Я прийшла сказати тобі про своє горе і попередити, щоб ти до мене З СЬОГОДНІШНЬОГО дня дітей своїх не підпускала. Хвороба моя причіплива, фершал сказав, та я й сама про неї чула, і коли б вони від мене не заразились, зрозуміла, дурненька ? І старій ти скажи, мені совісті бракує. А я... я не зразу в зашморг полізу, не думай, з цим встигну... Поживу, надивлюся на білий світ, попрощаюся з ним. А то ми, знаєш як ? Поки під серце не кольне— ходимо і круг себе нічого не бачимо ... Я он яке життя прожила і була наче сліпа, а як пішла з станиці понад Доном, та як подумала, що мені скоро треба буде прощатися з усім цим, і наче очі відкрились! Дивлюсь на Дон, а по ньому хвиля, і від сонця він просто срібний, так і переливається весь, аж очам на нього дивитись боляче. Обернусь кругом, гляну,— господи, гарно ж як ! А я цього й не помічала...— Дарка соромливо усміхнулась, замовкла, стиснула руки і, притамувавши сльози, що підступили до горла, заговорила знов, і голос її став ще вищий і напруженіший : — Я вже за дорогу й одрюмала разів кілька... Підійшла до хутора, дивлюсь — Дітки маленькі купаються в Дону... Ну, глянула на них, серце зайшлось, і заревла, як дурна. Годин зо дві лежала на піску. Воно й мені нелегко, як подумати ...— Встала з— землі, обтрусила спідницю, звичним рухом поправила хустку на голові.— Тільки в мене й радості, як здумаю про смерть: доведеться ж на тім світі побачитись з Петром... "Ну, скажу, дружинонько мій, Петре Пантелевичу, приймай свою непутящу жінку !"— І з звичайною для неї цинічною жартівливістю додала: — А битись йому на тім світі не можна, битливих у' рай не пускають, правда ж ? Ну, прощавай, Наталочко ! Не забудь свекрусі сказати про мою біду.
Наталя сиділа, закривши обличчя вузькими брудними долонями. Поміж пальці її, як у розколинах сосни смола, бли-
щали сльози. Дарка дійшла до плетених хворостяних дверцят, потім вернулась, діловито сказала :
— З сьогоднішнього дня я їстиму з окремого посуду. Скажи про де матері. Та ще от що: нехай вона батькові не говорить про це, а то старий сказиться і вижене мене з дому. Цього мені ще бракувало. Я звідси піду прямо на сінокіс. Прощавай !
XIV
Другого дня вернулися з поля косарі. Пантелей Прокопович вирішив з обіду почати возити сіно. Докійка погнала до Дону волів, а Іллівна і Наталя швиденько накрили на стіл.
Дарка прийшла до столу. остання, сіла скраю. Іллівна поставила перед нею невеличку миску з борщем, поклала ложку і скибку хліба, іншим, як і завжди, насипала в одну велику, спільну миску.
Пантелей Прокопович здивовано глянув на жінку, спитав, показуючи очима на дарчину миску :
— А це що таке ? Чому це ти їй окремо насипала ? Вона що, не нашої віри стала ?
— І чого тобі треба ? їж !
Старий глузливо подивився на Дарку, усміхнувся :
— Ага, розумію ! З ' того часу, як їй медаль дали, вона з одної з нами посудини не хоче жерти. Ти що, Дарко, гидуєш з нами з одної миски їсти ?
— Не гидую, а не можна,— хрипло відповіла Дарка.
— А чого ж то ?
— Горло болить.
— Ну, то що ?
— Ходила в станицю, і фершал сказав, щоб їла з окремої посудини.
— У мене горло боліло, то я не відділявся і, слава богу, моя болячка на інших не перекинулась. Що ж це воно в тебе за простуда така ?
Дарка зблідла, витерла долонею губи і поклала ложку. Обурена допитуванням старого, Іллівна крикнула на нього :
І чого ти причепився до жінки ? І за столом від тебе нема супокою ! Прилипне, як реп'ях, і не відчепиш його !
— Та мені що ? — роздратовано буркнув Пантелей Прокопович,— про мене, хоч через вінця хлепчіть.
З досади він ухопив у рот повну ложку гарячого борщу, обпікся і, виплюнувши на бороду борщ, загорлав несамовито :
— Подати не вмієте, розпрокляті! Хто такий борщ, просто з вогню, подає ?!
— Менше б за столом балакав, то й не пікся б.— потішила Іллівна.
97
7. Тихий Дон. 194
Докійка мало не пирснула, дивлячись, як почервонілий, батько вибирає з бороди капусту й шматочки картоплі, але обличчя інших були настільки серйозні, що й вона стрималась, і погляд від батька одвела, боячись не до речі розсміятись.
Після обіду по сіно поїхали двома гарбами старий і обидві невістки. Пантелей Прокопович довгими вилами подавав на гарби, а Наталя брала оберемки сіна, що трохи пахло гнилятиною, і втоптувала його. З поля вона поверталась удвох з Даркою. Пантелей Прокопович старими ходовитими волами од'їхав далеко вперед.
За могилою сідало сонце. Гіркий полиневий запах викошеного степу надвечір підсилився, але став м'якший, приємніший, втративши полуденну задушливу гостроту. Спеки вже не було. Воли йшли охоче, і збитий копитами прісний пил на путівці здіймався й осідав на кущах придорожних будяків. Верхівки будяків з розквітлими малиновими маківками полум'яно сяяли. Над ними кружляли джмелі. До далекого степового ставка, перекликаючись, летіли чайки.
Віз похитувався, Дарка лежала на ньому донизу обличчям, спираючись на лікті, зрідка поглядала на Наталю. Та, про щось задумавшись, дивилась на захід, на спокійному чистому обличчі її блукали мідночервоні відблиски. "От Наталка щаслива, у неї й чоловік, і діти, нічого їй не треба, в сім'ї її люблять, а я — пропаща людина. Здохну, ніхто й ой не скаже",— думала Дарка, і в неї раптом ворухнулось бажання чимось уколоти Наталю, зробити їй боляче. Чому тільки вона, Дарка, повинна побиватись з розпачу, безупинно думати про своє пропаще життя і так жорстоко мучитись ? Вона ще раз мигцем глянула на Наталю, сказала, намагаючись надати голосові задушевності:
— Хочу, Наталю, провину свою розказати тобі...
Наталя озвалась не зразу. Вона згадала, дивлячись на захід, як колись давно, коли вона була ще нареченою Григорія, приїжджав він її провідати і вона вийшла провести його за ворота, і тоді так само горів захід, малинова заграва вставала на заході, кричали у вербах граки... Григорій од'їжд-жав, напівобернувшись у сідлі, і вона дивилась йому вслід з сльозами схвильованої радості і, притуливши до гострої, дівочої груді руки, відчувала нестримне биття серця... їй стало неприємно тому, що Дарка раптом порушила мовчання, і вона знехотя спитала :
— Яку провину ?
— Був такий гріх .. Пам'ятаєш, весною приїжджав Григорій з фронту в гості ? Увечері того дня я, пам'ятаю, доїла корову. Пішла до хати, чую — Оксана мене гукає. Ну, закликала до себе, подарувала, просто таки накинула оцю обруч-
* т
ку,— Дарка повертіла на безіменному пальці золоту обручку.— і впросила, щоб я викликала до неї Григорія... Моє діло — що ж... Я йому сказала. Він тоді цілу ніч... Пам'ятаєш, він казав, ніби Кудінов приїжджав і він з ним просидів ? Брехня ! Він в Оксани був !
Приголомшена, зблідла Наталя мовчки ламала в пальцях суху гілочку буркуну.
— Ти не сердься, Наталя, я й сама не рада, що призналась тобі...— улесливо сказала Дарка, намагаючись заглянути Наталі в очі.
Наталя мовчки ковтала сльози. Таке велике й несподіване було горе, що вразило її знову, що вона не знайшла в собі сили відповісти щонебудь Дарці і тільки одверталась, ховаючи своє спотворене мукою обличчя.
Уже як в'їжджали в хутір, картаючи себе, Дарка подумала : "І чорт мені надав збентежити її. Тепер буде цілий місяць сльози точити ! Нехай би вже жила, нічого не знаючи. Таким коровам, як вона, сліпотою жити краще". Бажаючи якось згладити враження від своїх слів, вона сказала:
— Та ти не журись дуже. Велика біда ! У мене горенькск тяжче за твоє, та й то ходжу козирем. А там чорт його знає, може він і справді не бачився з нею, а ходив до Кудінова. Я ж за ним не стежила. А раз не пійманий—значить, не злодій.
— Догадувалась ....— тихо сказала Наталя, витираючи очі кінчиком хустки.
— А як догадувалась, то чого ж ти в нього не допиталась ? Ех, ти; нікудишня ! У мене б він не відкрутився ! Я б його в такі лещата взяла, що йому нудно б стало!
— Боялась правду взнати ... Ти думаєш — це легко ? — блиснувши очима, заїкаючись від хвилювання, сказала Наталя.— Це ти так... з Петром жили... А мені, як згадаю... як згадаю все, що довелось... довелось пережити ... ї зараз страшно !
— Ну, тоді забудь про це,—простодушно порадила Дарка.
— Та хіба це забувається !..— чужим, охриплим голосом вигукнула Наталя.
— А я б забула. Велике діло !
— Спробуй забути про свою хворобу.
Дарка засміялась.
— І рада б, та вона, проклята, сама1 про себе нагадує ! Слухай, Наташко, хочеш, я в Оксани геть усе взнаю? Вона мені скаже. От, присягнуся ! Нема такої молодиці, щоб утерпіла, не розказала про те, хто і як її любить! По собі знаю !
Не, хочу я твоєї послуги. Ти мені й так прислужилась,—сухо відповіла Наталя.—Я —не сліпа, бачу, для чого ти розказала мені про це. Адже не з жалю ти призналась, як зводила їх, а щоб мені тяжче було...
— Правда ! — зітхнувши, погодилась Дарка.— Подумай сама, не одній же мені мучитись ?
Дарка злізла з гарби, взяла в руки налигач, повела волів, що втомлено плентали ногами, з гори. При в'їзді в провулок вона підійшла до гарби.
— Ей, Наташко ! Що я в тебе хочу спитати... Дуже ти свого любиш ?
— Як умію,— невиразно озвалась Наталя.
— Значить, дуже,— зітхнула Дарка.— А мені от ні одного дуже не доводилось любити. Любила по — собачому, сяк — так, як доводилось...